Брендан Гоффман: «Конкуренція між фотографами часто перетворюється на змагання — хто ближче підійде до плачучої вдови»

Як ви себе ідентифікуєте сьогодні?

Я все ще вважаю себе новинним і документальним фотографом, але інколи — художником, який у своїй практиці використовує журналістські методи. Тобто у всьому, що я роблю — чи то особистий проєкт, чи то завдання редакції, — я використовую ті самі журналістські прийоми.

В Україні ви провели вісім років. А де були до цього і чому вирушили сюди?

Я прожив у Москві трохи менше року, перш ніж переїхати до Києва. Узагалі, моя робота у Східній Європі, на пострадянському просторі, почалася ще у 2005-му. Як тільки у мене в голові виникла ідея, що я хочу бути фотографом, я поїхав до Азербайджану, потім до Грузії, Вірменії, Нагірного Карабаху.

Усі ці регіони об’єднує те, що вони є конфліктними зонами на пострадянській території.

Не те щоб я обирав спеціально. Я поїхав у Москву за кілька місяців до революції на Майдані, навіть не здогадуючись, що таке може статися. Але у той час я помічав, що про цю частину світу все ще сильні стереотипи часів холодної війни, про неї надто спрощене уявлення. Тож я намагався відвідувати місця, про які міг би пояснити більше нюансів.

Коли почалося вторгнення, до України приїхали буквально сотні репортерів звідусіль. Як ви реагували на це?

Головним було показати, що тут відбувається, переконатися, що на цю інформацію звернули увагу. І я вважаю, що це якраз вдалося. Гадаю, що в багатьох частинах країни відбувається стільки всього, що місця досить для кожного. Проблема в тому, що більшість людей збираються купками і роблять те саме. Один написав якусь історію, а потім інші підхопили: «О, мені теж це потрібно зробити». І всі поїхали в Бучу. Очевидно, це були великі, важливі історії. І я не можу сказати, що їм приділили занадто багато уваги. Але є, напевно, сто інших сіл, де ніхто ніколи не був, тому що про них ніколи не чули або це не мало б такого резонансу, як якщо сказати «Я в Бучі». Мені б хотілося, аби більше людей просто вирвалися з бульбашки і зробили щось трохи інше. Бо історій не бракує.

Мені б хотілося, аби більше людей просто вирвалися з бульбашки і зробили щось трохи інше.

Але зазвичай редактори ЗМІ запитують про одне й те саме, відправляють фотографів в одні й ті ж місця. Як ви думаєте, що можуть зробити власне фотографи, щоб це змінити?

У The New York Times мені практично ніколи не казали, що вони хочуть, аби я робив у той чи інший день. Їх цікавить щось загальне, як і всіх, але вони дають мені відчути відповідальність за прийняття власних рішень. Певно, це насправді унікально для ЗМІ. Та все ж є ще репортери, які пишуть конкретну історію, і мені потрібно знайти спосіб її проілюструвати. Так, іноді через це ти потрапляєш на похорон, де працює ще 35 інших фотографів.

Правильним рішенням буде, зрештою, обрати на користь якості проти кількості. Я б хотів, щоб ми могли сповільнитися. Але я не знаю, як фотографу-фрилансеру, який є частиною набагато більшої системи, якимось чином усе загальмувати.

Лише одиниці українських фотографів працюють на міжнародні ЗМІ. Більшість медіа просто присилають своїх фотографів, платячи їм, очевидно, подвійну ставку через війну. Хоча саме українські фотографи найбільше потребують допомоги, їм необхідна робота. Як ви думаєте, чому так відбувається?

Я знаю українських фотографів, які знімають для міжнародних ЗМІ, але це правда, їх не так і багато. Я кілька разів був у ситуації, коли не міг виконати завдання і намагався передати його саме українським фотографам, проте багато хто з них досить зайняті — можливо, працюють для місцевих ЗМІ чи неурядових організацій. Насправді талановитих фотографів в Україні чимало, однак усе ж недостатньо, враховуючи нинішній запит.

Це та сфера, де медіа мають докласти зусиль, аби виховати нових талановитих фотографів. З огляду на те що ситуація в Україні буде ще кілька років стабілізовуватися, це шанс виховувати таланти саме тут. Але я не бачу вельми великих зусиль у цьому відношенні. Дуже багато ЗМІ мають надто мало ресурсів, надто малі бюджети й недостатню кількість редакторів. А ті редактори перевантажені роботою та не мають часу наставляти українських фотографів. І майже єдиний спосіб виконати свою роботу — це просто знайти когось, кого вони знають, з ким вони працювали, і сказати: «Ти йди, я можу тобі довіряти».

Я гадаю, причина саме у цьому. Мені не подобається думка, що українці занадто залучені в контекст і не можуть бути об’єктивними. Я з неймовірною повагою ставлюся до українських фотографів, які продовжують працювати, тому що навіть мені було надзвичайно важко.

Це, мабуть, перша війна в історії, яка повністю виходить в інтернет, наче серіал онлайн. Більшість знімків просто зроблені телефоном, поширені в телеграм-каналах. Як ви гадаєте, яка ніша для професійних фотографів у таких умовах?

