18+
Професія

«Досі не вірю, що був там»: Євген Малолєтка — про Маріуполь та фотографії, які шокували весь світ

Фотограф Євген Малолєтка розповів Bird in Flight, як Маріуполь змінив його життя та що сталося з героями світлин, зроблених там.

Документальний фотограф Євген Малолєтка — один із найпомітніших українських фотокореспондентів. Знімав Революцію Гідності та лікарні під час пандемії ковіду, співпрацює з Associated Press. 24 лютого разом із Мстиславом Черновим знаходився у Маріуполі, аби задокументувати життя міста у ході ескалації військового конфлікту на Донбасі. Фотографи провели там три тижні, знявши початок війни та бомбардування лікарень російськими збройними силами. Світлини, зроблені Малолєткою, стали одним із символів повномасштабного вторгнення Росії в Україну, перетворивши його на зірку.

В інтерв’ю Bird in Flight фотограф розповів, як війна змінила його кар’єру, як він врятувався від страху смерті та що потрібно робити, аби пережити побачене у Маріуполі.

The Guardian визнало тебе фотографом року. Ти радий?

Це дуже приємно. Приємно розуміти, що українська фотографія знайшла своє місце у світі, а українські журналісти знімають не гірше за іноземних і тепер здобувають визнання.

До війни визнання не було?

Раніше українському фотографу було важко потрапити на іноземний ринок. Ми знаходимося на периферії світу і не є громадянами тих країн, де працюють великі та відомі медіа. Фотографів, зокрема й воєнних, багато, конкуренція висока.

Мої роботи виставили завдяки Маріуполю. Їх запам’ятали, бо то була унікальна зйомка, історичні кадри. Це підняло моє ім’я в топ.

У кожного великого фотографа є його головна тема. За нею його знають і пам’ятають навіть після смерті. Схоже, що Маріуполь — твоя велика тема.

Мені б не хотілося зняти лише одну велику тему, завжди хочеться розвитку. Хоча для мене Маріуполь зараз не лише основна тема, а й великий особистий біль.

Є таке відчуття, що світові медіа відправляють знімати війну іноземних фотографів і рідко наймають наших. Тобі так не здається?

Складно сказати. Мені й до війни надходили запити на зйомку. А під час війни багато редакторів великих медіа просять порадити когось з українських фотографів.

Кого ти радив?

Того ж Костю Ліберова, який непогано знімає і не боїться лізти в гарячі точки.

Якщо фотограф хоче знімати, він це робитиме. Отже, рано чи пізно до нього прийдуть іноземні видання. Але щоб це сталося, він спочатку має проявити себе. І не обов’язково для цього лізти під кулі. У війни багато аспектів та граней, які можна висвітлювати.

Аби проявити себе, фотографу не обв’язково лізти під кулі.

Інший момент, що знімати війну дорого. Потрібно заправити машину, сплатити за готель. У цьому сенсі нам, українським фотографам, зараз простіше, ми працюємо у своїй країні. Можна обійтися без фіксерів, готелю і навіть без машини — якщо ти маєш знайомих, готових підкинути. Це все економія.

Якби ти не працював під кулями, які б грані війни висвітлював?

Знімав би про загиблих, про тортури та військові злочини. Тем дуже багато. Але я не агітую робити якусь конкретну тему. У цій справі важлива особиста мотивація та бажання фотографа. Недаремно редактори, коли отримують знімки, часто запитують фотографів, чому вони вирішили знімати саме це.

Що ти зазвичай відповідаєш у таких випадках?

Я почав знімати війну вісім років тому. Це те, на чому я розуміюся, і те, що вмію робити найкраще. За допомогою зйомки я доношу світові, що відбувається у нас.

