«Досі не вірю, що був там»: Євген Малолєтка — про Маріуполь та фотографії, які шокували весь світ

Документальний фотограф Євген Малолєтка — один із найпомітніших українських фотокореспондентів. Знімав Революцію Гідності та лікарні під час пандемії ковіду, співпрацює з Associated Press. 24 лютого разом із Мстиславом Черновим знаходився у Маріуполі, аби задокументувати життя міста у ході ескалації військового конфлікту на Донбасі. Фотографи провели там три тижні, знявши початок війни та бомбардування лікарень російськими збройними силами. Світлини, зроблені Малолєткою, стали одним із символів повномасштабного вторгнення Росії в Україну, перетворивши його на зірку.

В інтерв’ю Bird in Flight фотограф розповів, як війна змінила його кар’єру, як він врятувався від страху смерті та що потрібно робити, аби пережити побачене у Маріуполі.

The Guardian визнало тебе фотографом року. Ти радий?

Це дуже приємно. Приємно розуміти, що українська фотографія знайшла своє місце у світі, а українські журналісти знімають не гірше за іноземних і тепер здобувають визнання.

До війни визнання не було?

Раніше українському фотографу було важко потрапити на іноземний ринок. Ми знаходимося на периферії світу і не є громадянами тих країн, де працюють великі та відомі медіа. Фотографів, зокрема й воєнних, багато, конкуренція висока.

Мої роботи виставили завдяки Маріуполю. Їх запам’ятали, бо то була унікальна зйомка, історичні кадри. Це підняло моє ім’я в топ.

У кожного великого фотографа є його головна тема. За нею його знають і пам’ятають навіть після смерті. Схоже, що Маріуполь — твоя велика тема.

Мені б не хотілося зняти лише одну велику тему, завжди хочеться розвитку. Хоча для мене Маріуполь зараз не лише основна тема, а й великий особистий біль.

Є таке відчуття, що світові медіа відправляють знімати війну іноземних фотографів і рідко наймають наших. Тобі так не здається?

Складно сказати. Мені й до війни надходили запити на зйомку. А під час війни багато редакторів великих медіа просять порадити когось з українських фотографів.

Кого ти радив?

Того ж Костю Ліберова, який непогано знімає і не боїться лізти в гарячі точки.

Якщо фотограф хоче знімати, він це робитиме. Отже, рано чи пізно до нього прийдуть іноземні видання. Але щоб це сталося, він спочатку має проявити себе. І не обов’язково для цього лізти під кулі. У війни багато аспектів та граней, які можна висвітлювати.

Аби проявити себе, фотографу не обв’язково лізти під кулі.

Інший момент, що знімати війну дорого. Потрібно заправити машину, сплатити за готель. У цьому сенсі нам, українським фотографам, зараз простіше, ми працюємо у своїй країні. Можна обійтися без фіксерів, готелю і навіть без машини — якщо ти маєш знайомих, готових підкинути. Це все економія.

Якби ти не працював під кулями, які б грані війни висвітлював?

Знімав би про загиблих, про тортури та військові злочини. Тем дуже багато. Але я не агітую робити якусь конкретну тему. У цій справі важлива особиста мотивація та бажання фотографа. Недаремно редактори, коли отримують знімки, часто запитують фотографів, чому вони вирішили знімати саме це.

Що ти зазвичай відповідаєш у таких випадках?

Я почав знімати війну вісім років тому. Це те, на чому я розуміюся, і те, що вмію робити найкраще. За допомогою зйомки я доношу світові, що відбувається у нас.

Ким ти себе вважаєш — документальним чи воєнним фотографом?

Документальним.

Об’єктивність документального фотографа — утопія чи правда?

У своїх матеріалах я намагаюся бути об’єктивним.

Узагалі, документальна фотографія не може бути об’єктивною або необ’єктивною. Вона документ, факт, що відбувся.

Максим Дондюк вважає, що документальна фотографія — це все одно маніпуляція. Створюючи її, фотограф відсікає зайве, тобто показує не все. Що ти на це скажеш?

Звісно, фотограф не знімає на 360 градусів. У кожній світлині є рамка, і ми дивимося, що в ній знаходиться.

