Життя після: Що зараз із тими, хто став символом воєнного часу

Зима

«Продам гараж», лютий

У ніч на 16 лютого 2022 року, коли західні медіа прогнозували вторгнення Росії в Україну, агентство Reuters запустило відеотрансляцію з центру Києва. Якоїсь миті у кадрі з’явився дрон із оголошенням «Продам гараж на Соломі» й номером телефону посольства РФ. Ім’я автора цієї акції стало відоме лише після його смерті. Ним виявився аеророзвідник Фелікс Куртаніч із позивним Лис Подільський.

Фелікс родом із села Грижинці на Вінниччині. З дитинства він мріяв стати військовим. У 2015-му пішов добровольцем на фронт, де служив у батальйонах «Донбас», «Айдар» і «Карпатська січ». У 2020 році повернувся до цивільного життя, вивчав політологію в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Згодом працював у компанії Dronarium, знімав з дронів фото й відео для українських продакшенів і запускав у небо прапори. З початком повномасштабного вторгнення Фелікс вступив до лав батальйону імені генерала Кульчицького. Служив у аеророзвідці. Спершу виконував бойові завдання під Києвом, а потім вирушив із підрозділом на Луганщину. Старший сержант Куртаніч загинув 17 квітня 2022-го внаслідок артобстрілу. Йому було 26 років.

Українські ліфтолуки

Увесь рік від початку вторгнення німецький стиліст і дизайнер Франк Вільде фотографується у ліфті в українських образах та викладає знімки в інстаграм. Йому 59 років, живе в Берліні.

Першу тематичну світлину він зробив навіть ще до початку повномасштабного вторгнення, 22 лютого, бо був стурбований новинами. Одягнув чорну паперову маску з обличчям Путіна, шкіряний плащ та взяв довгий ніж у крові — як референс на трилер Ніколаса Роуга «А тепер не дивися». Наступного дня для селфі в ліфті Вільде вбрався у синю сорочку в лелітках із жовтими квітами. Коли ж вторгнення таки почалося, Франк вирішив перетворити цю ідею на своєрідний маніфест на підтримку України і продовжив фотографуватися — з українським прапором, у синьо-жовтих кольорах, із квітами, в панамці, як у соліста Kalush, із журналами з Зеленським на обкладинці та в інших образах, що відсилають саме до України. Такі знімки стиліст викладає майже щодня.

Франк розповідав, що на початку вторгнення він також волонтерив на вокзалі Берліна, зустрічаючи прибулих українців. І загалом у нього вже багато знайомих з України, які інколи з’являються на його світлинах із ліфта.

Франк відкритий гей і пояснює, що бути амбасадором ЛГБТ-спільноти та України для нього — це речі одного порядку, бо й те й інше про свободу і боротьбу за свої права та незалежність.

Зеленський оголошує воєнний стан

За рік війни у Зеленського зібралося багато знакових звернень до українців чи союзників, але точкою відліку стало найперше, записане вранці 24 лютого на телефон. Тут він не в хакі, а усе ще в офіційному костюмі та білій сорочці, проте вже без краватки. Президент повідомляє про вторгнення, оголошує воєнний стан, розповідає про першу розмову з Байденом та запевняє, що армія працює. Також обіцяє бути постійно на зв’язку зі своїм народом — через рік можна констатувати, що свою обіцянку Зеленський виконав.

Олена з Чугуєва, лютий

Цей знімок став одним із перших символів російської агресії. Його зробив 24 лютого в Чугуєві американський фотограф Вольфґанґ Шван. На світлині — 52-річна вихователька дитсадка Олена Курило. Під час обстрілу жінці поранило око.

У березні Олена знайшла прихисток у польському Катовіце, де хірурги частково відновили їй зір. Після операції Курило, хореографка за професією, проводила заняття з мистецтва для українських дітей-біженців у Польщі. Це допомогло їй упоратися з посттравматичним стресом.

