Професія

Десять знакових світлин з війни Латіші Вансон

Прощання з Да Вінчі, випускний в Одесі, військові в парку розваг, боротьба за лавру — фотографка Латіша Вансон розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни та історії, що їх супроводжували.

Французька документальна фотографка Латіша Вансон раніше досліджувала складні соціальні питання — кризу ідентичності чи культурну приналежність. Її роботи публікували у The New York Times, National Geographic, Geo Magazine, Vanity Fair, Der Spiegel та інших виданнях. Зараз на її світлинах — війна. Приїхавши до України влітку 2022 року, Латіша зробила чимало фотографій, які встигли стати впізнаваними та знаковими: це яскраві фігури випускників, що танцюють перед захисними мішками з піском в Одесі, незворушний погляд жінки, яка стоїть посеред своєї зруйнованої квартири, та багато інших. Латіша розповіла Bird in Flight про десять найбільш вагомих для неї знімків з України.

Випускний

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я працювала у Грузії, Молдові та інших країнах, документуючи потік біженців через кордон. Для того щоб фотографувати в самій Україні, я мала пройти спеціальний тренінг з безпеки, що і зробила. Влітку я опинилася в Одесі. Я очікувала побачити жахи війни, але натомість переді мною було яскраве, тепле та живе місто.

Мені дуже пощастило із цим фото — я зробила його одним із перших у червні 2022 року. Ми з моїм фіксером збиралися купити квитки у Національну оперу, в якій нещодавно поновили показ вистав. Коли ми наблизилися до будівлі театру, я побачила якісь яскраві кольори і не могла зрозуміти, що то таке. Лише згодом усвідомила, що це школярі танцюють на площі перед оперою. В умовах воєнного стану їм не дозволили проводити повноцінний випускний. Тому вони вирішили виконати цей останній шкільний танець і зафільмувати його, аби відзначити закінчення важливого етапу в їхньому житті.

Мені дуже подобається те, що вийшло. Світлина виглядає майже ідеально, наче я зробила її на знімальному майданчику. Вона стала фотографією року за версією The New York Times.

Військові у парку розваг

В Одесі я працювала в парі з журналістом, який мав написати матеріал для The New York Times. Коли ми приїхали в місто, він ще не мав конкретного бачення своєї майбутньої статті. Він ходив Одесою, збирав історії людей та намагався намацати сюжет, про який писатиме. Відтак у мене не було жодних орієнтирів, якими світлинами ми супроводжуватимемо матеріал. Тому я теж ходила містом і намагалася його зрозуміти, задокументувати повсякдення поміж війни. Я фотографувала людей, які тримаються за свої звичні ритуали, повертаючи собі відчуття нормального життя. Здається, мені вдалося віднайти трохи іншу перспективу, з якої воююча країна виглядала не такою далекою і закривавленою, як завжди, а зрозумілою та звичайною. Це допомогло нашим читачам відчути міцніший зв’язок з українцями.

Коли я зустріла двох військових у парку розваг, подумала, що вони ідеально відповідають духу Одеси з її гумором, розслабленим ставленням до життя і любов’ю до дружнього кепкування. Крім того, така сцена показувала інший бік військових: вони не тільки сміливі воїни, але й звичайні люди, які люблять кататися на каруселях. А позаду них — малюнки з минулого, довоєнного життя Одеси. Тож ця світлина має багато рівнів.

Я завжди намагаюся уникати фотографування людей із широкою посмішкою на обличчі. Це одразу звужує прочитання світлини лише до одного варіанту — глядачі дивляться на посмішки та автоматично вважають, що знімок щасливий. Коли посмішок немає, з’являється простір для рефлексій і глибшого прочитання: можливо, ці військові щасливі, а може, вони сумують, а може — горюють. Кожен знаходить для себе щось своє у їхніх фігурах та обличчях.

Басейн

Зараз берег моря, по суті, є лінією фронту. Але, дивлячись на це фото, мало хто подумає про неї. Цей готель знаходиться неподалік Одеського морського порту — військового об’єкта, доступ до якого суворо обмежений для відвідувачів і фотографів. Утім, будь-хто може піднятися на дах готелю, розташованого поруч, пообідати в ресторані та зробити знімок у басейні, з якого чудово видно морський порт. Ба більше, позаду жінки, десь у ста кілометрах, знаходиться Миколаїв — місто, що потерпало й потерпає від жахливих обстрілів та нестачі питної води. Це виглядає трохи сюрреалістично.

Я мала змогу поговорити з цією парою. Я сказала їм: «Мені трохи не по собі від того, що ви фотографуєтеся на фоні порту. Чи плануєте ви викладати світлину у соціальні мережі?» Вони відповіли: «Ні, звісно ні, це фото нам на згадку». Вони приїхали до Одеси на відпочинок і хотіли насолодитися своєю відпусткою попри війну. Мені здається, я їх розумію. Людям потрібно триматися за щось звичне, аби переживати страшні події. Я знаю, що є ті, хто ігнорує війну і живе так, ніби нічого не сталося. Але цим фото я хотіла показати інше — прагнення не віддавати ворогу щасливі моменти життя.

Волонтери

Якось я йшла вулицею в Одесі та побачила маленьку дитину у бронежилеті. Я була настільки здивована! Я підійшла до її батьків і спитала, як так вийшло, що дитина носить бронежилет. Вони засміялися і сказали, що це сувенір від групи одеських волонтерів, які шиють бронежилети для військових. Я вирішила, що маю з ними познайомитися.

