Професія

Десять знакових світлин з війни Вольфганга Швана

Перші жертви вторгнення, звільнена Буча, російський полонений, Салтівка під обстрілами та прощання на вокзалі — фотограф Вольфганг Шван розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни й історії, що їх супроводжували.

Американський документальний фотограф Вольфганг Шван працює з Washington Post, Wall Street Journal, Telegraph, New York Times, New Yorker, National Geographic, Atlantic, Time та іншими світовими виданнями. Він документує повномасштабне вторгнення Росії в Україну з перших днів. Його знімок закривавленої Олени Курило з Чугуєва став однією з найвідоміших світлин російсько-української війни.

Після обстрілу

Це були перші години війни. Я виїхав з Бахмута, де провів перед тим два місяці, документуючи події в зоні ООС. Попрямував спершу до Харкова, а потім — до Києва. Гадаю, у ті години всі думали, що Росія прокотиться бульдозером Україною та захопить її. Ніхто не очікував, що українці так ефективно чинитимуть спротив. Ми гадали, що Харків паде, і поспішали до Києва, бо розуміли, що найзавзятіша битва буде за столицю.

На шляху від Бахмута до Харкова ми проїжджали крізь Чугуїв. Побачили, що звідти йде дим. У Чугуєві була українська авіабаза, тож росіяни намагалися її обстріляти, але не влучили — ракета впала між двома багатоповерхівками. Загиблий чоловік на фото йшов вулицею, коли стався вибух. Поруч із ним — його близькі. Вони не хотіли називати своїх імен. Вони взагалі не хотіли говорити. Гадаю, той чоловік був одним із перших цивільних, що стали жертвою цього повномасштабного вторгнення.

Російський солдат

На фото хлопці з територіальної оборони несуть полоненого російського солдата. Це відбувається в Ірпені в перші дні вторгнення. Тероборонівці винесли його за межі міста, повз зруйнований міст, і почали допитувати. Чоловік сказав, що він російський військовослужбовець, і став жалітися на якість свого екіпірування. Його чоботи розмокли, тому він вкрав чиїсь кросівки та взув їх. Я не мав змоги довго залишатися там — українські військові швидко спровадили нас. Але мені вдалося зняти страх на обличчі полоненого. Тієї миті він не знав, якою буде його доля.

Гадаю, для багатьох військових, з того чи іншого боку, полон — найгірша ситуація, в якій можна опинитися. Водночас українська сторона активно закликає російських військових здаватися, і, наскільки мені відомо, чимало з них зверталося на спеціальну гарячу лінію. Але тут на них чатує ще одна небезпека — можливість бути обміняними назад до Росії та звинуваченими у воєнному злочині. Гадаю, це лякає їх ще більше, ніж полон.

Дівчина біля танка

Навесні, коли росіяни бігли з Київщини, Сумщини та Чернігівщини, вони лишили позаду купу розбитої техніки. У той самий час до цих регіонів почали повертатися люди. На своєму шляху вони бачили розбиту техніку, яка, власне, й вигнала їх з дому місяць тому. Ці танки стали пересувними пам’ятниками мужності українських захисників, які змогли побороти «другу армію світу». Тож чимало людей зупинялися, робили сімейні знімки чи селфі. Діти гралися на танках, а мами їх фотографували. Ми теж зупинилися на трасі за декілька кілометрів від повороту у бік Бучі та Ірпеня, бо мій перекладач Стас хотів зробити селфі. Я побачив людей, які фотографувалися, й ми вирішили затриматися ще на двадцять хвилин і познімати. Так і з’явилася ця світлина.

Це кумедна ситуація, але взагалі робота в Бучі була дуже важкою. Я вмію відсторонятися від болю, що мене оточує, та використовую свою камеру як такий собі бар’єр між мною і трагічною реальністю. Але іноді траплялися дійсно страшні випадки. Якось ми так само зупинилися на дорозі поблизу одного з містечок на північ від Бучі. На узбіччі лежало тіло чоловіка. Я вийшов задокументувати це, коли біля мене стала автівка. З неї вибіг чоловік, який виявився братом загиблого. Тієї миті він побачив його тіло вперше — до цього людину вважали зниклою безвісти. Це був надзвичайно емоційний момент.

Церква

Я зробив цю світлину на Великдень в одній із церков Бучі, біля якої знайшли сумнозвісне масове поховання. Це був, мабуть, перший раз, коли уся спільнота зібралася разом у церкві. Там було багато сліз, багато емоцій, багато людей побачили одне одного вперше після початку повномасштабної війни. Там також зібралося чимало фотографів. Узагалі, серед фотографів існує певна конкуренція, що іноді робить їх схожими на папараці. Одного разу я був на похороні військового, й там знаходилася сила-силенна фотографів — вони штовхалися, дерлися вперед і ледь не збили з ніг бабусю. Я намагаюся триматися від них якнайдалі.