Маріуполь, березень 2022 року
Маріуполь, березень 2022 року
Похорон фотографа Максима Левіна, Київ, 14 квітня.
Похорон фотографа Максима Левіна. Київ, 14 квітня 2022 року
Президент України Володимир Зеленський дає інтерв'ю Associated Press у своєму офісі. Київ, 9 квітня 2022 року.
Президент України Володимир Зеленський дає інтерв’ю Associated Press у своєму офісі. Київ, 9 квітня 2022 року
Майже всі жителі села Ягідне, а це близько 350 осіб, росіяни утримували у підвалі школи. Місцеві мешканці зробили імпровізований календар на дверях і написали 10 імен людей, які загинули в цьому підвалі. Ягідне, 12 квітня 2022 року.
Майже всіх жителів села Ягідне, а це близько 350 осіб, росіяни утримували у підвалі школи. Місцеві мешканці зробили імпровізований календар на дверях і написали 10 імен людей, які загинули в цьому підвалі. Ягідне, 12 квітня 2022 року
Директорка Ірина Хоменко йде коридором школи, яка постраждала від авіаудару російських військ. Чернігів, 13 квітня 2022 року.
Директорка Ірина Хоменко йде коридором школи, яка постраждала від авіаудару. Чернігів, 13 квітня 2022 року
12-річний Данік Рак з котом на руках стоїть на уламках свого будинку, який був зруйнований внаслідок обстрілу російськими військовими.  Після обстрілу матері Даніка ампутували ногу. Вона також зазнала поранення черевної порожнини. Чернигів, 13 квітня 2022 р.
12-річний Данік Рак із котом на руках стоїть на уламках свого будинку, який був зруйнований внаслідок обстрілу російськими військовими. Після обстрілу матері Даніка ампутували ногу. Вона також зазнала поранення черевної порожнини. Чернігів, 13 квітня 2022 року

Ким ти себе вважаєш — документальним чи воєнним фотографом?

Документальним.

Об’єктивність документального фотографа — утопія чи правда?

У своїх матеріалах я намагаюся бути об’єктивним.

Узагалі, документальна фотографія не може бути об’єктивною або необ’єктивною. Вона документ, факт, що відбувся.

Максим Дондюк вважає, що документальна фотографія — це все одно маніпуляція. Створюючи її, фотограф відсікає зайве, тобто показує не все. Що ти на це скажеш?

Звісно, фотограф не знімає на 360 градусів. У кожній світлині є рамка, і ми дивимося, що в ній знаходиться.

Якщо говорити про об’єктивність у широкому значенні, то вона була можлива вісім років тому. Тоді журналісти документували війну по обидва боки: зняли українських солдатів, переїхали через блокпост, зняли денеерівців. Так робили усі іноземні медіа. Але зараз такий підхід неможливий, тому журналісти знімають лише один бік.

Проте чим відрізняється журналістика від нежурналістики? Журналіст знімає факти та не займається їхньою інтерпретацією. Російські пропагандисти інтерпретували, зокрема й наші знімки з маріупольського пологового будинку.

До речі, як ти відреагував на те, що ваші знімки назвали постановкою?

Спочатку посміявся, але потім зрозумів, що маховик пропаганди дуже сильно закрутився. Росіяни просували наратив про постановку всюди: через Міністерство закордонних справ, посольства, фейсбук, інстаграм.

До речі, вони так роблять не вперше. У 2008 році, під час війни у Грузії, фотограф Гліб Гараніч зняв водія швидкої з мертвим братом на руках. Почалася інформаційна атака, спрямована на Гліба. Росіяни випускали якісь матеріали про нього, теж казали, що фото — фейк. Під час сирійської кампанії, коли росіяни використовували хімічну зброю, хтось зняв сирійського хлопчика у лікарні. Пропагандисти потім його розшукали, а фото, звичайно, назвали постановкою.

Цікаво, що росіяни набагато рідше інтерпретують відео.

Як ти ставишся до знімків фотографів, яких акредитувала Росія?

Це складне питання. З одного боку, це пропаганда, з іншого — якби не пропагандистські матеріали, ми б ніколи не дізналися, що діялося в концтаборах, у яких тисячами вбивали євреїв під час Другої світової.

Я ж просто фотограф. Я дивлюся на все це з погляду інформації. Ось я бачу світлину наслідків обстрілів, я можу щось за ними проаналізувати. Це корисно.

