«Україна залишиться темою номер один і після нашої перемоги»: Фотограф Саша Маслов про роботу з іноземними ЗМІ під час війни

Саша Маслов народився в Харкові. Знімав для українських медіа, потім переїхав до США, де продовжив займатися фотографією, створюючи власні проєкти і співпрацюючи з міжнародними виданнями. З початком повномасштабного вторгнення регулярно приїздить до України. Bird in Flight запитав фотографа про те, як змінюється інтерес закордонної аудиторії до війни в Україні, яке враження на нього справив Володимир Зеленський та чому деякі його роботи не були опубліковані.

Який у тебе зараз графік?

Знімаю в Україні, потім — до Нью-Йорка, видихнути та попрацювати над матеріалом, потім знову лечу в Україну.

Ти одразу вирішив поїхати в Україну?

Так. Швидко закінчив усі справи в Нью-Йорку і на початку березня вже був в Україні.

Якими були враження від країни, яка воює?

Не пам’ятаю. Я був у бойовому настрої, хотів працювати над історіями.

У перші дні війни важливо було зрозуміти, що і де відбувається та як потрапити туди, куди тобі треба. На вирішення цих питань я спрямував усю свою увагу.

Є враження, що через війну світ по-справжньому відкриває Україну. Згодний?

Відкрив, але не так, як би нам хотілося.

Світовий інтерес до України вплинув на кількість замовлень?

Справа в тому, що я своїм редакторам одразу написав, що буду працювати в Україні. Чи допомогло мені, що я українець? Так. Бо я, як і інші українські журналісти, розумію, як працює ця країна. Мені не потрібен фіксер, я знаю, кому дзвонити і які дороги куди ведуть. Це суттєва перевага.

Російська пропаганда просуває ідею, що насправді це війна не Росії з Україною, а Росії зі США. Зустрічав у США людей, які думають так само?

Російська пропаганда зараз не працює у Штатах. Під час кампанії Трампа вона прагнула підірвати американську політику, і, треба віддати належне, воду вони нормально намутили. Але зараз ситуація змінилася.

Американці вважають, что українцям треба допомагати, але не вважають себе учасниками конфлікту і не хочуть, аби громадяни США брали участь у його гарячій стадії. Хоча це й може змінитися, якщо відбудеться велика ескалація.

Коли сидиш в Україні, складається враження, що американці дуже скоро можуть втомитися від теми війни. Як думаєш, можуть?

Не хочеться давати порад Путіну, але те, що він зробив із Придністров’ям, Карабахом та Донбасом, коли заморозив конфлікт, спрацювало. Проте зараз в Україні інша ситуація, заморозити не вдасться. Тому що б там не відбувалося далі, втомитися від війни чи забути про неї не вийде. Занадто багато речей залежить від її результатів, у тому числі й у США.

Зараз Україна — історія номер один у світі. Глобальний інтерес до нас буде і після війни. Інвестиції теж будуть — корпорації, яким довелося закрити свій бізнес у Росії, шукатимуть новий майданчик для виходу на Східну Європу, і ми їм будемо дуже цікаві.

Бачиш, у мене дуже оптимістичний погляд на майбутнє, хоча я не думаю, що війна закінчиться завтра. Але точно знаю, що вона закінчиться перемогою України.

Забути про війну не вийде, але чи довго будуть читати про війну в медіа? Кількість запитів, які тобі надходять на роботу в Україні, впала?

Звичайно, того інтересу, який був на початку війни, коли редакторів цікавили найдрібніші деталі, вже немає. Але це нормально. Тепер медіа хочуть розповідати про більш визначні речі. Наприклад, нещодавно я знімав історію про відбудову заводу Антонова: велика індустрія, великий літак, велика історія.

А запитів на персональні історії стало меньше, та це не означає, що я не буду над ними працювати. Вони — важливі, і вони основний вектор моєї роботи.

Мені все ж інколи здається, що люди втомилися від теми війни. Навіть не від теми, а від способів, у які про неї розповідають журналісти: нескінченні монологи свідків подій, страшні фото з місць прильотів. Складається враження, що про війну потрібно розповідати якось інакше. Журналістам і медійникам не потрібно знаходити нові сенси та формати?

Хороше питання. Люди справді втомлюються від одних і тих самих наративів. Так само, як втомлюються, коли чують одну й ту саму пісню по радіо. Але я не думаю, що за цю втому відповідають журналісти. Ми маємо розповідати історію такою, як вона є, тобто маємо продовжувати робити свою роботу.

Не думаєш, що якщо не брати за це відповідальність, то журналісти ризикують не помітити, як їхні історії стануть для читачів і глядачів фоновим шумом?

Якщо ми будемо намагатися перетворити свої медіа на щось розважальне, то перестанемо бути журналістами. Наша мета — доносити інформацію, яка допоможе людям зрозуміти, що відбувається. Ми відповідальні за те, щоб не нашкодити.

Подача інформації залежить від професіоналізму журналіста, фотографа чи відеографа. Тут дуже багато можливостей.

Хто пропонує теми — ти редакторам чи вони тобі?

П’ятдесят на п’ятдесят.

Основні видання, з якими ти працюєш?

Робив матеріали для The Washington Post, Libération. Коротше, не можу сказати, що в мене є якісь основні видання.

Що вигідніше по грошах: брати теми чи приходити з власними проєктами до редакцій?

Редакційні матеріали ти робиш за їхні гроші, власні — за свої. Ти можеш зняти свою історію і не продати її, витративши на роботу купу часу. Але я не хочу заглиблюватися в це питання. Не хочу здаватися фотографом, який показує себе на високому рівні.

