Професія

Десять знакових світлин з війни Юлії Кочетової

Звільнені Харківщина і Херсонщина, евакуація з Ірпеня, Бахмут під обстрілами — фотографка Юлія Кочетова розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни та історії, що їх супроводжували.

Українська фотографка Юлія Кочетова почала знімати російсько-українську війну ще на її початку у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення вона співпрацює з багатьма міжнародними ЗМІ — Der Spiegel, Vice News, Bloomberg, The Guardian, Reuters та іншими — та активно документує події в Україні. Для Юлії важливо показати, що всі ці трагічні й героїчні історії з новин завжди дуже персональні, а за статистикою стоять людські втрати і надії.

Денис, який вижив

На фото стабпункт біля Бахмута у квітні 2023-го. Говорити з пораненими — це завжди між «ставити питання» й «заткнутися і знайти цигарку людині навпроти». Він та троє побратимів з акубаротравмами чекають на евакуацію до шпиталю. У новинах — примітивна пропаганда про «фортецю Бахмут», навпроти мене — чоловік, який не зміг забрати тіло командира.

Він почав плакати, і я дуже боялася підняти камеру.

Стабпункт 93 бригади в Бахмуті, наразі зруйнований

ураженнями слуху

«Живий, стабільний, в автобус, везіть далі». Він дихає важко під термоковдрою. Повільно, важко, але дихає. Я думаю про те, що це місце точно не для молитов, — надто швидко змінюються пацієнти на операційному столі. На межі зі смертю так точно відчуваєш життя.

Док сміється та обіймає мене: «Ми з тобою побачимося». Я сміюся у відповідь — у нас незримий зв’язок: його ротація тут розпочалася в мій день народження. Він оперує так вправно, що дні народження тут — щоденно. Місто живе, допоки ти б’єшся за життя, док. Десь розриваються снаряди, а ти б’єшся.

Звільнена Харківщина

Десяток російських солдатів у ямі. Знову цей запах, який осідає в легенях і десь глибоко в серці. Я думаю про те, що смерть однаково страшна для всіх. Але є смерть invaders, а є смерть defenders — ця думка тримає мої руки рівно і не дозволяє розвернутися та піти геть. Власне, мені нікуди йти — це моя земля.

Я пропускаю похорони своїх полеглих друзів і колег, але дивлюся, як мертві російські солдати потрапляють у мішки.

Мінометний розрахунок білоруських легіонерів «Волат», околиці Бахмуту

«Через звільнення України ми звільняємо Білорусь», — говорить Ян, командир підрозділу. У 2014-му він збирався приїхати на Майдан на тиждень, щоб глянути на революцію, а залишився на вісім років. Воює тут уже вдруге. Ми сміємося — маємо купу спільних друзів та побратимів. Живих і мертвих. Розповідає про свою наречену й каже, що раніше прямо молився про те, щоб загинути у бою, — це вважається за честь для воїна. А зараз хоче перемоги і сім’ю. «Сподіваюся, ці всі мої прохання та молитви не подіють».

Між пострілом і неспокійним сном — маленькі вогники цигарок, світлові ракети в небі й міни. Ми сміємося так, наче ніхто ніколи не помре, але на ранок прилітає міна. Потім ще дві.

Блокпост перед Ірпенем

8 березня 2022-го. Я знімаю евакуацію місцевих з Ірпеня на Київщині. Сьогодні під обстрілами вивезли понад 3 тисячі людей. Останні п’ять днів вони жили без електрики, газу, водопостачання та мобільного зв’язку. Дванадцять днів у підвалах. Деякі діти вийшли на свіже повітря лише сьогодні. Вони висипаються з евакуаційного автобуса, навколо все ще лунають постріли. Дивляться просто в камеру: «Я не можу вам дати коментар, бо мене зараз трясе». Старенька застрягла на перехресті. Інша — намагається сховатися під ковдрою.

Я думаю, що мій фотоапарат — зайвий. Потрібно її просто зігріти.

Перша атака дронів Shahed у Києві

Ми прокинулися від вибухів. Як мерзотно йти своєю вулицею у бронежилеті. Район обгортають загороджувальними стрічками. Я звертаю у двір — добре знати короткі ходи, бо це мій район. Погано впізнавати загиблих за родимками і тату, бо ти знаєш їх напам’ять. Підземний паркінг — погане укриття, але іншого немає. Поки в нас так обіймаються у сховищах, нас не перемогти.

Ніч на околицях Бахмута

Війна нечітка. Аналогова. Є такі файли фотографій — raw, без обробки. Там має бути попередження — ці кадри можуть травмувати. Війна розмазана, під час вибуху не дуже розумієш, що навколо. Out of focus — саме так виглядають очі, коли нас лишається все менше і менше. Працюють міномети, потім почне прилітати у відповідь. «Дивися, коригуємо з дрона, ми їх бачимо, ось — чотири нечіткі точки. Зараз наведемо туди артилерію». Я тепер думаю, що ми такі самі нечіткі точки. Інколи зливаємося в одну.

Херсон після звільнення

Херсон був окупований вісім місяців, третій тиждень немає зв’язку. Тисячі людей викрадені росіянами та закатовані.

Біля радянського танка з написом «Херсон — це Україна» пара телефонує по відео. «Мамочка, не плачь», — я відчуваю, що зараз почну ридати. Десятки людей зв’язуються з рідними і кажуть: «Я тут, я вижив».

Відчуття як в операційній, де хтось вижив, а хтось — ні. Після дня звільнення і українських прапорів назовні виходять історії болю.
— Там тіло жінки у дворі.
— Чи є ознаки насильницької смерті?
— Я не знаю.

Як може щось цвісти поруч із місцем страти?

Катівня в Херсоні

Усе навколо вкрито чорним грибком, він звисає зі стелі. На стінах — написи. «Боже дай мені сил». «Боже». Засічки днів. І малюнок маленького будиночку. Посеред смороду, грибка, сечі та смерті — цей маленький будиночок. Ряд пляшок із сечею, змішаною з кров’ю. Квіти на оббивці стільця — як я можу бачити тут квіти?

Не можу дихати, виходжу на вулицю. На вулиці все теж затягнуто грибком. Верхні поверхи розміновують — вибух. Маленький будиночок, господи.

Автопортрет

Автопортрет — дуже влучна і болісна форма для рефлексій. Я тут, на десятому поверсі готелю «Краматорськ», 25 лютого 2022 року — до втрати друзів, до вервечки закритих гробів, до обстрілу батьківського дому, до любові і до тисячі тривог.

Моя робота — показати, що війна — це особиста історія. Що в неї є ім’я, сім’я, це конкретний біль і конкретна сльоза на щоці. Не цифра, не «понесли втрати», не «було зруйновано». Війна — це дуже особисто і вже — дуже про мене.

Інші матеріали проекту

Нове та Найкраще

842

717

691
1 108

Більше матеріалів