Рятувальник допомагає літній жінці з інвалідністю сісти на евакуаційний потяг. Покровськ, 26 квітня 2022 року.
Рятувальник допомагає літній жінці з інвалідністю сісти на евакуаційний потяг. Покровськ, 26 квітня 2022 року
Підлітки дивляться на воронку після російського ракетного обстрілу на подвір’ї школи. Добропілля, 28 квітня 2022 року.
Підлітки дивляться на воронку після російського ракетного обстрілу на подвір’ї школи. Добропілля, 28 квітня 2022 року
Люди їдуть в автобусі під час евакуації з Лиману, 30 квітня 2022 року.
Люди їдуть в автобусі під час евакуації з Лимана, 30 квітня 2022 року
Наталія Потоцька з Василівки з онуком Матвієм плаче в машині в очікуванні на оформлення у пункті прийому переселенців. Запоріжжя, 2 травня 2022 року.
Наталія Потоцька з Василівки з онуком Матвієм плаче в машині в очікуванні на оформлення у пункті прийому переселенців. Запоріжжя, 2 травня 2022 року
Український літак СУ-25 після атаки на російські позиції. Донецька область, 10 травня 2022 року.
Український літак Су-25 після атаки на російські позиції. Донецька область, 10 травня 2022 року
Рятувальники розбирають завали зруйнованої внаслідок російського удару школи. Харків, 4 липня 2022 року.
Рятувальники розбирають завали зруйнованої внаслідок російського удару школи. Харків, 4 липня 2022 року

Давай поговоримо про Маріуполь. Скільки ви з Мстиславом Черновим там пробули?

Двадцять днів.

Страшно було їхати туди?

Ні. Ми приїхали до Маріуполя за годину до війни, тоді важко було уявити, що там може статися. Адже всі свято вірили, що війни не буде. Тобто ми відчували, що щось готується, але ніхто не був готовий до таких масштабів.

Чи були ситуації, коли ти прощався з життям?

Який сенс прощатися з життям? Краще подумати над тим, як вибратися з дупи, в якій ти опинився, і продовжувати знімати. Хоча часом ставало справді страшно. Кількість артилерійських обстрілів, які обрушилися на місто, було не злічити. Ти пів години лежиш на землі, а довкола тебе рвуться снаряди, над головою проносяться літаки, і ти не знаєш, що тобі робити далі.

Який сенс прощатися з життям? Краще подумати над тим, як вибратися з дупи, в якій ти опинився.

Найстрашніший момент був, коли ми приїхали до лікарні, щоб дізнатися про стан породіль. Сусідній будинок захопили росіяни, а на вулиці з’явилися танки. Перебуваючи в лікарні, ми були впевнені, що наші атаку відіб’ють і виженуть росіян за межі міста. Не вийшло. Росіяни залишилися в тому районі, а ми опинилися в оперативному оточенні. Тікати нікуди, тому єдине, що нам залишалося, — чекати. Добре, що зранку за нами прийшла спецгрупа поліції. Вони нас і вивели.

Хто залишався у лікарні, коли ви пішли?

Лікарі та пацієнти.

Що ви відчували, дивлячись на тих, хто лишається?

Лікарів росіяни точно не зачепили б, а нас би взяли. Для них ми інформаційно вороги.

Вас шукали?

Поліцейський із групи сказав, що шукали. Цю версію неможливо перевірити, але я вірю: якби ми залишилися в Маріуполі, на нас би влаштували полювання. І на блокпостах нас би теж шукали. Ми залишили місто в одну з перших черг на виїзд і рухалися не через основні блокпости. Це нас і врятувало.

Як гадаєш, що з вами зробили б, коли спіймали?

Нам би було непереливки. Нас точно змусили б на камеру розповідати, що наші матеріали фейк.

Три тижні ви пробули у Маріуполі. Гадаю, що ти переживав найсильніший стрес. Як він позначався на організмі?

Увесь цей час організм жив на адреналіні. Але коли ми повернулися «на велику землю», довелося збирати себе докупи, усвідомлюючи все те, що відбувалося в Маріуполі. Цей процес був дуже довгим.

Як це було?

Ти постійно стежиш за тим, що відбувається у Маріуполі. Упізнаєш вулиці, якими ходив, і локації, на яких працював. Прикидаєш за новинами, що росіяни вже захопили і куди прориваються.

Ми постійно спілкувалися з хлопцями з Маріуполя, дізнавалися, хто де перебуває, хто виїхав, хто залишився.

Загалом, маріупольська тема довго не відпускала. Я досі не вірю, що був там.

Ти не думав, що маєш ПТСР?

Для виникнення ПТСР потрібен час, тож його поки що немає. Але все одно на свій стан краще не забивати. Потрібно виговорюватися, розповідати про те, що бачив та чув у Маріуполі. Якщо все тримати в собі, то накриє депресія і буде дуже херово.

