Професія

Десять знакових світлин з війни Крістофера Очіконе

Портрети воїнів, похорони друга, інтернат у Кремінній, порятунок собак з Ірпеня — фотограф Крістофер Очіконе розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни та історії, що їх супроводжували.

Американський журналіст Крістофер Очіконе живе в Україні та документує російсько-українську війну з 2014 року. Крім того, він досліджував тут життя людей з інвалідністю й сиріт і порушення їхніх прав у притулках та інтернатах. З початком повномасштабного вторгнення Очіконе знову активно знімає події на фронті та в тилу. Він співпрацює зі світовими медіа, такими як The Wall Street Journal, The Atlantic, Bloomberg. А знімок зооактивістки Насті Тихої та її собак, зроблений Очіконе в Ірпені, став одним із найпомітніших за весь період вторгнення. Автор розповів про це фото, а також про інші світлини, важливі особисто для нього.

Перший вогонь

Я знімаю цю війну ще з 2014-го, але своє перше знакове фото зі стрільбою, вогнем зробив у 2016-му. Тоді мене взяли з собою на позиції в Авдіївці, ворог був десь за 800 метрів від нас. Звісно, було страшно. Я все ще спілкуюся з хлопцями, яких тоді зустрів, хоча багато хто загинув чи був поранений в Іловайську. Загалом саме у 2016-му я остаточно знайшов своє місце в Україні, на війні, серед цих людей.

Кошеня

Цей чоловік виглядає дуже травмованим. Він був вправним воїном, тільки-но щось починало відбуватися — ставав справжньою машиною. Але в інший час міг просто отак сидіти, дивлячись у стіну. Він знайшов десь хворе кошеня і хотів його лишити, піклуватися про нього. Проте йому не дозволили, адже в підвалі жило близько 40 людей, — хворому кошеняті там було не місце. Тому він і був сумний. Я пам’ятаю, що просидів перед ним, може, години три. Навколо щось відбувалося, люди метушилися, хтось готував їжу, а він сидів отак непорушно і навіть не помічав мене.

Похорон

Це важливий знімок для мене, тому що на фото один мій друг біля могили іншого мого друга, — це так сюрреалістично. Загиблого я зустрів у мій перший день на Донбасі у 2014-му, з тих пір ми спілкувалися практично щодня. Це він тоді у 2016-му взяв мене в Авдіївку.

Я загалом багато думав про фотографії з поховань. В Україну приїздив мій знайомий — не через війну, а щоб дослідити своє єврейське коріння, та він весь час постив знімки з поховань. І я думав: от навіщо він це робить? Він же навіть не знає імен тих людей, на чиї похорони потрапляє. Що важливого він додає в історію цієї війни? Чи варте воно того, щоб сунути свою камеру в обличчя згорьованої матері? Насправді, є багато хороших причин, чому таке потрібно знімати, але іноді люди роблять це без причин.

Для мене ж важливо слідкувати за долею своїх героїв. Якщо вони загинуть, треба поїхати на похорон, де б він не був, бо це честь. Якщо глянути на всі ці знімки з численних поховань, вони зазвичай зроблені десь максимум за півгодини їзди від Києва, мало хто з репортерів їздить далеко. Але ж це важливо для історії. Таким чином видання, на яке ти працюєш, може показати людську частину історії про війну, показати, що їм узагалі є діло до цих людей і до того, що з ними трапляється. Це вже глибший рівень історії.

Я також багато знімав стабілізаційні пункти, і якщо зараз журналістів пускають туди організовано в певний час, раніше їх було повно. Пам’ятаю, в одному стабпункті, де завжди було багато поранених, інколи по п’ятеро людей могло зайти фотографувати. Ми постійно жартували, як у тому мемі з фільму «Гладіатор»: «Аre you not entertained?» Казали: «На жаль, зараз не заплановано ампутацій, та ви залишайтеся — може, вдасться організувати одну для вас скоро».

Інтернат

Крім війни я займаюся іншою, як на мене, дуже важливою темою — знімаю інтернати. У мене є певний бекграунд у сфері охорони здоров’я, я вивчав цю тему в Гарварді. Тож я розбираюся в тому, як мають піклуватися про дітей з особливими потребами. І я бачив в українських інтернатах жахливі речі, про які ніхто не хоче знати.

Але цей знімок я зробив у хорошому інтернаті. У них там навіть був театральний гурток, вони влаштовували різні шоу на свята. Хлопець, що на фото, був з особливими потребами, однак про нього добре піклувалися, все було чудово. Та він загинув у перші тижні війни — цей інтернат у Кремінній потрапив під обстріл.

Портрет

Звісно, всі ці фото з вибухами чи працюючою артилерією виглядають круто, але в них мало змісту. Коли ж ти спілкуєшся з певними людьми, навідуєш їх, пізнаєш їх, тоді ти отримуєш історію. Чому я зробив такий портрет військового? Бо у мене є фото дідуся, зроблене в Італії під час Другої світової війни. Вони з фотографом потоваришували, він надіслав дідусю ту світлину, і тепер це реліквія моєї родини.

