Професія

Брендан Гоффман: «Конкуренція між фотографами часто перетворюється на змагання — хто ближче підійде до плачучої вдови»

Американський фотограф Брендан Гоффман документує події в Україні з 2013 року — він знімав Майдан, а згодом війну на Донбасі. Після 24 лютого Гоффман продовжив співпрацювати з The New York Times та фіксувати події вже повномасштабної війни. Ми поговорили з ним про те, чому редакції міжнародних ЗМІ так рідко звертаються до українських репортерів, що може протиставити професійний фотограф людині з телефоном на місці подій та чому не потрібно бути повністю нейтральним.

Як ви себе ідентифікуєте сьогодні?

Я все ще вважаю себе новинним і документальним фотографом, але інколи — художником, який у своїй практиці використовує журналістські методи. Тобто у всьому, що я роблю — чи то особистий проєкт, чи то завдання редакції, — я використовую ті самі журналістські прийоми.

В Україні ви провели вісім років. А де були до цього і чому вирушили сюди?

Я прожив у Москві трохи менше року, перш ніж переїхати до Києва. Узагалі, моя робота у Східній Європі, на пострадянському просторі, почалася ще у 2005-му. Як тільки у мене в голові виникла ідея, що я хочу бути фотографом, я поїхав до Азербайджану, потім до Грузії, Вірменії, Нагірного Карабаху.

Усі ці регіони об’єднує те, що вони є конфліктними зонами на пострадянській території.

Не те щоб я обирав спеціально. Я поїхав у Москву за кілька місяців до революції на Майдані, навіть не здогадуючись, що таке може статися. Але у той час я помічав, що про цю частину світу все ще сильні стереотипи часів холодної війни, про неї надто спрощене уявлення. Тож я намагався відвідувати місця, про які міг би пояснити більше нюансів.

Шахтар, у якого зараз немає роботи, продивляється поле соняшників у пошуках уламків і людських останків після катастрофи рейсу MH17 Malaysia Airlines. Грабове. 18 липня 2014 року
Наталя відвідує своїх сусідів, у яких п’ятеро дітей. Вони змогли покинути окуповану територію, заплативши перевізникам $100, і тепер живуть в орендованому будинку. Соколівка. Серпень 2022 року
Діти дивляться на знищену російську військову техніку, виставлену на Михайлівській площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. 31 серпня 2022 року
Працівники районних моргів відпочивають після ексгумації тіла невпізнаного чоловіка з неглибокої могили в лісі, де в перший місяць вторгнення стояли російські військові. Чоловіка зі зв’язаними руками, якому приблизно 40 років, знайшли в Бучанському районі через п’ять місяців після відходу росіян, у нього були рани на тілі. Здвижівка. 1 вересня 2022 року
На Байковому кладовищі у Києві проходять похорони снайпера та розвідника українського спецназу Тенгрі. 3 вересня 2022 року

Коли почалося вторгнення, до України приїхали буквально сотні репортерів звідусіль. Як ви реагували на це?

Головним було показати, що тут відбувається, переконатися, що на цю інформацію звернули увагу. І я вважаю, що це якраз вдалося. Гадаю, що в багатьох частинах країни відбувається стільки всього, що місця досить для кожного. Проблема в тому, що більшість людей збираються купками і роблять те саме. Один написав якусь історію, а потім інші підхопили: «О, мені теж це потрібно зробити». І всі поїхали в Бучу. Очевидно, це були великі, важливі історії. І я не можу сказати, що їм приділили занадто багато уваги. Але є, напевно, сто інших сіл, де ніхто ніколи не був, тому що про них ніколи не чули або це не мало б такого резонансу, як якщо сказати «Я в Бучі». Мені б хотілося, аби більше людей просто вирвалися з бульбашки і зробили щось трохи інше. Бо історій не бракує.

Мені б хотілося, аби більше людей просто вирвалися з бульбашки і зробили щось трохи інше.

Але зазвичай редактори ЗМІ запитують про одне й те саме, відправляють фотографів в одні й ті ж місця. Як ви думаєте, що можуть зробити власне фотографи, щоб це змінити?

У The New York Times мені практично ніколи не казали, що вони хочуть, аби я робив у той чи інший день. Їх цікавить щось загальне, як і всіх, але вони дають мені відчути відповідальність за прийняття власних рішень. Певно, це насправді унікально для ЗМІ. Та все ж є ще репортери, які пишуть конкретну історію, і мені потрібно знайти спосіб її проілюструвати. Так, іноді через це ти потрапляєш на похорон, де працює ще 35 інших фотографів.

Правильним рішенням буде, зрештою, обрати на користь якості проти кількості. Я б хотів, щоб ми могли сповільнитися. Але я не знаю, як фотографу-фрилансеру, який є частиною набагато більшої системи, якимось чином усе загальмувати.