Ти виговорюєшся?

Так, ось із тобою говорю. Звичайно, це не замінить роботи з психотерапевтом або психологом, але все ж таки.

Мене вже накривають різні думки. Я бачу, як щодня вмирають хлопці, як гинуть мирні мешканці, діти. Я не розумію, навіщо це все. Який мотив був у Путіна, котрий розв’язав цю війну? Чого він хоче? Відповіді я не маю.

Коли ми розмовляли навесні, ти був, скажімо так, песимістично налаштований щодо війни. Як зараз оцінюєш перспективи?

Я за реальність, тому скажу, що потрібно готуватися до гіршого.

Потрібно зазначити, що я не військовий експерт, спілкуюся з великою кількістю людей і знаю, що дійсно відбувається. Знаю, яка ситуація у військових, які у них втрати. На харківському цвинтарі щодня ховають по десять осіб. І це лише у Харкові. Які в мене можуть бути думки щодо цього? Усі перемоги української армії коштують нам дуже дорого.

Українська фельдшерка Юлія Паєвська, більш відома як Тайра, позує під час інтерв’ю для Associated Press (AP). Відомий українська медикиня потрапила у російський полон 16 березня. Її звільнили 17 червня. У березні журналісти AP вивезли з міста відеозаписи, на яких вона та її команда рятують місцевих мешканців та поранених військових,  у тому числі й російських. Київ, 8 липня 2022 року.
Українська фельдшерка Юлія Паєвська, більш знана як Тайра, позує під час інтерв’ю для Associated Press (AP). Відома українська медикиня потрапила у російський полон 16 березня. Її звільнили 17 червня. У березні журналісти AP вивезли з міста відеозаписи, на яких вона та її команда рятують місцевих мешканців і поранених військових, у тому числі й російських. Київ, 8 липня 2022 року
Українські військовослужбовці стріляють з болгарської СПГ-9 під час навчань на полігоні. Харківська область, 19 липня 2022 року.
Українські військовослужбовці стріляють з болгарської СПГ-9 під час навчань на полігоні. Харківська область, 19 липня 2022 року
Сабіна плаче над тілом її чоловіка Артема Погорілця, який загинув після атаки росіян на ринок Барабашово. Харків, 21 липня 2022 року.
Сабіна плаче над тілом її чоловіка Артема Погорільця, який загинув після атаки росіян на ринок Барабашово. Харків, 21 липня 2022 року
Український військовослужбовець з позивним Пітер відпочиває на мінометних снарядах на передовій. Харківська область, 22 липня 2022 року.
Український військовослужбовець із позивним Пітер відпочиває на мінометних снарядах на передовій. Харківська область, 22 липня 2022 року
Голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім розмовляє телефоном. Миколаїв, 5 серпня.
Голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім розмовляє телефоном. Миколаїв, 5 серпня 2022 року
Отець Андрій молиться за невпізнаних загиблих від рук російських військових під час окупації. З братської могили було ексгумовано 21 тіло. Буча, 17 серпня 2022 року.
Отець Андрій молиться за невпізнаних загиблих від рук російських військових під час окупації. З братської могили було ексгумовано 21 тіло. Буча, 17 серпня 2022 року

Ти стежиш за долею героїв твоїх фотографій із Маріуполя?

Так.

Нещодавно ми робили матеріал про київську лікарню «ОЛІЛ» — це маріупольська лікарня, в якій ми знімали найчастіше і яку тепер перенесли до Києва. Частина персоналу — лікарі з Маріуполя. Ми зустрілися з лікарями та хірургами, з якими працювали у березні. Вони для мене як родина. Я їм подарував нашу спільну фотографію. Я зробив її 11 березня, коли і лікарня, і район, де вона знаходилася, були вже заблоковані. Поранених не привозили, хірургія була порожня, і лікарі змогли трохи видихнути. Тоді ми сфотографувалися.

Що сталося з Маріанною Вишемірською, породіллю з твоєї світлини?

Вона доставила нам, фотографам, багато проблем та додала роботи. Російська пропаганда використовувала її як спосіб відбілити себе в історії з бомбардуванням пологового будинку. Вона також давала інтерв’ю і звинувачувала наш бік.

Ми поспілкувалися з нею в лікарні вже після зйомки, коли я готував матеріал про неї. Я не суджу людей, але свої висновки я зробив, і вона, мабуть, також.