Якщо говорити про об’єктивність у широкому значенні, то вона була можлива вісім років тому. Тоді журналісти документували війну по обидва боки: зняли українських солдатів, переїхали через блокпост, зняли денеерівців. Так робили усі іноземні медіа. Але зараз такий підхід неможливий, тому журналісти знімають лише один бік.

Проте чим відрізняється журналістика від нежурналістики? Журналіст знімає факти та не займається їхньою інтерпретацією. Російські пропагандисти інтерпретували, зокрема й наші знімки з маріупольського пологового будинку.

До речі, як ти відреагував на те, що ваші знімки назвали постановкою?

Спочатку посміявся, але потім зрозумів, що маховик пропаганди дуже сильно закрутився. Росіяни просували наратив про постановку всюди: через Міністерство закордонних справ, посольства, фейсбук, інстаграм.

До речі, вони так роблять не вперше. У 2008 році, під час війни у Грузії, фотограф Гліб Гараніч зняв водія швидкої з мертвим братом на руках. Почалася інформаційна атака, спрямована на Гліба. Росіяни випускали якісь матеріали про нього, теж казали, що фото — фейк. Під час сирійської кампанії, коли росіяни використовували хімічну зброю, хтось зняв сирійського хлопчика у лікарні. Пропагандисти потім його розшукали, а фото, звичайно, назвали постановкою.

Цікаво, що росіяни набагато рідше інтерпретують відео.

Як ти ставишся до знімків фотографів, яких акредитувала Росія?

Це складне питання. З одного боку, це пропаганда, з іншого — якби не пропагандистські матеріали, ми б ніколи не дізналися, що діялося в концтаборах, у яких тисячами вбивали євреїв під час Другої світової.

Я ж просто фотограф. Я дивлюся на все це з погляду інформації. Ось я бачу світлину наслідків обстрілів, я можу щось за ними проаналізувати. Це корисно.

Давай поговоримо про Маріуполь. Скільки ви з Мстиславом Черновим там пробули?

Двадцять днів.

Страшно було їхати туди?

Ні. Ми приїхали до Маріуполя за годину до війни, тоді важко було уявити, що там може статися. Адже всі свято вірили, що війни не буде. Тобто ми відчували, що щось готується, але ніхто не був готовий до таких масштабів.

Чи були ситуації, коли ти прощався з життям?

Який сенс прощатися з життям? Краще подумати над тим, як вибратися з дупи, в якій ти опинився, і продовжувати знімати. Хоча часом ставало справді страшно. Кількість артилерійських обстрілів, які обрушилися на місто, було не злічити. Ти пів години лежиш на землі, а довкола тебе рвуться снаряди, над головою проносяться літаки, і ти не знаєш, що тобі робити далі.

Який сенс прощатися з життям? Краще подумати над тим, як вибратися з дупи, в якій ти опинився.

Найстрашніший момент був, коли ми приїхали до лікарні, щоб дізнатися про стан породіль. Сусідній будинок захопили росіяни, а на вулиці з’явилися танки. Перебуваючи в лікарні, ми були впевнені, що наші атаку відіб’ють і виженуть росіян за межі міста. Не вийшло. Росіяни залишилися в тому районі, а ми опинилися в оперативному оточенні. Тікати нікуди, тому єдине, що нам залишалося, — чекати. Добре, що зранку за нами прийшла спецгрупа поліції. Вони нас і вивели.

Хто залишався у лікарні, коли ви пішли?

Лікарі та пацієнти.

Що ви відчували, дивлячись на тих, хто лишається?

Лікарів росіяни точно не зачепили б, а нас би взяли. Для них ми інформаційно вороги.

Вас шукали?

Поліцейський із групи сказав, що шукали. Цю версію неможливо перевірити, але я вірю: якби ми залишилися в Маріуполі, на нас би влаштували полювання. І на блокпостах нас би теж шукали. Ми залишили місто в одну з перших черг на виїзд і рухалися не через основні блокпости. Це нас і врятувало.

Як гадаєш, що з вами зробили б, коли спіймали?

Нам би було непереливки. Нас точно змусили б на камеру розповідати, що наші матеріали фейк.

Три тижні ви пробули у Маріуполі. Гадаю, що ти переживав найсильніший стрес. Як він позначався на організмі?