Це гарне питання для роздумів. І на нього важко знайти відповідь, тому що, незважаючи на сотні професійних фотографів, які роз’їхалися по всій країні, багато з них були згуртовані в одних і тих же місцях. Тож існували величезні прогалини у висвітленні подій з боку основних ЗМІ. Просто неможливо, щоб усі опинилися в потрібному місці в потрібний час, тоді як буквально кожна людина зі смартфоном може бути поруч. І якесь зернисте відео з мобільного телефона, очевидно, набагато важливіше, ніж приїзд у те саме село через три дні, щоб зробити матеріал про ракетний удар.

Ми змагаємося у перегонах, де ніколи не виграємо, ми ніколи не переможемо телеграм. Він збирає та впорядковує ці начебто краудсорсингові відео. І я б краще припинив намагатися конкурувати з ним і зробив би повільнішу, більш глибоку роботу подалі від натовпу. Я вважаю, що ми повинні ширше дивитися на ситуацію і не так сильно перейматися через те, що нам потрібно по декілька історій щодня.

Ми змагаємося у перегонах, де ніколи не виграємо, ми ніколи не переможемо телеграм.

Що саме ви маєте на увазі під «більш глибокою роботою»?

Візьмемо хоча б похорони, які я знімав. Тільки після того, коли я приїжджав на місце, я дізнавався, чиї саме це похорони. У кращому випадку я міг би поговорити з кимось із членів сім’ї, щоб швидко дізнатися ім’я матері чи батька або когось, хто горював над могилою. Але це все, що можна звідти витягти, тому що похорони не місце для довгих репортажів. А ми могли б зробити щось більше, аби розповісти про загиблу людину, про те, як вона приєдналася до армії, де була, що з нею сталося.

Класична фотографія частково базується на принципі Роберта Капи «Якщо ваші фотографії недостатньо гарні, ви недостатньо близько». Але, як ми щойно говорили, ніхто не може бути ближче, ніж людина зі смартфоном. Тож чи ви все ще вірите у класичну фотографію?

Я вірю в її силу, цей особистий досвід. Мої світлини — це не відповіді на питання, це мій процес пошуку відповідей. Я проходжу цю рутину, процес класичної фотографії: сідаю в машину, кудись їду, зустрічаю людину, спостерігаю за ситуацією, проводжу час, знімаю. А вдень, коли ти проводиш час із людиною, ти робиш те, чого не очікував вранці. Ти знаходиш щось дивовижне, знаходиш красу в моментах. Особисто для мене є багато сили в цьому досвіді — просто вийти у світ і спробувати знайти красу.

Але як щодо результатів? Що мають на увазі редактори під «гарним зображенням»? Ці правила ніде не прописані.

Це залежить від призначення зображення. Якщо воно журналістське, то має донести важливу інформацію, викликати цікавість, щоб той, хто його бачить, захотів дізнатися більше. Я думаю про фотографію як про мову, подібну до поезії, коли ви намагаєтеся використовувати правила цієї мови. Ми, фотографи, прагнемо просто максимально економно використовувати візуальну мову, яку всі розуміють, принаймні на інтуїтивному рівні. А все, що поза цим принципом, — вже просто власний стиль.

Також класична школа фотографії вчить, що ми повинні бути нейтральними. Що для вас сьогодні означає нейтральність?

Чим глибше ви вкорінені в культуру, в середовище, тим ви, очевидно, формуєте глибші стосунки та особисті погляди на ці речі. Стороння ж людина, абсолютно необізнана в темі, не має реальних переваг у висвітленні подій. Звичайно, в обох випадках є величезні недоліки, але для мене краще бути ближчим до ситуації. Просто потрібно усвідомлювати, якою є ваша точка зору та як вона може вплинути на те, що ви робите.

Тобто багато залежить від самого журналіста, від того, як він сам оцінює себе і своє ставлення. І мені важко уявити, щоб хтось був повністю нейтральним, інакше яку місію ви несете в цьому випадку? Адже нам насправді не потрібно занадто ламати себе, щоб бути нейтральними. Ви можете витратити багато часу на те, аби написати, що заявила Україна і що заявила Росія, тобто показати обидві сторони історії. Але ж мета у тому, щоб докопатися до суті й просто розповісти, що саме відбувається, а не повідомляти, хто і що сказав.

Ви можете витратити багато часу, щоб показати обидві сторони історії. Але ж мета у тому, щоб докопатися до суті.

Багато воєнних фотографів не цікавляться причинами, вони просто їдуть туди, де почався конфлікт. Приходять із готовим списком для зйомки — похорони, церква, ринок, головна площа, — додають місцевий колорит та продають цей товар великим медіа. І редакція задоволена, і ці фотографи потім стають відомими, а їхні зображення мають більше переглядів та формують те, як основна частина аудиторії сприймає події і місця. Як із цим боротися?

Головне, не конкурувати прямо з такими фотографами. Часто це перетворюється на змагання — хто зможе підійти ближче до плачучої вдови, поставити камеру за три дюйми від її носа. Але хіба це та картинка, яка насправді нам потрібна?

То що ж нам робити?

Я не бачу іншого виходу, окрім як знайти спосіб зробити щось інше, що виявиться більш потужним. І, сподіваюся, десь на цьому шляху прийде усвідомлення, що емоційні фотографії надвеликого плану — не найкращий спосіб висвітлювати події. Я можу лише стати прикладом для наслідування.

Емоційні фотографії надвеликого плану — не найкращий спосіб висвітлювати події.