Я зробив цей знімок, коли був із батальйоном «Да Вінчі» під Бахмутом. Позивний хлопця Історик, але не тому, що це його професія, а тому що він про що завгодно може розповісти історію. Його мати, навіть його вчитель зі школи постили це фото зі словами, як вони пишаються, і вони дійсно мають ним пишатися.

Історик, до речі, ще й нещодавно одружився, і вони чекають на дитину. Я відвідував свою рідну Італію, і у нас там є традиція, що новонародженому дарують маленький золотий іменний браслет. Я привіз такий для родини бійця, бо це як благословення. Мені дуже пощастило, що я колись зустрів його та інших побратимів і ми подружилися.

Так, проводити з ними час небезпечно. Це не те що ти такий: ну все, сутеніє, я поїхав. Вони сплять на підлозі — і ти лишаєшся і спиш на підлозі. Якось так і відбувалося під час Другої світової і відбувається зараз. Усі вважають їх супергероями, і вони дійсно герої, от тільки, на жаль, без суперздібностей.

Медик

Я не знаю, чи вижив тоді цей поранений у Часовому Яру, але це історія про медика на передньому плані. Перець завжди знаходив привід пожартувати, що б не відбувалося. Для мене він узагалі був ніби з мультфільмів про козаків, до того ж мав ще таку типову зачіску.

Він загинув, і я їздив на його похорон кудись на кордон із Молдовою. Це, звісно, особливий досвід. Довкола відбувалися якісь обряди, сенс яких мені ніхто не міг пояснити. Хоча у нас в Італії так само багато подібного, різних вірувань і традицій. Тож це привілей, це честь для мене бути присутнім на його похороні.

Я, наприклад, пам’ятаю, хто прийшов на поховання мого дідуся, — хоча він помер абсолютно мирно у 101 рік, тож це навіть не була трагедія. Але для мене все одно було важливо, хто прийшов попрощатися. Тому і я поїхав тоді на похорон Перця.

Воїни

Хто ці люди на знімку? Може, один був таким собі веселим таксистом. Я не знаю, але я маю на увазі, що це звичайні люди, які не повинні б бути там. Вони звісно, дуже круті, але чи це найсильніші та найвитриваліші чоловіки? Я дуже поважаю їх за сміливість, але на місці молодих українських хлопців я б активно тренувався та готувався до бою. Інакше чого вони чекають, чому ще не в армії?

Настя і собаки

Це, звісно, дуже відомий знімок. У Києві вже навіть є мурал із цим зображенням, тільки собак там намалювали без візків. Певно, мешканці будинку не хотіли бачити їх такими, хоча я вважаю, собаки також герої.

Я пам’ятаю, як зробив це фото на мосту в Ірпені. Я помітив Настю з купою собак ще за 300-400 метрів, як вони наближалися. Подумав, що це взагалі таке. Вона підійшла, за мною опинився її чоловік, вона якраз кричала щось йому, і я зробив фото. Настя тоді отримала багато уваги. Люди також вважають, що я заробив багато грошей на цьому знімку, бо він був буквально усюди. У Берліні його навіть розмістили навпроти російського посольства. Але мені заплатили як за звичайний робочий день тоді. Фото все ж допомагає, коли тобі треба нових героїв і тебе вже знають як людину, яка зняла «ту саму світлину», але це не про гроші, звісно.

Буча

sensetive-content_2
occhicone_Ukraine_BIF-1-7
occhicone_Ukraine_BIF-1-3

Це історія про священника Мирона, вбитого росіянами у Бучі. Я сфотографував його тіло в перші дні після звільнення міста. Згодом на цій фотографії син упізнав свого батька.

Рік по тому я навідував сестру Мирона. Це, насправді, моя пристрасть — дізнаватися, як справи у моїх героїв, слідкувати за розвитком історій. Бо інколи медіа не дивляться настільки далеко. Я ж намагаюся підтримувати контакт з усіма, наскільки це можливо. Хоча час від часу я отримую повідомлення від людей і не можу зрозуміти, хто це. Уточнення «ми зустрічалися минулого року на Донбасі» не дуже допомагає, звісно.

ДУК «Правий сектор»

Я зробив багато подібних групових портретів. Це доволі олдскульно, коли хлопці хочуть сфотографуватися отак зі своїми побратимами, зі зброєю, з прапором. Якщо вони хочуть таку світлину, я вважаю це справедливим і намагаюся зробити її настільки добре, наскільки це можливо. На знімках з Другої світової ми теж можемо побачити, як усі сидять разом на якомусь танку, можна роздивитися їхні обличчя. І ось ці нащадки Бандери ніби продовжують цю традицію. Вони бачать свою роль в історичних подіях, вони вирішили офіційно приєднатися до армії, щоб бути залученими до бойових дій.

Я лишався з ними у тренувальному таборі й допомагав їм з уроками англійської. Тепер я знаю десь сотню хлопців з групи, ми навіть святкували разом чийсь день народження, їли кавун і торт. У такі моменти я часто обираю не фотографувати, хоча це й цікаво, але ж інколи ти просто намагаєшся подружитися.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Інші матеріали проекту

Нове та Найкраще

828

710

686
1 096

Більше матеріалів