Десять знакових світлин з війни Романа Пилипія

Фотограф Роман Пилипій документував російсько-українську війну ще на її початку на Донбасі. З 2017 року він жив у Китаї, працюючи в міжнародній фотоагенції EPA. Там Романа й застало вторгнення, проте він повернувся в Україну і продовжує знімати вже повномасштабну війну та її наслідки. Зараз він фрилансер, активно співпрацює з міжнародною агенцією AFP та публікується в багатьох світових медіа. Фотограф обрав десять знімків — здебільшого вони розповідають історії цивільних, які постраждали від вторгнення, — та пояснив, чому саме ці світлини важливі.

Зустріч у Бучі

Це Владислава Любарець та її рідна сестра у мить першої зустрічі після деокупації. Обидві жили в Бучі, але в різних частинах міста, тому вони не бачилися та не могли зв’язатися, як вони сказали, 42 дні. Кожна з сестер навіть не знала, чи вижила інша.

Я тоді знімав згорілу техніку на вулиці та спочатку побачив жінку, яка йшла разом із дитиною й чоловіком. А потім помітив цей надзвичайно емоційний момент, коли сестри зустрілися. Я не хотів надто відволікати їх розмовами, але дуже вдячний Владиславі, що дозволила мені прожити з нею цей момент і зняти його. Це такий хеппі-енд для людей на фото, але, на жаль, усі ми знаємо, що для багатьох у Бучі все склалося інакше.

Батько і син

Це ще початок вторгнення, 15 березня минулого року. Ярослав ховає свого батька, який теж був військовим і загинув на Київщині. Дуже сумно, що в той складний час навіть не можна було влаштувати повноцінне прощання. Ярослава відпустили з його завдання, і він зміг швидко приїхати, але загалом усі родичі були ще хто де.

Поховання — це дуже важлива тема, але, звісно, я знімаю, тільки якщо рідні дозволять. І все одно намагаюся бути максимально непомітним, адже головне, щоб сім’я могла нормально попрощатися з близькою людиною. Бувають великі публічні поховання, як, наприклад, Да Вінчі, де багато преси. А є й такі, де більше нікого немає з репортерів. Тоді Ярослав дозволив знімати і навіть попросив фото на згадку, але якщо кажуть не робити цього, я навіть не запитую чому, не намагаюся далі переконувати, а просто опускаю камеру. Проте можу залишитися на церемонії, віддати шану загиблому.

І все ж вважаю, такі кадри потрібно показувати, аби нагадувати світу, що війна триває і люди досі гинуть. У 2014—2015-му я активно знімав війну, а після переїхав до Китаю. Там колеги інколи запитували мене, чи в нас уже закінчилася війна. І це при тому, що вони були журналістами, тобто більше слідкували за новинами, ніж звичайні люди. Тому, поки війна справді не закінчиться, маємо про неї нагадувати.

Евакуація з Ірпеня

Це Ірпінь, 4 березня минулого року. Ми там застрягли з колегами, не могли повернутися до Києва. Поліцейський поселив нас у школі, де місцеві ховалися від обстрілів. Було незрозуміло, росіяни вже зайшли до Ірпеня чи ще ні, але обстріли були постійними. Я вирішив поїхати на вокзал знімати, як люди намагаються покинути місто.

Тоді в евакуаційні потяги брали лише жінок, дітей та людей похилого віку, а чоловіки лишалися. На знімку Олег передає свого сина Максима дружині, щоб ті поїхали. Він навіть посміхається, бо намагається триматися та показувати своїй родині, що все буде добре. Але, звісно, ніхто тоді не знав, що чекає далі.

Тіла

Це Буча, де після деокупації тіла знаходили просто на вулицях. Їх збирали та привозили на кладовище, щоб проводити ідентифікацію. Майже всі загиблі були цивільними.

Пам’ятаю, до мене підійшла жінка, яка шукала свого сина. Вона показала світлину, і мені здалося, що я бачив та фотографував його тіло. Запам’яталося, бо на ньому ще лежали документи. Це був дуже важкий момент: я знайшов ті знімки, показав їй. Жінка ніби і впізнала сина, але все одно продовжувала казати, що, може, то і не він. Я розумів, що це стан шоку, заперечення. Не знаю точно, чим усе закінчилося. Фото я їй надіслав, а тіло на той момент уже забрали, тож їй треба було їхати на упізнання. Але я майже впевнений, що то був він. Важко таке переживати, але якщо можемо, ми повинні допомагати хоча б так.