З іншого боку, редактори вимагають від фотографів певних світлин. Скажімо, навесні Буча була найбільшою новиною протягом декількох тижнів. І редактори казали: «Нам потрібне фото з Бучі, будь-яке». Звісно, це була важлива та страшна історія. Але чи були такі самі важливі і страшні історії в інших містах? Авжеж. Проблема полягала у небажанні журналістів проїхати трошки далі й задокументувати щось інше, але також у доступі. Українська військова адміністрація жорстко регламентує, де можна знімати, а де — ні. Показовим прикладом є Херсон. Туди не можна було потрапити, окрім як із пресофіцером. Хтось намагався проскочити, але щойно вони публікували свої роботи, як їхню акредитацію анульовували.

Як фрилансер, я не можу ризикувати акредитацією. Однак я цілком розумію таку політику. Україна має виграти війну. Й існують певні правила документування війни: зокрема, не можна знімати номерні знаки автівок чи лінію горизонту. Це розповсюджена практика. Наприклад, під час війни в Афганістані чи Іраку американські фотографи, що знімали мертвих американських військових, одразу втрачали ліцензію. Звісно, є речі, заради яких варто ризикувати. Але зазвичай я дотримуюся правил.

Чоловіки на Салтівці

Фото було зроблене на Салтівці в липні. Цей район Харкова зазнавав катастрофічних обстрілів протягом декількох місяців, і там майже не лишилося мешканців. Ми приїхали до найпівнічніших будівель Салтівки та зустріли цих чоловіків, чиї квартири дивом лишилися неушкодженими. Але вся інфраструктура — газо- і водопостачання — була зруйнована. Коли ми познайомилися з цими хлопцями, вони були добряче напідпитку. Вони запросили нас до себе додому, один із них подарував мені маленьку копію танка Т-34. Потім чоловіки запропонували нам піти з ними та подивитися, як вони набирають воду. Ви можете побачити їхню тачку з баклажками води позаду. Прийшовши до бювету, вони раптом вирішили помитися, і це був той момент, коли мені не вірилося, що я стою тут із камерою та можу це зафільмувати.

Коли я працював у місцях на кшталт Салтівки, мене постійно турбувало питання, чому люди там лишаються. Адже це надзвичайно небезпечно, і вони можуть загинути будь-якої миті. Іноді причини були геть дивними. Наприклад, ми зустріли жінку на північ від Слов’янська, яка відмовилася евакуюватися разом із поліціянтом, що пропонував їй допомогу, бо «посадила помідори минулого місяця». Гадаю, здебільшого люди не їдуть, тому що не хочуть бути для когось тягарем, не хочуть покладатися на когось іншого. Можливо, вони не хочуть покидати місця, де прожили все життя і де похована їхня родина. Причини завжди різні. Але в моменти, коли йдуть обстріли, вони можуть здаватися безглуздими.

Поцілунок

Фото було зроблено у Покровську влітку, коли влада закликала мешканців Донбасу виїхати звідти. Тоді був запущений потяг, що зупинявся у Покровську о третій чи четвертій годині дня, а потім прямував до Дніпра. Звідти вже люди могли їхати куди заманеться. Держава також пропонувала їм фінансову допомогу, але невелику, щось близько 200 доларів. Втім, це давало можливість переселенцям заплатити за перший місяць оренди та купити щось із необхідних речей.

Отже, ця пара на вокзалі розлучається — сподіваюся, тимчасово. Дівчина залишає свій дім у Костянтинівці. Хлопець — військовий, він отримав триденне звільнення. Його підрозділ перебував на ротації після важкого бою під Бахмутом, в якому загинуло чимало його побратимів. Він хвилювався за дівчину, хвилювався за себе. Вони прощалися та не знали, чи побачаться знову.

Велосипеди

Це зовсім інша світлина. На відміну від попередньої, де я вхопив швидкоплинний момент чуттєвого поцілунку, тут я мав більше часу, щоб зробити знімок. Ми з моїм другом Сергієм працювали у місті Борова, розташованому на східному березі Осколу недалеко від Ізюма. Одного дня восени ми прийшли до зруйнованого моста та сіли навпроти на якісь труби водопостачання, що лишилися неушкодженими. Ми просиділи так хвилин тридцять-сорок, фотографуючи всіх, хто перетинав міст. Хмари на небі та освітлення щоразу складалися в іншу картинку. Декілька людей проїжджали там на мотоциклах, але мені найбільше сподобався цей знімок.