Олена і Вольфґанґ підтримували зв’язок онлайн протягом кількох місяців, а восени зустрілися у Варшаві. Фотограф каже, що можливість поговорити віч-на-віч із героїнею знімка була для нього особливою подією. Він вважає Олену своїм другом. Світлина Швана стала основою для картини «Перше обличчя війни», яку продали за $100 тисяч на користь України.

«Ой у лузі червона калина», лютий

25 лютого лідер гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк разом із побратимами патрулював вулиці Києва та розговорився з ними про акустику. Щоб показати їм приклад відбиття звуку від будівель та площі, він вийшов з машини на Софійській і заспівав стрілецьку пісню.

Зізнається — підозрював, що відео виконання може поширитися, але аж на такий успіх не очікував. Дуже швидко ролик завірусився, а сама пісня стала одним із головних символів боротьби, її часто переспівували. Зрештою, навіть Pink Floyd записали свій варіант під назвою «Hey, Hey, Rise Up!», включивши туди оригінальний фрагмент із Києва. Кавер на «Червону калину» заробив понад 600 тисяч доларів — їх використали на допомогу Україні. Це була перша пісня, яку британський гурт Pink Floyd випустив за 28 років.

Увесь цей час Андрій Хливнюк належить до підрозділу патрульної поліції «Софія». Перші місяці він із побратимами займався евакуацією мирного населення з міст у зонах бойових дій, у березні навіть отримав поранення під час мінометного обстрілу. Згодом після навчання Андрій став оператором бойового дрона та продовжує службу вже у цій якості.

Мадонна в метро, лютий

Це фото зробив 25 лютого у київському метро угорський журналіст Андраш Фельдеш. На знімку — Тетяна Блізняк із немовлям. Тоді вона, як і тисячі містян, ховалася в підземці від російських обстрілів. Наступного дня Тетяна разом із чоловіком, донькою і собакою евакуювалися зі столиці потягом. Зараз родина мешкає на Львівщині, звідки Тетяна родом. Їхній доньці нещодавно виповнився рік.

Завдяки соцмережам знімок Фельдеша швидко став одним із символів війни. Ілюстраторка з Дніпра Марина Соломенникова надихнулася світлиною і стилізувала її під сучасну ікону — німбом над головою слугувала карта метро. Відтоді Тетяну стали називати «Київська Мадонна». Після того як ілюстрацією поділився у фейсбуці помічник папи римського зі зв’язків із громадськістю, Марині написав український священник В’ячеслав Окунь. Він попросив у авторки дозволу на друк і розміщення образу «Київської Мадонни» у каплиці Святого Власія в Неаполі, де служить щонеділі. У місті багато біженців з України, які приходять до храму молитися.

Стас із Вовчанська, лютий

На початку повномасштабного вторгнення журналісти ізраїльського телеканалу Kan 11 робили пряме включення з Києва. Під час ефіру до них підійшов чоловік, озброєний паркувальним стовпчиком. Його промова перетворила матеріал на перше відео воєнного часу, яке викликало не страх, а посмішку.

Герой ролика, Станіслав Старостенко, родом із Вовчанська Харківської області. Вів фермерське господарство, брав участь у талант-шоу (Станіслав міг назвати день тижня, на який припадає будь-яка дата за останні сім століть). Перед початком війни працював директором дитячого садка. Зараз Станіслав живе у Києві, який не покидав від початку повномасштабного вторгнення.

Президент тут, лютий

Перші пропозиції переїхати з Києва до Львова Володимир Зеленський отримав від США за три дні до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За декілька годин після вторгнення голова РНБО Олексій Данілов попередив президента, що росіяни готують на нього замах, і також запропонував подумати про евакуацію. Той відмовився.

На фоні чуток про виїзд Зеленського зі столиці ввечері 25 лютого він записав перше від початку повномасштабного вторгнення відео на вулиці, біля будівлі Офісу президента. Тридцятисекундний ролик, де втомлений Зеленський перелічує всіх чиновників, які знаходяться поряд із ним, довів, що «президент тут».

