Професія

Десять знакових світлин з війни Анастасії Власової

Народження під час війни, концерт перед військовими, загиблі тварини — фотографка Анастасія Власова розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни та історії, що їх супроводжували.

Анастасія Власова документувала важливі події російсько-української війни ще від самого початку: вона знімала псевдореферендум у Криму, місце катастрофи літака MH17 Malaysia Airlines, їздила на території так званих ЛНР і ДНР. Зараз вона документує вже повномасштабне вторгнення, співпрацюючи з численними світовими медіа, серед яких Guardian, Washington Post, Spiegel, Los Angeles Times, також із фотоагенцією Getty Images. Анастасія обрала 10 важливих фото й розповіла, які події та образи війни все ще продовжують її вражати.

Прощання

Це фото я зробила 6 березня минулого року, коли вже йшли сильні бої за Ірпінь та продовжувалася евакуація. Я досі вважаю той день одним із найстрашніших у своєму професійному житті.

Російська артилерія працювала хаотично, і мене весь час не залишало відчуття, що по дорозі з евакуаційними автобусами от-от щось прилетить. Зрештою, так і сталося — того дня від прильоту артилерії загинула сім’я, яка намагалася втекти з міста під обстрілами.

Цей кадр мені подобається тим, що він як оголений нерв. По ньому багато чого можна прочитати, наприклад розпач жінки, яка розуміє, що, можливо, бачить свого чоловіка востаннє. Але так само вона розуміє, що мусить сісти в той автобус і поїхати. І ця маленька собачка, яка стирчить у неї з куртки, абсолютно не вписується в картину війни.

Мені подобається роздивлятися чоловіка і його яскраву міміку. Не важко уявити, що він каже дружині, аби вона їхала сама, без нього, що він повинен лишитися, адже має зброю в руках.

Це не поодинока ситуація. Гадаю, у багатьох жінок і чоловіків було подібне болісне прощання під час війни. Я — не виключення.

Лук’янівська

Я вчилася в інституті та жила на Лук’янівській. Ніколи не любила саме Лук’янівську площу: завжди купа людей, яток із біляшами і шаурмою, всі поспішають на маршрутку, а взимку ще й завжди вся вкрита кригою, яку не прибирали.

Але вона «своя». У це місце ми ходили разом з одногрупниками після пар, інколи йшли поїсти в «Мак», а потім розходилися хто на метро, а хто на маршрутку чи тролейбус.

Бачити війну не на Сході, а настільки близько до мого дому, оточення та спогадів було дуже незвично.

Народження

Коли російська армія, розбита й осоромлена, вже полишила Київську область і з’явилося трохи часу на більш спокійні історії, я вирішила пофотографувати в пологовому.

Я часто зустрічала жінок із немовлятами в підвалах та бомбосховищах раніше, і мене не полишала думка про те, що хтось і зараз може народжувати дитину або бігти в укриття вагітною під час обстрілів або переймів.

Тема народження для мене у принципі є дуже цікавою. Можливо, вона так притягує мене через те, що я відчуваю себе далеко від цього. Це щось велике та незбагненне, щось, що продовжує дивувати.

На фото лікар показує Єлизаветі її новонародженого сина, її першу дитину. Це був дуже потужний момент для мене. Особливо на фоні того, що на той час ми вже почали потроху дізнаватися про жахіття, які росіяни вчиняли і продовжують вчиняти на окупованих територіях.

Могила Івана Широкого

Це було перше саморобне поховання, яке я побачила, і його історія мене дуже вразила.
Ця могила знаходилася на території свиноферми у селі Світильня Київської області. Тут росіяни поховали Івана Широкого, якого самі ж і вбили 11 березня минулого року, першого дня, коли вони зайшли в село і зайняли ферму.

Іван Широкий працював сторожем та доглядачем тварин. Велика територія і забудова ферми ідеально підходили під базу для окупантів.

На фермі ми також побачили безліч змучених мертвих свиней, адже їх не годували і не давали води. Їхні трупи лежали та гнили де-не-де по всій території ферми. Запах був нестерпний.

Мене вразило багато речей. Перш за все, що російські військові, які застрелили чоловіка, самі ж його і поховали. Навіть поставили цей саморобний хрест та ще й написали кілька разів, хто там похований, і дату смерті — на хресті й на стіні сусідньої будівлі, яка не потрапила в кадр. Напевно, такою «опікою» вони намагалися якось виправдати свої дії абощо. Наче «дивіться, ми не звірі — вбили та закопали, ще й хрест зробили!». Я це сприйняла як якийсь окремий вид цинізму.

