Професія

Десять знакових світлин з війни Анастасії Тейлор-Лінд

Життя в Авдіївці, вибори у Мар’їнці, оборона Слов’янська — фотографка Анастасія Тейлор-Лінд розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни та історії, що їх супроводжували.

Анастасія Тейлор-Лінд — англійська фотографка та поетка, працює в жанрі документальної фотографії. Вона знімає війну в Україні від самого її початку у 2014 році.

Разом з Алісою Соповою, журналісткою The New York Times, вони працюють над проєктом «5 кілометрів від лінії фронту» з 2018 року. Тоді Аліса почала проводити інтерв’ю з людьми на Донеччині — вона навчається на антрополога у Принстоні, тож знає, як це робити, — а Анастасія слідувала за нею та знімала. Потім вони викладали світлини й історії в інстаграм із гештегом #5KFromTheFrontline. Їхніми роботами зацікавилися медіа. Відтоді проєкт набрав обертів — наразі він представлений на виставці в Імперському воєнному музеї в Лондоні. Анастасія розповіла Bird in Flight про десять світлин із прифронтових міст України.

Шашлики

Влітку 2018 року ми приїхали до Авдіївки, на Донеччину, та орендували там квартиру на кілька тижнів. Ми ходили вулицями й розмовляли з мешканцями, шукаючи героїв для нашої історії. Хтось із місцевих розповів нам, що родина неподалік має коня. А я обожнюю коней! Тож ми вирішили зазирнути і привітатися. Так почалося наше знайомство з родиною Грініків, яке триває й досі.

Ліворуч на фото — Микола. Він працював на коксохімічному заводі в Авдіївці, який забезпечував роботою багатьох жителів містечка. Підприємство функціонувало навіть під час важких обстрілів у 2014—2015 роках, але після початку повномасштабного вторгнення припинило роботу. Тоді Коля вирішив приєднатися до Збройних сил України. Зараз він воює, де саме — не каже.

Поруч із ним його дружина Ольга. Вона була домогосподаркою та піклувалася про двох їхніх дітей, Мирославу та Кирила. У лютому Коля вивіз дружину з дітьми до родичів у Полтаву, де вони живуть дотепер. Але на цій світлині вони ще не знають, що їм доведеться покинути Авдіївку. Фото зроблене у 2019 році. Тут родина зібралася на пікнік. Разом із ними — Оліна сестра Вікторія, її хлопець та його дочка від попереднього шлюбу. Раніше вони смажили шашлики в лісі, недалеко від дому. Але з 2014-го ліс вважається забрудненим протипіхотними мінами і небезпечним для перебування. На щастя, хлопець Вікторії має автівку, тож вони можуть приїхати на озеро. Їм подобається ця галявина — діти й дорослі купаються, а після обіду ходять збирати гриби в іншому, безпечному лісі.

Солдати

На цій світлині — військовослужбовці Збройних сил України копають окопи та укріплюють їх колодами. Наскільки я зрозуміла, такі окопи називаються артилерійськими: вони глибокі й ретельно обладнані, щоб розмістити тут вогневі позиції артилерії. Фото зроблене у 2022 році у Слов’янську. На той момент російські війська все ще окуповували Святогірськ, Лиман та Ізюм, тому лінія фронту проходила ближче до Слов’янська й солдати мусили готувати тут бойові рубежі.

Коли ми документували їхню роботу, моя колега Аліса підмітила зворушливу річ. Вона народилася на Донеччині і прожила там багато років. Як і всім мешканцям цього регіону, їй були знайомі тривалі поїздки крізь степ, де кожна дорога — засніжена взимку чи пильна влітку — з обох боків була обсаджена рівними рядами тополь. Тепер ці тополі перетворилися на фортифікаційні споруди. Так війна змінює обличчя українських міст: що колись було живим і впізнаваним, стає мертвим, пошматованим та ворожим.

Військові ніколи не були головним фокусом нашого проєкту. Звісно, ми не могли зовсім обійти їх увагою, але здебільшого воліли документувати звичайне життя під час війни. Ми хотіли розповідати історії людей, не зводячи їх до стереотипів. Адже коли починається війна, люди перестають бути друзями чи батьками, будівельниками чи художниками, донеччанами чи львів’янами. Вони перетворюються на цивільних і військових, на біженців і внутрішньо переміщених осіб, на сепаратистів і колаборантів. Вони перетворюються на супутні втрати. А мені хотілося показати людей так, щоб вони впізнали самих себе і своє життя поза печаткою страшних подій.