Чоловік, який зупиняв танк, лютий

Було декілька повідомлень про те, як українці зупиняли танки, зокрема на півдні країни, також у Кувечичах і Корюківці Чернігівської області. Але найвідомішим стало відео з Бахмача під Черніговом, зняте 26 лютого 2022 року. На ньому місцевий житель намагається голіруч зупинити танк окупантів. Спочатку чоловік видирається на нього, потім впирається руками і врешті-решт стає перед танком на коліна. Ролик за два дні облетів світові медіа: про сміливця говорили The Guardian, CNN, The Independent.

Влітку журналісти ТСН відшукали героя відео. Ним виявився Сергій Шевченко. Він розповів, що пошкодив коліно, коли зістрибував з техніки. А перед тим, як іти голіруч на цей танк, кинув під траки іншого танка свій велосипед — той одразу розплющило. Зараз Сергій займається хатніми справами. Він хотів записатися до лав ЗСУ, навіть ходив до військкомату, але не пройшов медкомісію через травму коліна.

Міна голіруч, лютий

Через три дні від початку повномасштабного вторгнення до Бердянська зайшли російські військові. Через кілька тижнів після цього місто перетворилося на перевалочний пункт для маріупольців, які намагалися покинути зону бойових дій. Почалися перебої з продуктами та бензином.

На знятому наприкінці лютого відео житель Бердянська самотужки прибирає протитанкову міну з дороги на околиці міста. Ролик став вірусним, зробивши чоловіка героєм. На початку березня громадський діяч Антон Геращенко написав, що пізніше чоловіка розстріляли російські військові при спробі виїхати з Бердянська.

Весна

Батько оплакує сина, березень

Фотографи Євген Малолєтка та Мстислав Чернов приїхали до Маріуполя напередодні повномасштабного вторгнення. Провівши у місті двадцять днів, вони стали останніми українськими журналістами, які його покинули. Тож їм належить авторство головної документальної хроніки боїв за Маріуполь. На світлині, зробленій Євгеном 2 березня у Маріупольському пологовому будинку, який переобладнали під медичне відділення, моряк Сергій плаче над тілом свого сина. Пізніше він виїхав до Канади та пішов у плавання, щоб відволіктися від втрати.

Кім у кабінеті, березень

У лютому минулого року Віталій Кім став одним із найвідоміших українських політиків. Популярний зараз телеграм-канал, куди Кім викладав свої звернення, створила його радниця з комунікацій Вікторія Олійник 24 лютого. Візитівкою політика стала фраза «Добрий вечір, ми з України». А найбільш впізнаваною фотографією — та, де він сидить закинувши ноги у різнокольорових шкарпетках на свій робочий стіл.

Звернення Кіма вирізняла емоційність, простота та щирість. Сьогодні на цей канал підписано понад 680 тисяч людей. Проте останнім часом на ньому все менше особистих звернень губернатора. Восени в інтерв’ю «Суспільному» Кім розповів, як за цей рік змінилося його життя: тепер у нього майже не буває вихідних, а популярність сприяє отриманню допомоги для Миколаївської області від високопоставлених чиновників.

Порятунок собак з Ірпеня, березень

Анастасії Тихій 21 рік. Вона живе в Ірпені та працює у сфері продажу нерухомості. До російського вторгнення жінка разом із чоловіком Артуром опікувалася бездомними тваринами. Коли місто окупували, пара вирішила виїхати. Евакуація була складною: декілька собак втекли, а сама Анастасія зламала палець, намагаючись утримати тварин. У березні подружжя все ж потрапило до Києва. Звідти вони регулярно поверталися до Ірпеня як волонтери та рятували тварин.