Міст у Боровій, як і більшість мостів у зоні бойових дій, підірвали українські військові, намагаючись уповільнити просування російської армії. Я бачив чимало таких картин у звільненому Ізюмі, Лимані та інших містах. Цією фотографією я хотів показати, яким є життя після деокупації. Адже в новинах це звучить прекрасно, а в реальності ось так — люди мають пересуватися велосипедом, бо мости зруйновані й автівка тут не проїде. До того ж вони не мають електрики та тепла. Звільнення — це ще не кінець страждань для багатьох українців.

Ноги

Це фотографія літньої жінки, яка повісилася у Бучі. Праворуч — волонтер, котрий допомагав збирати тіла під час окупації. Я провів із ним декілька днів. Йому телефонували з територіальної оборони та казали, що знайшли тіло. Він приїжджав, запаковував тіло у мішок, записував інформацію: приблизний вік, у що вдягнений, можливі причини смерті. Це було потрібно, щоб потім полегшити процедуру ідентифікації. Адже люди часто не мали при собі документів. Наприклад, хтось вийшов із дому, потрапив під обстріл та загинув. Але як ми можемо знати, що людина мешкала саме в цьому будинку, а не просто проходила повз? Ця жінка мала з собою паспорт. Вона не лишила записки, втім я певен, що у неї були свої причини.

Цією світлиною я хотів показати відчай, з яким стикаються люди під окупацією. Початкове фото охоплювало всю сцену, включно з обличчям жінки, але мені здалося, що це занадто. Я не криміналіст і не думаю, що людям обов’язково бачити всі деталі, аби зрозуміти жах ситуації та виявити співчуття.

Дим

Дим на фото підіймається від пожежі десь у Бучі, Ірпені чи Гостомелі. Я зняв цю світлину з даху багатоповерхівки у Києві. Коли ми побачили дим, то почали заходити до різних багатоповерхівок і питати охоронців, чи не дозволять вони нам піднятися на дах, щоб зробити знімок. І один охоронець нас пустив! Зауважте, це було у березні, коли всі підозрювали всіх, особливо іноземців. Нас декілька разів зупиняли біля нашого ж будинку, витягали з машин, обшукували сумки, перш ніж повірити, що ми тут дійсно живемо. А тут пустили на дах.

Я розумію їхню підозріливість, адже в цей час ворожа армія вдерлася в їхню країну. Втім, наша робота — документувати ситуацію. Причому робити це на певному рівні. Таке саме фото я міг би зняти на свій телефон, але воно мало б кепський вигляд. Упевнений, що у мережі є купа світлин того самого диму з різних ракурсів, зафіксованих на телефон. Ми ніколи не зможемо змагатися з соціальними мережами й бути всюди. Але якщо тобі пощастило опинитися у правильному місці у правильний, історичний час і до того ж ти маєш камеру та вмієш нею користуватися, варто спробувати зробити світлину, яка змусить людей вдивлятися у те, що там зображено. Звісно, не завжди вдається зняти естетично красиве фото у звичному розумінні цього слова, особливо коли йдеться, скажімо, про шпиталь для поранених у Бахмуті. Але можна зробити красиву композицію, гідний знімок навіть із жахливим контекстом.

Олена

Цей портрет я зробив у Чугуєві на самому початку повномасштабного вторгнення. Олена була однією з перших, кого ми сфотографували. Вона просто йшла до нас, їй щойно надали медичну допомогу після того, як ракета зруйнувала її будинок. Я зробив знімок, спитав її ім’я, професію та вік. Це була дуже коротка зустріч. Ми пішли фотографувати далі, а вона пішла до інших людей, які вижили. І все.

Але я зустрівся з нею знову, у Польщі, коли їхав з України. Вона — дивовижна жінка. Усю ту увагу, яку вона раптом отримала від медіа, вона використовувала, щоб попросити підтримки для України. Це просто неймовірно, як вона давала цьому раду, адже її фото рознесли по всьому світу, а росіяни називали його підробкою. Мене особисто не хвилює, що мій знімок називають фейком. Я через усе це вже проходив під час президентства Трампа. Я знаю, що будь-хто може взяти моє фото, написати неправдивий текст і використати для пропаганди. Але це не означає, що документувати історію не варто.

Я вірю в те, що фотографія чи навіть одна світлина здатна щось змінити. Візьміть до прикладу знімок Кріса Гондорса. Він сфотографував маленьку дівчинку у крові, яка плакала після того, як американські солдати застрелили її батьків на блокпосту в Іраку. Це зображення змінило ставлення американців до війни. Згадайте знімок Едді Адамса, який сфотографував момент страти в’язня В’єтконгу. Я не знаю, як сприйматимуть мою світлину, але вона допомогла звернути увагу на те, що під час цієї війни буде багато жертв серед цивільного населення. Гадаю, це важливо. Тому я збираюся повернутися до України та продовжити документувати історію.


Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu Agency via AFP

Нове та Найкраще

644

575

600
917

Більше матеріалів