Увесь цей час організм жив на адреналіні. Але коли ми повернулися «на велику землю», довелося збирати себе докупи, усвідомлюючи все те, що відбувалося в Маріуполі. Цей процес був дуже довгим.

Як це було?

Ти постійно стежиш за тим, що відбувається у Маріуполі. Упізнаєш вулиці, якими ходив, і локації, на яких працював. Прикидаєш за новинами, що росіяни вже захопили і куди прориваються.

Ми постійно спілкувалися з хлопцями з Маріуполя, дізнавалися, хто де перебуває, хто виїхав, хто залишився.

Загалом, маріупольська тема довго не відпускала. Я досі не вірю, що був там.

Ти не думав, що маєш ПТСР?

Для виникнення ПТСР потрібен час, тож його поки що немає. Але все одно на свій стан краще не забивати. Потрібно виговорюватися, розповідати про те, що бачив та чув у Маріуполі. Якщо все тримати в собі, то накриє депресія і буде дуже херово.

Ти виговорюєшся?

Так, ось із тобою говорю. Звичайно, це не замінить роботи з психотерапевтом або психологом, але все ж таки.

Мене вже накривають різні думки. Я бачу, як щодня вмирають хлопці, як гинуть мирні мешканці, діти. Я не розумію, навіщо це все. Який мотив був у Путіна, котрий розв’язав цю війну? Чого він хоче? Відповіді я не маю.

Коли ми розмовляли навесні, ти був, скажімо так, песимістично налаштований щодо війни. Як зараз оцінюєш перспективи?

Я за реальність, тому скажу, що потрібно готуватися до гіршого.

Потрібно зазначити, що я не військовий експерт, спілкуюся з великою кількістю людей і знаю, що дійсно відбувається. Знаю, яка ситуація у військових, які у них втрати. На харківському цвинтарі щодня ховають по десять осіб. І це лише у Харкові. Які в мене можуть бути думки щодо цього? Усі перемоги української армії коштують нам дуже дорого.

Ти стежиш за долею героїв твоїх фотографій із Маріуполя?

Так.

Нещодавно ми робили матеріал про київську лікарню «ОЛІЛ» — це маріупольська лікарня, в якій ми знімали найчастіше і яку тепер перенесли до Києва. Частина персоналу — лікарі з Маріуполя. Ми зустрілися з лікарями та хірургами, з якими працювали у березні. Вони для мене як родина. Я їм подарував нашу спільну фотографію. Я зробив її 11 березня, коли і лікарня, і район, де вона знаходилася, були вже заблоковані. Поранених не привозили, хірургія була порожня, і лікарі змогли трохи видихнути. Тоді ми сфотографувалися.

Що сталося з Маріанною Вишемірською, породіллю з твоєї світлини?

Вона доставила нам, фотографам, багато проблем та додала роботи. Російська пропаганда використовувала її як спосіб відбілити себе в історії з бомбардуванням пологового будинку. Вона також давала інтерв’ю і звинувачувала наш бік.

Ми поспілкувалися з нею в лікарні вже після зйомки, коли я готував матеріал про неї. Я не суджу людей, але свої висновки я зробив, і вона, мабуть, також.

У спілкуванні зі мною вона підтвердила той факт, що перебувала в пологовому будинку і була вагітною, — адже все ж спочатку говорили, що це постановка.

Двояке враження справила її фраза, ніби прямо з 2014 року: «Я поза політикою». Я їй кажу: «Ми зараз не про політику говоримо. У нас йде війна, будівлю, в якій ви перебували, розбомбили. Дайте нам коментар, а то багато хто говорить, що ви брали участь у постановці».

Коли ми вийшли за двері, я подумав, що якщо росіяни її знайдуть, вона розповість їм усе, що вони захочуть.

Тепер вона завела телеграм-канал, в якому пропагується «рускій мір». Щоправда, мені здається, що текст за неї хтось пише. Не може ж людина, яка заявляла, що вона поза політикою, писати політичні новини.

Гадаєш, росіяни тисли на неї?

Упевнений, що тиск не знадобився.

Як склалася доля чоловіка Ірини Калініної — другої дівчини, з пораненням у стегно, яка потім померла?

Там страшна історія. Ірину поранило у стегно та живіт. Дитину дістали вже мертву.