Лише одиниці українських фотографів працюють на міжнародні ЗМІ. Більшість медіа просто присилають своїх фотографів, платячи їм, очевидно, подвійну ставку через війну. Хоча саме українські фотографи найбільше потребують допомоги, їм необхідна робота. Як ви думаєте, чому так відбувається?

Я знаю українських фотографів, які знімають для міжнародних ЗМІ, але це правда, їх не так і багато. Я кілька разів був у ситуації, коли не міг виконати завдання і намагався передати його саме українським фотографам, проте багато хто з них досить зайняті — можливо, працюють для місцевих ЗМІ чи неурядових організацій. Насправді талановитих фотографів в Україні чимало, однак усе ж недостатньо, враховуючи нинішній запит.

Це та сфера, де медіа мають докласти зусиль, аби виховати нових талановитих фотографів. З огляду на те що ситуація в Україні буде ще кілька років стабілізовуватися, це шанс виховувати таланти саме тут. Але я не бачу вельми великих зусиль у цьому відношенні. Дуже багато ЗМІ мають надто мало ресурсів, надто малі бюджети й недостатню кількість редакторів. А ті редактори перевантажені роботою та не мають часу наставляти українських фотографів. І майже єдиний спосіб виконати свою роботу — це просто знайти когось, кого вони знають, з ким вони працювали, і сказати: «Ти йди, я можу тобі довіряти».

Я гадаю, причина саме у цьому. Мені не подобається думка, що українці занадто залучені в контекст і не можуть бути об’єктивними. Я з неймовірною повагою ставлюся до українських фотографів, які продовжують працювати, тому що навіть мені було надзвичайно важко.

Кладовище у Бучі. 2022 рік
Труну з тілом снайпера і розвідника українського спецназу на прізвисько Тенгрі виносять зі Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Київ. 3 вересня 2022 року
Солдати на похоронах свого побратима В’ячеслава Наливайка. Київ. Вересень 2022 року
Недільна літургія у Трапезній церкві Святих Антонія і Феодосія в Печерській лаврі у Києві. 7 жовтня 2018 року
Прихожани на недільному ранковому богослужінні у православному храмі Святої Параскеви в Калинівці. 27 лютого 2022 року

Це, мабуть, перша війна в історії, яка повністю виходить в інтернет, наче серіал онлайн. Більшість знімків просто зроблені телефоном, поширені в телеграм-каналах. Як ви гадаєте, яка ніша для професійних фотографів у таких умовах?

Це гарне питання для роздумів. І на нього важко знайти відповідь, тому що, незважаючи на сотні професійних фотографів, які роз’їхалися по всій країні, багато з них були згуртовані в одних і тих же місцях. Тож існували величезні прогалини у висвітленні подій з боку основних ЗМІ. Просто неможливо, щоб усі опинилися в потрібному місці в потрібний час, тоді як буквально кожна людина зі смартфоном може бути поруч. І якесь зернисте відео з мобільного телефона, очевидно, набагато важливіше, ніж приїзд у те саме село через три дні, щоб зробити матеріал про ракетний удар.

Ми змагаємося у перегонах, де ніколи не виграємо, ми ніколи не переможемо телеграм. Він збирає та впорядковує ці начебто краудсорсингові відео. І я б краще припинив намагатися конкурувати з ним і зробив би повільнішу, більш глибоку роботу подалі від натовпу. Я вважаю, що ми повинні ширше дивитися на ситуацію і не так сильно перейматися через те, що нам потрібно по декілька історій щодня.

Ми змагаємося у перегонах, де ніколи не виграємо, ми ніколи не переможемо телеграм.


Що саме ви маєте на увазі під «більш глибокою роботою»?

Візьмемо хоча б похорони, які я знімав. Тільки після того, коли я приїжджав на місце, я дізнавався, чиї саме це похорони. У кращому випадку я міг би поговорити з кимось із членів сім’ї, щоб швидко дізнатися ім’я матері чи батька або когось, хто горював над могилою. Але це все, що можна звідти витягти, тому що похорони не місце для довгих репортажів. А ми могли б зробити щось більше, аби розповісти про загиблу людину, про те, як вона приєдналася до армії, де була, що з нею сталося.

Класична фотографія частково базується на принципі Роберта Капи «Якщо ваші фотографії недостатньо гарні, ви недостатньо близько». Але, як ми щойно говорили, ніхто не може бути ближче, ніж людина зі смартфоном. Тож чи ви все ще вірите у класичну фотографію?

Я вірю в її силу, цей особистий досвід. Мої світлини — це не відповіді на питання, це мій процес пошуку відповідей. Я проходжу цю рутину, процес класичної фотографії: сідаю в машину, кудись їду, зустрічаю людину, спостерігаю за ситуацією, проводжу час, знімаю. А вдень, коли ти проводиш час із людиною, ти робиш те, чого не очікував вранці. Ти знаходиш щось дивовижне, знаходиш красу в моментах. Особисто для мене є багато сили в цьому досвіді — просто вийти у світ і спробувати знайти красу.