Волонтерами виявилися дуже молоді люди, які раніше займалися стритрейсингом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони швидко об’єдналися та стали допомагати Збройним силам. Своєю базою обрали підвальне приміщення магазину, в якому колись продавався одяг для рейсерів. Іронічно, що воно знаходиться на вулиці Пушкінській. Зараз волонтери цілими днями шиють бронежилети, які ретельно перевіряють на міцність.

Для мене це фото важливе, тому що воно показує, як кожен може допомагати своїй країні під час війни. Ці молоді хлопці обрали сидіти у підвалі годинами та шити важливе військове екіпірування замість того, щоб гуляти й ганяти на своїх автівках. Це дуже надихає.

Анна

Це — Анна. Усе своє життя вона провела у Миколаєві. Влітку 2022 року вона втратила свою квартиру внаслідок влучання ракети в будинок. Тієї миті, коли стався вибух, Анна якраз відкривала холодильник. Це її врятувало. Уламки та шрапнель влучили у відкриті дверцята холодильника і зачепили лише руку жінки. Якби не це, вона, напевне, загинула б.

Коли я зустріла Анну, через три дні після вибуху, вона намагалася врятувати з квартири всі речі, які тільки могла. Жінка вразила мене своїм спокоєм і гідністю, яка відчувалася в усьому, що вона робила. Я хотіла закарбувати це відчуття у своїй фотографії та передати глядачам. Хоча й поранена, Анна тримає голову високо і дивиться сміливо. Світлина для мене не про страх, а про диво, яким є ця жінка.

Лавра

Після мого відрядження до Одеси й Миколаєва я знову повернулася в Київ у березні—квітні 2023 року. У той час активно розгорталася ситуація навколо Києво-Печерської лаври. Це фото я зробила 30 березня, того дня, коли московський патріархат мав покинути її приміщення. Мені пощастило потрапити всередину, адже я знала одного з ченців, Павла. Він відмовлявся коментувати ситуацію, але пустив мене з камерою до лаври під час служіння.

Картина, що відкрилася моїм очам, скидалася на зібрання якоїсь секти. Люди, які прийшли до храму, їхня похмура вдача і суворі обличчя зливалися з зображеннями святих на стінах. Здавалося, що віряни самі стають його частиною, переплітаються з давніми малюнками. Коли до лаври приїхав міністр культури, люди своїми тілами забарикадували прохід. Вони казали, що релігія поза політикою, але, звісно ж, це не так.

Буча

Я приїхала до Бучі 31 березня, на річницю звільнення міста від російської окупації. Того дня там проводили щемку церемонію зі свічками у пам’ять про загиблих. На головній алеї міста організували виставку портретів військових, які віддали своє життя під час деокупації Бучі.

Увесь вечір мапа України, що була викладена свічками, привертала великий натовп людей і журналістів. Я ходила там під дощем, шукаючи вдалий ракурс. Аж раптом площа спорожніла і біля мапи лишилася лише маленька дівчинка з парасолькою. Я знала, що це мій момент. Я зробила фотографію і вже потім зрозуміла, що на ній, як і на багатьох інших, є так багато різних рівнів: це темрява вечора і світло свічок, весела хода маленької дівчинки і пам’ять про загиблих, нове життя і життя втрачене. А на фоні цього — понівечений будинок, в якому тим не менш теплим світлом горять вікна. Це виглядає обнадійливо.

Діти на танку

Це — звичайна неділя у Києві. Михайлівська площа заповнюється людьми, які прогулюються у свій вихідний, малі діти залазять на спалену техніку росіян, що стоїть у центрі міста. Зазвичай по танках гасають лише дітлахи, але того дня я побачила там жінку, мабуть їхню матір. Мені дуже сподобалося, з яким виразом обличчя і спокоєм вона стоїть на тому танку на фоні Михайлівського собору.

У цієї світлини немає особливої історії, я просто знімала буденне життя. Але мені, як іноземній фотографці, звісно, дуже цікаво бачити танки посеред міста. Вони ніби роблять війну дуже близькою. У той самий час танки виглядають так банально: лише нещодавно вони були страшними машинами вбивства, а тепер це просто мотлох, по якому стрибають діти. Це трошки лячно усвідомлювати, але надзвичайно захопливо фотографувати.

Пара

На фото — Світлана та її хлопець. Їй 25 років, йому — 31. На момент початку повномасштабної війни вони зустрічалися лише чотири місяці. І хоча це не дуже багато, вони відчували сильний зв’язок одне з одним. Коли хлопець приєднався до Збройних сил, Світлана запропонувала скористатися послугами кріогенної заморозки, щоб мати хоч якусь упевненість у майбутньому. Вона сказала мені: «Ми відправляємо на смерть наших найкращих чоловіків. Що залишиться нам, якщо вони не повернуться?»

Якби не війна, ця пара не дійшла б настільки швидко до подібних рішень. Війна змусила їх пропустити чимало романтичних етапів стосунків та одразу сконцентруватися на великих питаннях. Мене дуже розчулила ця вимушена дорослість у такої молодої дівчини.

Да Вінчі

Це світлина з церемонії прощання із Да Вінчі, Дмитром Коцюбайлом, яка відбулася 10 березня 2023 року. Коли труну винесли зі стін монастиря, всі військові й цивільні на площі опустилися на коліна. Церемонія приголомшила мене кількістю людей, які зібралися, щоб проститися з Дмитром. Дивлячись на фотографію, я не знаходжу слів, лише відчуваю тремтіння і біль.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Інші матеріали проекту

Нове та Найкраще

826

710

686
1 096

Більше матеріалів