З її чоловіком я говорив наприкінці листопада. Він довго шукав Ірину серед трупів у лікарні. Коли знайшов, сусіди допомогли йому її поховати, потім останки перепоховали. Він прожив у Маріуполі до літа, але все ж виїхав, бо ситуація стала нестерпною.

Зараз він в Англії, намагається заново збудувати життя. Казав, що той жах йому допомогіг забути алкоголь.

Ще один знімок, який неможливо забути, — фотографія батька, що обіймає труп сина, накритого простирадлом на каталці.

Батька звуть Сергій, він моряк. Я зідзвонювався з ним.

Його сина поховали у братській могилі. Після цього він вивіз сім’ю до Канади, а сам пішов у плавання. Сказав, що зробив це, аби відволіктися і забутися від того горя.

Ще була дівчина і хлопець, яку я зняв, коли вони заносили до лікарні поранену дитину. Дитина була поранена, коли їх дім потрапив під обстріл. Хлопець, її сусід, заніс на руках дитину в лікарню. Але дитя все одно загинуло. Зараз пара у Вінниці. Начебто трохи оговталися, але все одно переживають. Уяви — втратити сина! Жахлива трагедія.

Загалом, герої моїх знімків намагаються забути те, що сталося, перебудуватися і хоча б трохи відволіктися від п***цю, який досі триває. У багатьох виходить. Життя продовжується, і треба намагатися нормалізувати його. Інших варіантів немає.

Герої моїх знімків намагаються забути те, що сталося. У багатьох виходить.

Розумієш, я маю невеликий привілей: я можу розповідати про те, що сталося, не тримати це в собі. Це не лише привілей, а й місія. Як мені дехто сказав, людям треба було побачити те, що відбувалося у Маріуполі. Ми ж просто опинилися там і вирішили залишитися, хоча була можливість покинути місто раніше. До речі, я й досі шкодую, що ми поїхали рано. Треба було залишатися й показувати драмтеатр. Але вже як є.

Як довго ви ще могли б перебувати в Маріуполі?

Не дуже довго. Гіпотетично ми могли б піти на Азовсталь, але ми не мали там контактів.

У тебе багато неопублікованих знімків із Маріуполя?

Ні, ми майже все опублікували.

Насправді ми не так багато знімали в Маріуполі, як може здатися. Виходити надвір було небезпечно, тому ми чимало часу провели у приміщеннях. Крім того, ми заощаджували батарейки та бензин. Наші знімки — це досить маленький фрагмент того, що відбувалося в місті. Уяви, що діялося в інших його частинах.

Кажуть, що далеко не всі у Маріуполі підтримують Україну. Це правда?

Так, у цьому сенсі Маріуполь складне місто.

Уяви, триває обстріл, прилітає «град». Люди вибігають із палаючих квартир і кричать: «Це українці по нас стріляють!»

Або, наприклад, горить дев’ятиповерхівка. Мешканці у паніці вибігають, ховаються. Одна жінка мені каже: «Ось ви приїхали знімати, а краще б пожежників привезли». Я їй говорю, що ніхто не приїде, бо пожежників позавчора розбомбила Росія. Вона відповідає: «Це Україна по нас стріляє!»

Як гадаєш, чому, незважаючи на всю очевидність того, що відбувається, на російські літаки над головою, люди все одно вважають, що Росія — їхній друг?

Складно сказати. Але так вважали не всі. Деякі люди просто не розуміли, що відбувається, бо сиділи у підвалі без зв’язку та інтернету.

Світова слава щось змінила у твоєму житті?

Багато що.

Уваги до світлин, які ми робили, побільшало. До мене почали звертатися люди, які готові допомогти українцям: бачать знімок дитини, який я зробив, або читають історію під фотографією та пропонують допомогу. Багато хто пише з-за кордону. Ти передаєш контакти тих, кому потрібна допомога, й усе виходить. Приємно, коли завдяки твоїй роботі люди, які потребують допомоги, її отримають.

Нещодавно представники територіального центру з надання допомоги соціально незахищеним громадянам попросили купити генератор. Людина дала грошей, купили генератор у Литві, і я відвіз його до Ізюма.

Власне, задля цього ми робимо свою роботу, а не заради публікації в газеті. Україна цікава всім, тож фотографії усе одно опублікують.

Фото на обкладинці: Мстислав Чернов. На фото: Євген Малолєтка.