Крістофер Оккіоні сфотографував Анастасію на виїзді з Ірпеня під час першої евакуації собак. Світлина була опублікована у The Wall Street Journal. Коли знімок розлетівся інтернетом, жінці почали пропонувати забрати собак. Саме завдяки цьому багато тварин потрапило до нових господарів — деяких із них перед тим намагалися прилаштувати цілий рік.

«Цей знімок в інстаграмі мені вперше показала подруга. У коментарях порятунку собак раділи не всі: писали, що краще б я вивезла дітей, а не тварин, — розповіла Анастасія. — Навіть звинувачували у тому, що фотографія постановна. Але було й приємне — кілька разів мене впізнавали на вулиці».

У травні Анастасія з чоловіком повернулися до Ірпеня. Вони так само рятують собак і котів, але тепер відкрили власний невеликий притулок для тварин з інвалідністю, старих та онкохворих, який називається «Будинок особливих хвостиків».

Породілля з Маріуполя, березень

9 березня внаслідок авіаудару по маріупольському пологовому будинку № 3 загинули п’ятеро людей, сімнадцять отримали поранення. ОБСЄ визнала це воєнним злочином. Світлини Мстислава Чернова та Євгена Малолєтки, зроблені фотографами на місці трагедії, стали виразним документом війни. Російська пропаганда називала знімки постановкою, а їхню героїню, блогерку Маріанну Вишемірську, — актрисою.

За два дні після бомбардування пологового будинку Вишемірська народила дівчинку, потім перебралася до Донецька. Пізніше в одному з інтерв’ю проросійському блогеру Вишемірська скаже, що не чула звуки літака перед вибухом. Російська пропаганда використає ці слова, аби звинуватити українських військових в обстрілі пологового будинку.

У серпні минулого року Вишемірська відвідала Оленівську колонію, в якій утримують українських військовополонених, остаточно перетворившись (для частини інтернет-користувачів) на представницю російської пропаганди.

Ірина з Бучі, квітень

Цей знімок зробила алжирська фотографка Зохра Бенсемра у Бучі одразу після звільнення міста від окупантів. На вулицях ще лежали десятки тіл убитих росіянами цивільних, переважно чоловіків. Увагу репортерки привернула рука жінки з манікюром. «Я зняла її руку великим планом, — згадує Зохра. — Малюнок серця на одному з нігтів дав зрозуміти, що ця жінка любила красу й життя».

Через кілька днів візажистка Анастасія Субачева впізнала на фото свою клієнтку Ірину Фількіну, якій надавала уроки макіяжу. Ірина перебувала у розшуку з 5 березня: тоді вона потрапила під обстріл, намагаючись втекти. В Ірини лишилася донька Ольга, яка заснувала на її честь благодійний фонд «Мама Іра». Він допомагає дітям, котрі втратили батьків через війну.

Дівчинка з номером на спині, квітень

Олександра Маковій із Києва — художниця та мати трирічної Віри. У перший день російського вторгнення вона написала на спині доньки її ім’я, дату народження та контактні дані на випадок, якщо сама вона під час евакуації загине. Олександра з Вірою виїхали з Києва 24 лютого і 4 березня прибули до Франції.

У квітні, коли родина обжилася на новому місці, Олександра виклала фото спини Віри в інстаграм. Світлина розлетілася: спочатку її репостили друзі художниці, потім помітили журналісти. Олександра каже, що іноді давала по десять коментарів різним виданням на день. Історію родини розповіли не тільки відомі західні медіа, такі як BBC, The Insider, CBC, але навіть японські та бразильські. «Я не відмовлялася від розмов із журналістами й у кожній намагалася більше говорити про Україну. Наприклад, що розповіді про українських нацистів — це російська пропаганда, — згадує Олександра. — Мені пропонували допомогу, але я відмовлялася і казала все відправляти в Україну. Загалом ця світлина ніяк не допомогла мені із влаштуванням, зате мені стало набагато легше психологічно: тепер увесь світ знав, як сильно я люблю свою доньку». Художниці розповідали, що її знімок називали фейком, але особисто цих коментарів вона не бачила та погроз не отримувала.