У спілкуванні зі мною вона підтвердила той факт, що перебувала в пологовому будинку і була вагітною, — адже все ж спочатку говорили, що це постановка.

Двояке враження справила її фраза, ніби прямо з 2014 року: «Я поза політикою». Я їй кажу: «Ми зараз не про політику говоримо. У нас йде війна, будівлю, в якій ви перебували, розбомбили. Дайте нам коментар, а то багато хто говорить, що ви брали участь у постановці».

Коли ми вийшли за двері, я подумав, що якщо росіяни її знайдуть, вона розповість їм усе, що вони захочуть.

Тепер вона завела телеграм-канал, в якому пропагується «рускій мір». Щоправда, мені здається, що текст за неї хтось пише. Не може ж людина, яка заявляла, що вона поза політикою, писати політичні новини.

Гадаєш, росіяни тисли на неї?

Упевнений, що тиск не знадобився.

Маріанна Вишемірська. Маріуполь, 9 березня 2022 року.
Маріанна Вишемірська. Маріуполь, 9 березня 2022 року

Як склалася доля чоловіка Ірини Калініної — другої дівчини, з пораненням у стегно, яка потім померла?

Там страшна історія. Ірину поранило у стегно та живіт. Дитину дістали вже мертву.

З її чоловіком я говорив наприкінці листопада. Він довго шукав Ірину серед трупів у лікарні. Коли знайшов, сусіди допомогли йому її поховати, потім останки перепоховали. Він прожив у Маріуполі до літа, але все ж виїхав, бо ситуація стала нестерпною.

Зараз він в Англії, намагається заново збудувати життя. Казав, що той жах йому допомогіг забути алкоголь.

Поліцейські та рятувальники виносять Ірину Калініну зі зруйнованного пологового будинку. Маріуполь, 9 березня 2022 року.
Поліцейські та рятувальники виносять Ірину Калініну зі зруйнованного пологового будинку. Маріуполь, 9 березня 2022 року.

Ще один знімок, який неможливо забути, — фотографія батька, що обіймає труп сина, накритого простирадлом на каталці.

Батька звуть Сергій, він моряк. Я зідзвонювався з ним.

Його сина поховали у братській могилі. Після цього він вивіз сім’ю до Канади, а сам пішов у плавання. Сказав, що зробив це, аби відволіктися і забутися від того горя.

Ще була дівчина і хлопець, яку я зняв, коли вони заносили до лікарні поранену дитину. Дитина була поранена, коли їх дім потрапив під обстріл. Хлопець, її сусід, заніс на руках дитину в лікарню. Але дитя все одно загинуло. Зараз пара у Вінниці. Начебто трохи оговталися, але все одно переживають. Уяви — втратити сина! Жахлива трагедія.

Загалом, герої моїх знімків намагаються забути те, що сталося, перебудуватися і хоча б трохи відволіктися від п***цю, який досі триває. У багатьох виходить. Життя продовжується, і треба намагатися нормалізувати його. Інших варіантів немає.

Герої моїх знімків намагаються забути те, що сталося. У багатьох виходить.

Розумієш, я маю невеликий привілей: я можу розповідати про те, що сталося, не тримати це в собі. Це не лише привілей, а й місія. Як мені дехто сказав, людям треба було побачити те, що відбувалося у Маріуполі. Ми ж просто опинилися там і вирішили залишитися, хоча була можливість покинути місто раніше. До речі, я й досі шкодую, що ми поїхали рано. Треба було залишатися й показувати драмтеатр. Але вже як є.

Сергій, батько підлітка Іллі, плаче над мертвим тілом свого сина, що лежить на ношах у пологовому будинку, переобладнаному під медичне відділення. Маріуполь, 2 березня 2022 року.
Сергій, батько підлітка Іллі, плаче над мертвим тілом свого сина, що лежить на ношах у пологовому будинку, переобладнаному під медичне відділення. Маріуполь, 2 березня 2022 року

Як довго ви ще могли б перебувати в Маріуполі?

Не дуже довго. Гіпотетично ми могли б піти на Азовсталь, але ми не мали там контактів.

У тебе багато неопублікованих знімків із Маріуполя?

Ні, ми майже все опублікували.