Запоріжжя

На фото евакуаційний пункт у Запоріжжі, куди у той час прибували люди з окупованих територій, особливо з Маріуполя: майже все місто вже було зайняте, але Азовсталь ще трималася. Ця жінка разом із родичами приїхала саме з Маріуполя. Я помітив, яка вона втомлена, уявив, через що вона пройшла. Як правило, для людей похилого віку їхня домівка — це найголовніше. Молоді простіше все покинути, почати життя з нуля на новому місці. Цій же жінці, певно, її майбутнє уявлялося повністю невизначеним.

Пам’ятаю, я знімав у Києві на початку вторгнення, коли був приліт у 16-поверхівку. Під нею стояла жінка теж похилого віку, дивилася на палаючий будинок і говорила, що її життя скінчилося. Я намагався заспокоїти її, повторював, що все відбудують. А вона: «Ні, ти не розумієш — моє життя скінчилося, моєї квартири немає».

Харків

Це наслідок лише одного з численних обстрілів Харкова. Поліцейський перевіряє пульс загиблої. Дивлячись на фото, я думаю про те, що ця жінка з якимись пакетами, напевне, йшла з магазину чи ще кудись у справах. Людина жила звичайним життям, і в один момент воно обірвалося. Це нагадування про те, що в Україні зараз немає безпечного місця.

Вечеря в Херсоні

Це Світлана, їй 73 роки. Вона готує вечерю в темряві, бо тоді, одразу після деокупації, в Херсоні були проблеми з електрикою, водою та опаленням. Я зустрів її випадково — їхав машиною і помітив, що літня жінка біля дороги намагається розпиляти здоровенну гілляку. Я зупинився, підійшов спитати, чи не допомогти. У результаті ми з водієм розпиляли ту гілляку — вона була потрібна Світлані, щоб натопити в будинку та приготувати їжу. Ми розговорилися, і жінка запросила нас до себе подивитися, як вона живе.

Я помітив, що у неї з сином було небагато їжі та води, але все одно вона дуже хотіла поділитися тим, що мала, розділити з нами цю вечерю. Ми говорили про окупацію, Світлана сподівалася, що тепер життя налагодиться, навіть постійні обстріли її не сильно турбували. Коли ми їхали, я лишив їй їжу та воду, що були в мене з собою. Ми тоді й уявити не могли, що через деякий час підірвуть Каховську ГЕС і весь мікрорайон, де жила ця жінка, затопить, а їм із сином доведеться виїхати.

Похорон дитини

Це село Аполянка під Уманню, де внаслідок ракетного удару по багатоповерхівці загинули 23 людини. Серед них була восьмирічна Уляна. Я багато знімав на похоронах, але ніколи до того не фотографував поховання дитини. Це, звісно, найскладніше. Дівчинка загинула разом із батьком. На похованні була мати, також прийшли шкільні друзі, принесли багато іграшок. Так, це дуже важко, але потрібно показувати, хто саме гине від російських ударів.

Терапія

Це Київський іподром, військові проходять тут кінну терапію. Організація, яка цим займається, раніше проводила таку терапію здебільшого для дітей, а після повномасштабного вторгнення працює з військовими. Спілкування з тваринами допомагає боротися зі стресом та посттравматичним синдромом. І, як на мене, дуже важливо, щоб подібних різноманітних програм й ініціатив було більше, адже людей, яким це потрібно — як військових, так і цивільних, — теж стає усе більше.

Тоді на цьому занятті був військовий, який просто сидів у кутку й ні з ким не спілкувався. Багато його побратимів загинули, йому було дуже важко. Інші все ж могли трохи розслабитися, терапія допомагала. Тож із цим треба працювати вже зараз.

Реабілітація

Є така програма «Неопалимі», в рамках якої постраждалим від війни безкоштовно лікують опіки та рубці. Це дуже важливо, адже допомагає людям продовжувати життя. І, знову ж, гадаю, що подібних програм має бути більше.

Цей чоловік з Києва, на початку вторгнення він із дружиною та дитиною виїхав в село неподалік Чорнобиля. Тоді багато хто вважав, що безпечніше буде перечекати за містом. Звісно, скоро вони опинилися в окупації, а коли спробували вибратися звідти, то наїхали на протитанкову міну. Дружина загинула, чоловік із дитиною вижив, але отримав багато поранень та опіків.

Незважаючи на цю трагедію, він лишився добрим і відкритим. Я спілкувався з ним і думав про те, які ж у нас сильні люди.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.