Зруйнована будівля

Це фото було зроблене у 2022 році в Лимані. Я поїхала туди, щоб задокументувати наслідки російської агресії та поговорити з людьми, які пережили окупацію. Знімок нетиповий для мене. Наш проєкт завжди був побудований навколо щирої дружби й теплих відносин. Мені подобається знайомитися з людьми, приходити до них у гості, сидіти на кухні та теревенити про побачення, роботу й життя в цілому, поки юрба дітлахів гасає навкруги. На цій світлині такого немає. Я хотіла показати, як сильно постраждало місто, але навряд чи фото передає весь масштаб руйнування, який жахав мене під час перебування у Лимані.

До того ж тут можна побачити характерне кліше — чоловіка на велосипеді. У 2016—2017 роках ми з Алісою читали лекції в американських інститутах під назвою «У пошуках „Лади“ в Україні». Ми розповідали про кліше у документальній фотографії та про іноземних фотографів, які приїздять до України й обов’язково знімають якусь стару «Ладу». На моїх світлинах ви не знайдете «Ладу», але я теж піддалася спокусі сфотографувати кліше. Під час повномасштабного вторгнення з’явилося багато таких образів, і ви напевне їх бачили. Окрім людей на велосипеді є ще жінки, що знаходять своїх близьких мертвими на землі, жінки, які обіймають труну на похоронах, діти, які граються серед руїн, біженці з клунками. Ці образи так часто з’являються на знімках, що врешті перетворюються на кліше. Це не означає, що в них немає правди. Просто хтось вміє задокументувати їх зі справжнім почуттям, а хтось робить черговий штамп.

Дитина

Це 2019 рік. Кирило Грінік грається на маминому телефоні у їхньому домі в Авдіївці. І він, і його сестра Мирослава народилися після початку війни, тож ці діти ніколи не знали мирного життя. Коли я приїжджала до родини Грініків у гості, більшу частину часу проводила з дітлахами. Вони навчили мене парі російських слів, а я трошки навчила їх англійської. Ми з ними чудово знайшли спільну мову. Вони були щасливі показати мені всі свої іграшки, свій сад чи гойдалку, а я, як фотограф, була рада мати таких завзятих гідів.

Зараз Кирило з родиною живе у Полтаві та вже готується йти до школи. Я бачилася з ним цього грудня. Саме тоді Коля зателефонував додому з фронту і сказав, що їхній дім у Авдіївці зруйновано. Тому цієї кімнати, що на фото, більше не існує.

Оля і Віка мають родичів у Полтаві. Спочатку вони жили всі разом — три родини в одному будинку. Кирило й Мирослава гралися зі своїми двоюрідними братами і сестрами, які були одного з ними віку. Згодом Оля змогла придбати старий будинок та переїхала туди з родиною. Влітку вона відремонтувала одну кімнату й тепер живе там з дітьми. У будинку немає проточної води, а Оля не може знайти роботу, тож продовжити ремонт їй складно. Але вона тримає качок на подвір’ї, а діти мають змогу ходити до школи. Це вже багато, адже стільки українських дітей позбавлені навіть такої можливості.

Вибори

Це Мар’їнка, містечко на Донеччині, яке зараз майже вщент зруйноване. У 2019 році лінія фронту теж проходила недалеко, частина будинків була пошкоджена. Мешканці намагалися отримати компенсацію від держави чи від неурядових організацій, щоб відремонтувати дах та поставити нові вікна. Люди, що лишалися в Мар’їнці з 2014-го, вже давно втратили віру у позитивні зміни, але все одно прийшли на виборчі дільниці. Під час президентських виборів більшість тут проголосувала за Зеленського. А от під час парламентських виборів, які показані на фото, переважну кількість голосів отримали колишні поплічники Януковича.

Обід

Чимало людей, яких ми фотографували з 2018 року, покинули свою домівку. Але дехто лишився. Коли я питала їх, чому вони це роблять, вони називали різні причини. Часто казали, що не можуть покинути своїх рідних, які відмовляються виїжджати.

На цій світлині — Тетяна та її 90-річна свекруха Лєра. Вони з Опитного, невеликого селища у сірій зоні між Донецьком та Авдіївкою. Коли у 2014-му почалася війна, Тетяна з Лєрою виїхали до Авдіївки, а Танін чоловік, Сашко, лишився в Опитному. Він живе у підвалі, їхній будинок в Опитному повністю зруйнований. Будинок в Авдіївці теж потрапив під обстріл, але його змогли відремонтувати. Сашко не хоче покидати Опитне, а Тетяна лишається в Авдіївці, щоб піклуватися про Лєру. Їхня родина розкололася за гендерними лініями, як це зараз часто буває.

У 2019 році ми зайшли до Тані й Лєри на обід. Я люблю фотографувати людей, яких я знаю, з якими проводжу багато часу. Звісно, це не завжди виходить. Я провела три тижні у Харкові, документуючи наслідки російських обстрілів, і не мала змоги поговорити з кожним пожежником чи рятувальником. Але я всім серцем люблю повільнішу, ніжнішу фотографію, коли є час поговорити, посидіти разом і стати ближчими.