Насправді ми не так багато знімали в Маріуполі, як може здатися. Виходити надвір було небезпечно, тому ми чимало часу провели у приміщеннях. Крім того, ми заощаджували батарейки та бензин. Наші знімки — це досить маленький фрагмент того, що відбувалося в місті. Уяви, що діялося в інших його частинах.

Кажуть, що далеко не всі у Маріуполі підтримують Україну. Це правда?

Так, у цьому сенсі Маріуполь складне місто.

Уяви, триває обстріл, прилітає «град». Люди вибігають із палаючих квартир і кричать: «Це українці по нас стріляють!»

Або, наприклад, горить дев’ятиповерхівка. Мешканці у паніці вибігають, ховаються. Одна жінка мені каже: «Ось ви приїхали знімати, а краще б пожежників привезли». Я їй говорю, що ніхто не приїде, бо пожежників позавчора розбомбила Росія. Вона відповідає: «Це Україна по нас стріляє!»

Як гадаєш, чому, незважаючи на всю очевидність того, що відбувається, на російські літаки над головою, люди все одно вважають, що Росія — їхній друг?

Складно сказати. Але так вважали не всі. Деякі люди просто не розуміли, що відбувається, бо сиділи у підвалі без зв’язку та інтернету.

Люди дивляться на будинок, зруйнований внаслідок обстрілу російськими військами. Нікополь, 22 серпня 2022 року.
Люди дивляться на будинок, зруйнований внаслідок обстрілу російськими військами. Нікополь, 22 серпня 2022 року
Чоловік їде на скейтборді повз знищену російську військову техніку, встановлену в центрі столиці. Київ, 24 серпня 2022 року.
Чоловік їде на скейтборді повз знищену російську військову техніку, встановлену в центрі столиці. Київ, 24 серпня 2022 року
Ексгумація в Ізюмі, 16 вересня 2022 року.
Ексгумація в Ізюмі, 16 вересня 2022 року
7-річна Вероніка Ткаченко тримає уламок ракети «Град», яка влучила в будинок її родини. Ізюм, 25 вересня 2022 року.
7-річна Вероніка Ткаченко тримає уламок ракети «Град», яка влучила в будинок її родини. Ізюм, 25 вересня 2022 року
Матраци на підлозі камери у підвалі відділку поліції, який використовувався російськими військовими для катувань. Ізюм, 22 вересня 2022 року.
Матраци на підлозі камери у підвалі відділку поліції, який російські військові використовували для катувань. Ізюм, 22 вересня 2022 року
Кіт на стільці у кухні в Піщанському монастирі. Ізюм, 21 вересня 2022 року.
Кіт на стільці у кухні в Піщанському монастирі. Ізюм, 21 вересня 2022 року
Військовий прокурор оглядає фрагменти російських реактивних снарядів РСЗВ, які використовувались для атаки на місто. Харків, 22 грудня 2022 року.
Військовий прокурор оглядає фрагменти російських реактивних снарядів РСЗВ, які були використані для атаки на місто. Харків, 22 грудня 2022 року
Дружина дивиться на могилу свого чоловіка Сергія Клименка, українського військовослужбовця, який загинув на передовій від російського обстрілу. Харків, 23 грудня 2022 року.
Дружина дивиться на могилу свого чоловіка Сергія Клименка, українського військовослужбовця, який загинув на передовій від російського обстрілу. Харків, 23 грудня 2022 року

Світова слава щось змінила у твоєму житті?

Багато що.

Уваги до світлин, які ми робили, побільшало. До мене почали звертатися люди, які готові допомогти українцям: бачать знімок дитини, який я зробив, або читають історію під фотографією та пропонують допомогу. Багато хто пише з-за кордону. Ти передаєш контакти тих, кому потрібна допомога, й усе виходить. Приємно, коли завдяки твоїй роботі люди, які потребують допомоги, її отримають.

Нещодавно представники територіального центру з надання допомоги соціально незахищеним громадянам попросили купити генератор. Людина дала грошей, купили генератор у Литві, і я відвіз його до Ізюма.

Власне, задля цього ми робимо свою роботу, а не заради публікації в газеті. Україна цікава всім, тож фотографії усе одно опублікують.


Фото на обкладинці: Мстислав Чернов. На фото: Євген Малолєтка.

Нове та Найкраще

186

651

222
357

Більше матеріалів