Скажу тільки, що зараз мої історії продаються краще, ніж п’ять-десять років тому. Причина — довіра з боку редакцій та моя репутація.

Були ситуації, коли твої матеріали не приймали?

Не те щоб не приймали, просто інтерес до них зникав. Інколи я працюю над історією занадто довго. Була історія про людей із обмеженими можливостями, які живуть у Бахмуті, — кілька портретів і загальний опис ситуації. Ми видали історію через день після смерті королеви. Фокус змістився на королівську сім’ю, мою історію не опублікували. Пізніше вона все ж таки вийшла, хоча й частково.
Матеріал про Бахмут був моїм власним. Якщо говорити про редакційні замовлення, то там «збитих» історій набагато більше. Тому що у світі цикл новин рухається швидше, ніж в Україні.

Ти знімав Зеленського?

Так.

Як це було?

Дуже швидко. На все дали секунд тридцять. За такий час було важко скласти якесь враження, але Зеленський здавався мені втомленим, хоча й сильним. Він навіть встиг смішно пожартувати.

Ти багато розповідав про свій професійний шлях у США. Багато розповідав про конкуренцію. Така велика кількість профі, з якими ти конкурував, не вбиває мотивацію?

Я потрапив до США підлітком. Коли вперше прилетів до Чикаго, мене вразили масштаби міста: великі дороги, великі машини, аеропорт. А я летів із Борисполя, з терміналу В, який нагадував автобусну зупинку чи кіоск. Америка мене зачарувала одразу.

З мотивацією мені допоміг юнацький максималізм. Конкуренція теж мотивувала: хотілося бути більш креативним та цікавим. Бо ти знаєш, що якщо щось не зробиш, це зробить хтось інший.

Перші декілька років у Нью-Йорку я не міг розслабитися, бо в мене не було запасного плану. Повертатися до України і займатися чимось іншим я не хотів. Та й не вмів я нічого робити, крім фотографії.

Скільки ти стукав у різні двері, поки тобі відчинили?

Є таке повір’я, що в Нью-Йорку треба прожити два роки, аби зрозуміти — твоє місто чи ні. От мені, щоб стати на ноги, знадобилося два роки. Але стукати у двері я не припиняю навіть зараз, хоча, звісно, сьогодні з цим трішки легше.

Які професійні й особистісні якості довелося підтягувати в Нью-Йорку, щоб стати на ноги?

Багато працював над мовою, бо перший час був настільки невпевнений, що боявся рота відкрити. Не забувай, що це був Нью-Йорк. І хоча там усі чужинці і всі свої, це дуже консервативне місто. До тих, хто не говорить англійською, ставляться специфічно. Звичайно, ніхто тебе не поб’є, але засоромити можуть.

Щодо того, що довелося підтягувати, — професійні штуки. Це були більш технічні моменти.

Ти починав із портретів. Чому саме з них?

Тому що, як на мене, цей жанр добре розкриває історію людини.

Але ж у портреті немає історії, мінімум сторітелінгу. Не хотілося справжніх історій?

Дивлячись як подати. Навіть в індивідуальному портреті, знятому у студії, можна розповісти маленьку історію. Але так, портретів стало мало, і я пішов у сторітелінг та журналістику.

Перед інтерв’ю натрапив на твій проєкт про ветеранів. Здається, він заграв новими барвами. Скільки ти його знімав?

Пять-шість років. Пару країн дознімав, коли книжка вже фактично виходила. Але це не означає, що я кожного дня працював тільки над цим проєктом. Крім того, фінансово я не міг зняти такий проєкт самостійно.

Скільки ти на нього витратив?

Близько $40 тисяч. Це з перельотами, переїздами, перекладачами. Інколи мені щастило, і я затримувався в якомусь із міст, куди приїздив по роботі (я тоді працював асистентом на зйомках), щоб зняти героїв для «Ветеранів». Ось така економія.

Чи були серед твоїх героїв ті, які сприймали війну не як трагедію?

Так.

Був британець, який розповідав про свої пригоди з гумором. Цікаве інтерв’ю було з героями із Індії. Британці, які приїхали до їхнього села вербувати людей у військо, пообіцяли за участь у бойових діях гроші, яких місцеві жителі в житті не заробили б. Самі індійці взагалі не розуміли, що відбувається.

Гадаю, що люди, які воювали у Другій світовій, не усвідомлювали масштабів катастрофи. Хіба що крім американців, які на момент висадки в Нормандії знали, який глобальний ефект має війна.

Як думаєш, чому людство, переживши жахіття Другої світової, допустило чергову війну?

Чому через декілька днів після дикого похмілля ми знову випиваємо? Ми швидко забуваємо про жахи. До того ж ніхто не очікує, що війна прийде в його країну.

Наостанок розкажи про книгу, над якою ти зараз працюєш.

Це спільний проєкт зі «Святою Джавеліною». Книжка називається Saints, вона про людей, які воюють, будують, рятують. Тобто про святих людей у цей не святий час.

У книзі будуть портрети впереміш із репортажними знімками, зроблені мною в Україні.
Вона в дизайні, матеріал ще знімаємо. Сподіваюся, останні кадри будуть зроблені на нашому параді перемоги. Видання продаватиметься по всьому світу.

Звичайно, робити книжку під час війни дуже складно, але у нас була класна команда. Гадаю, що це дуже важливо — знаходити за таких обставин приводи щось робити разом.

Фото Саші Маслова: Лєна Шкода, спеціально для Bird in Flight