Хрест

На знімку — жінка на ім’я Анна. Це могила її сина. Він помер у 2018 році. Знайшов нерозірвану гранату у себе вдома, взяв її в руки та загинув від вибуху. Анна довго не могла потрапити на могилу сина, адже кладовище було закрите для відвідувачів. Навколо розміщувалися позиції українських військових, постійно велися обстріли, все було заміновано, тому люди не мали змоги прийти провідати своїх близьких. Але у 2019-му місцева влада нарешті дала дозвіл приїжджати на кладовище. В Опитному жила пара місцевих активістів, Олена та Родіон. Вони мали автівку й почали возити своїх сусідів на кладовище. Так Анна вперше за тривалий час потрапила на могилу сина.

Коли я думаю про такі речі, мені стає дуже сумно. Але коли я працюю, завжди нагадую собі, що я лише документую чийсь біль і страждання. До того ж я завжди маю вибір: я можу поїхати додому — у мене є дім, — я можу лишитися там і більше не повертатися в зону бойових дій. А ці люди не мають вибору. Так само, як і українські фотографи. Вони теж документують історію, але в той самий час хвилюються за свої будинки, вивозять свої родини, рятують своїх собак. У мене завжди була хороша уява, але я не уявляю, як вони це роблять.

Спина

Це Олена, волонтерка, про яку я згадувала раніше. Олена та Родіон жили в Опитному від початку війни, піклуючись про своїх сусідів і літніх людей. У селищі були великі проблеми з електрикою та водою, тож Олена й Родіон робили все можливе, щоб налагодити надання хоч якихось комунальних послуг.

8 червня 2022 року Олена стояла на своєму подвір’ї, коли раптом почула звук снаряда, що наближався. Вона повернулася і побігла до будинку. Цієї миті один уламок влучив їй у спину, а інший — у праву сідницю. Перший уламок ледь не зачепив спинний мозок, була сильна кровотеча. Вивезти постраждалу з Опитного під час постійних обстрілів було важко, але це вдалося. Фото зняте в Покровську. Олені зробили операцію, і вона мала постійно приходити до лікарні, щоб змінювати пов’язку. Зараз жінка в порядку. Я спитала Олену й Родіона: «Ви ж не збираєтеся повертатися до Опитного?» Вони сказали: «Ні, що ви, це дуже небезпечно. Ми лише їздитимемо туди щовихідних, аби прибрати хату, прополоти город і допомогти сусідам». І вони дійсно їздили й допомагали, аж доки росіяни не захопили Опитне. Тепер Олена і Родіон живуть у Кривому Розі.

Прощання

Це Курахове, 2019 рік. Тоді ще були відкриті блокпости. Курахове — невелике містечко, проте там вирувало життя. Люди приїздили туди, аби зняти гроші в українських банкоматах. Звідти ж відходили автобуси, що прямували до блокпостів на окупованих територіях. Тут жили родини, розділені лінією фронту. Тут люди прощалися, перед тим як поїхати на окуповану територію, не знаючи, чи вони побачаться знову.

Мені подобається ця світлина. Вона схожа на вуличну фотографію. Тут є дуже сильна емоція — подивіться, як чоловік ховає обличчя у жінки на плечі. Це також приклад компромісу, який ми постійно знаходили з Алісою, працюючи над проєктом. Іноді я фотографувала щось, що здавалося мені дуже красивим, а Аліса не знала, що написати під цією фотографією. Іноді вона хотіла розповісти про щось важливе, а я не знала, який візуальний образ підібрати, — ось як тут. Аліса хотіла написати про те, як мільйони людей щороку мають стояти в чергах та переїжджати через блокпости. Мені було важко придумати фотографію під цю тему, адже знімати на блокпостах заборонено. Одного дня я побачила цю сцену і зрозуміла — це воно.

Номери

На цій світлині зображена літня жінка, яку український Червоний Хрест евакуює зі Слов’янська. Її та інших літніх людей спочатку вивозили на швидких, а потім потягом. Щоб вони не загубили свій багаж та змогли знайти свої речі, коли приїдуть, їм дали ці номери і прив’язали такі самі до їхніх торбин.

Багато людей їде з містечок і сіл Донеччини. Звісно, хтось лишається, але більшість наших героїв, яких ми фотографували з 2018 року, тепер живуть деінде. Мені цікаво й далі документувати їхнє життя, але я також хочу продовжувати знімати цей регіон. Тому ми шукаємо нових героїв, тих, хто лишається. Наприклад, під час моєї поїздки до Лиману я познайомилася з чудовою парою, Володею та Надією. Вони весь час були в Лимані і продовжують там жити. Гадаю, вони можуть стати героями нашої наступної історії.

Нове та Найкраще

644

575

600
917

Більше матеріалів