Олеся Хадаріна виводить свого коня Сьому на прогулянку біля заводу «Азовсталь» у Маріуполі. Грудень 2018 року
Український блокпост. Піски, Донецька область. Листопад 2014 року
Дівчина у вікні евакуаційного автобуса, що відвозить жінок та дітей до Святогірська із Авдіївки Донецької області. Лютий 2017 року
Учні 68-ї школи тренуються, як поводитися під час обстрілів. У січні через обстріли загинула 31 людина і близько сотні були поранені, тож такі тренування зі щотижневих стали щоденними. Маріуполь. Лютий 2015 року
Пара лебедів плаває в басейні з водою, яку відкачали, щоб уберегти шахту «Щегловська» від затоплення. Макіївка, Донецька область. Березень 2016 року
Фермери збирають пшеницю в Бердянську Запорізької області. 30 червня 2018 року

Але як щодо результатів? Що мають на увазі редактори під «гарним зображенням»? Ці правила ніде не прописані.

Це залежить від призначення зображення. Якщо воно журналістське, то має донести важливу інформацію, викликати цікавість, щоб той, хто його бачить, захотів дізнатися більше. Я думаю про фотографію як про мову, подібну до поезії, коли ви намагаєтеся використовувати правила цієї мови. Ми, фотографи, прагнемо просто максимально економно використовувати візуальну мову, яку всі розуміють, принаймні на інтуїтивному рівні. А все, що поза цим принципом, — вже просто власний стиль.

Також класична школа фотографії вчить, що ми повинні бути нейтральними. Що для вас сьогодні означає нейтральність?

Чим глибше ви вкорінені в культуру, в середовище, тим ви, очевидно, формуєте глибші стосунки та особисті погляди на ці речі. Стороння ж людина, абсолютно необізнана в темі, не має реальних переваг у висвітленні подій. Звичайно, в обох випадках є величезні недоліки, але для мене краще бути ближчим до ситуації. Просто потрібно усвідомлювати, якою є ваша точка зору та як вона може вплинути на те, що ви робите.

Тобто багато залежить від самого журналіста, від того, як він сам оцінює себе і своє ставлення. І мені важко уявити, щоб хтось був повністю нейтральним, інакше яку місію ви несете в цьому випадку? Адже нам насправді не потрібно занадто ламати себе, щоб бути нейтральними. Ви можете витратити багато часу на те, аби написати, що заявила Україна і що заявила Росія, тобто показати обидві сторони історії. Але ж мета у тому, щоб докопатися до суті й просто розповісти, що саме відбувається, а не повідомляти, хто і що сказав.

Ви можете витратити багато часу, щоб показати обидві сторони історії. Але ж мета у тому, щоб докопатися до суті.

Руслан, український солдат 53-ї механізованої бригади, в будинку поруч із лінією фронту. Чермалик, Донецька область. Січень 2022 року
Діма з позивним «Воїн» на лінії фронту. Гранітне, Донецька область. Листопад 2021 року
Едуард, український солдат 53-ї механізованої бригади. Новотроїцьке. Лютий 2022 року
Український солдат на своїй позиції. Мар’їнка Донецької області. 2021 рік
Військовослужбовиця Валерія Сікал біля свого будинку у Томашполі. Сікал подала скаргу про сексуальні домагання до військової прокуратури та органів національної поліції проти свого командира. 2019 рік
Деокупована територія на північ від Києва. Пожежники чекають розмінування, перш ніж почати гасити торф’яники. 2022 рік

Багато воєнних фотографів не цікавляться причинами, вони просто їдуть туди, де почався конфлікт. Приходять із готовим списком для зйомки — похорони, церква, ринок, головна площа, — додають місцевий колорит та продають цей товар великим медіа. І редакція задоволена, і ці фотографи потім стають відомими, а їхні зображення мають більше переглядів та формують те, як основна частина аудиторії сприймає події і місця. Як із цим боротися?

Головне, не конкурувати прямо з такими фотографами. Часто це перетворюється на змагання — хто зможе підійти ближче до плачучої вдови, поставити камеру за три дюйми від її носа. Але хіба це та картинка, яка насправді нам потрібна?

То що ж нам робити?

Я не бачу іншого виходу, окрім як знайти спосіб зробити щось інше, що виявиться більш потужним. І, сподіваюся, десь на цьому шляху прийде усвідомлення, що емоційні фотографії надвеликого плану — не найкращий спосіб висвітлювати події. Я можу лише стати прикладом для наслідування.

Емоційні фотографії надвеликого плану — не найкращий спосіб висвітлювати події.

Нове та Найкраще

188

656

223
359

Більше матеріалів