Також я думала про те, як вони жили на цій фермі кілька тижнів і спостерігали, як усе навколо них помирає, загниває, руйнується — люди, тварини, природа, будівлі. Чи замисляться вони колись над тим, що принесли на наші землі тільки смерть?

Славко

Я не те щоб велика фанатка Вакарчука. Мені подобаються старі альбоми «ОЕ», і я досі можу інколи послухати кілька треків із «Суперсиметрії», але якогось особливого тремтіння від того, що я зараз зніматиму його концерт, у мене не було. До моменту, коли довкола нього зґуртувалися близько сотні військових і він не почав співати під гітару.

Він виконав свою нову пісню про Маріуполь, гімн січових стрільців та ще одну народну, менш відому мені. Були й інші пісні, але ці мені найбільше запали в душу. Це найщиріший концерт, на якому я колись була, один із тих магічних моментів, які відчуваєш одразу.

Військові телефонували дружинам і жартували, що вони їм заздритимуть, адже на той момент Вакарчук відмінив усі свої цивільні виступи.

Я вважаю, що мистецтво не має бути поза політикою, як і самі митці. Мистецтво має бути для людей і про людей. Тут усе збіглося.

Мертвий кінь

Це фото я зробила поблизу Ізюма після Харківського контрнаступу. Я вже звикла бачити мертві людські тіла чи фрагменти. Після зйомки на місці падіння боїнга МН17 я вважаю, що найгірше вже бачила. Але мертві тварини для мене залишаються болісною темою — як символ беззахисності перед людською жорстокістю.

Мене завжди захоплювали коні як щось дуже красиве, потужне та благородне. Тому якось особливо прикро було бачити цю прекрасну тварину поваленою на землі.

Був захід сонця, і світло — просто чарівне. І навіть незважаючи на те, що майже всі села, які ми проїздили, так чи інакше понівечила війна, все одно було якесь відчуття відродження, адже ці місця вже звільнені від окупантів. І раптом ми побачили мертвого коня, залитого таким самим прекрасним світлом, — як контрапункт і нагадування про те, що смерть поряд.

Військовий просто проїздив повз і зупинився, бо йому було цікаво, що ми там знайшли і фотографуємо. Скоріше за все, йому було не зрозуміло, чому ми приділяємо так багато часу мертвому коню. І це справедливо, адже стільки людей були закатовані та вбиті росіянами в Ізюмі, але для нас це вже стало, на жаль, чимось звичним та очікуваним у війні.

Новий рік

Люблю моменти, коли всі розслабляються і вже не так реагують на присутність журналістів та камери, коли відносини стають уже не «військовий — журналіст», а «людина — людина».

Ми провели кілька годин перед Новим роком із 87-м батальйоном ТРО на кордоні з Росією в Сумській області. Багато жартували, розмовляли здебільшого про сім’ю, дивилися їхні фото та меми про смерть русні. Гарний підсумок року.

Смерть у вітальні

Я документую війну Росії проти нашої країни з 2014-го і вважаю, мене вже мало що дивує з історій про людську жорстокість.

За всі попередні роки своєї роботи я не бачила так багато смертей цивільних людей — у своїх абсолютно цивільних кімнатах серед м’яких меблів, домашніх рослин, шпалер із візерунками.

Смерть, яка сталася серед тихого домашнього затишку. Так само, як і ворог, який увірвався на наші землі.

Нове життя

Мені здається, що людям важливо нагадувати про те, що життя триває навіть під час війни, тому я знову завітала до пологового будинку, але цього разу у Мирнограді Донецької області.

Фото я зробила навесні 2023-го. На ньому Марина та її донька Софія, яка народилася сім днів тому. Це Маринина перша і планована дитина.

Я вважаю це неабиякою сміливістю — наважитися на дитину в часи нестабільності, а тим більше війни. «Якщо ми будемо зациклюватися лише на війні, смерті та жаху, то заради чого тоді ми живемо?» — сказала Марина.

Повалена вежа

Я народилася та закінчила школу в Херсоні, там пережили російську окупацію мої батьки, і там вони живуть досі.

Парк, в якому знаходиться ця вежа, є парком мого дитинства, з яким у мене пов’язана купа приємних спогадів. Там ми гуляли з дідусем і бабусею, там я вчилася кататися на роликах, а згодом майже щодня вигулювала в тому парку свого першого пса. Я знаю кожну стежку там, і для мене це досі найкращий у світі парк.

Ця телевізійна вежа схожа на поваленого велетня, який розділив парк на дві половини. Для мене це візуальний символ того, що було «до» та «після».

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Інші матеріали проекту

Нове та Найкраще

731

635

638
988

Більше матеріалів