Сьогодні Олександра з донькою живе у місті Безьє на півдні, де встигла провести декілька своїх виставок. Віра пішла до садочка — зараз вона вже розуміє французьку мову. Дівчинка добре перенесла евакуацію, а от Олександра пережила стрес і зараз займається з терапевтом.

Безьє знаходиться неподалік від іспанського кордону. Багато жителів тут — нащадки тих, хто тікав від громадянської війни в Іспанії. Тому, за словами Олександри, вони добре розуміють, через що пройшла її родина.

«Шафка тримається», квітень

Вціліла шафа в одному зі зруйнованих будинків щойно звільненої Бородянки стала символом незламності. Світлина завірусилася, а керамічний півник на шафі воскресив інтерес до васильківської майоліки. Кадр зробила фотографка Єлизавета Серватинська.

Залишки будівлі із шафою на стіні демонтували під час розбору завалів. Керамічний півник — такий самий, як на світлині, — вирушив до Англії як подарунок тодішньому прем’єр-міністру Борису Джонсону, який на початку квітня приїхав до України з черговим візитом.

Джонсон у Києві, квітень

Зрозумівши, що Україна вистояла, з офіційними візитами до Києва почали приїздити світові політики. Через заборону польотів над країною вони прибували потягом. Програма візиту типова: світлини з провідниками, зустріч із керівництвом країни, відвідання місць, зруйнованих війною, спілкування з журналістами.

Першою на початку березня Україну відвідала делегація, яка складалася з прем’єр-міністрів Польщі, Словенії, Чехії та міністра закордонних справ Литви. Політики були вражені побаченим та висловлювали підтримку Україні.

Рекордсмени за кількістю візитів — польський президент Анджей Дуда і прем’єр Матеуш Моравецький, а також керівництво ЄС — Урсула фон дер Ляєн і Шарль Мішель. Усі вони відвідували Україну по чотири рази. Тричі приїздили президент Литви Ґітанас Науседа та прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон. Відкритий і такий, що не занепадає духом, останній не соромився вживати фрази ламаною українською, завдяки чому швидко отримав статус «улюбленого іноземного політика українців». Джонсон продовжує публічно підтримувати Україну навіть після того, як пішов у відставку в липні 2022 року.

Звернення Оксани Марченко, квітень

На початку повномасштабного вторгнення проросійський політик Віктор Медведчук втік з-під домашнього арешту, але вже в середині квітня його затримала СБУ. Фото Медведчука у кайданках стало мемом. Після цього його дружина, телеведуча Оксана Марченко, записала серію відеозвернень із проханням посприяти звільненню її чоловіка. Звертаючись до президента Туреччини Реджепа Ердогана, колишня телеведуча зачитала прислів’я турецькою мовою. Чи почув Марченко політик, невідомо, але п’ятисекундний фрагмент розлетівся мережею. У хустці та з проникливими інтонаціями, Оксана Марченко також стала мемом. А музикант Konkin зробив трек зі словами Марченко, який зібрав майже мільйон переглядів на ютубі.

Наприкінці вересня Віктора Медведчука разом із 55 росіянами обміняли на українських військовополонених. Згодом політик був позбавлений українського громадянства. У грудні стало відомо, що Медведчук разом із дружиною знаходяться в Москві.

Юліан та Анджеліна Джолі, квітень

Юліан живе у Львові та вчиться у дев’ятому класі. Наприкінці квітня, коли Анджеліна Джолі приїхала до Львова з гуманітарною місією та зайшла у звичайну кав’ярню, він сидів поруч, але не помітив акторку.

Хлопця відшукала журналістка програми «Сніданок з 1+1» Наталка Щука. «Я сів за столик. Краєм вуха чую, хтось англійською розмовляє. Думаю, якась американська знаменитість інстаграмна. Бачив її, але не зрозумів, хто це, не впізнав», — розповів тоді Юліан. Тієї миті він слухав музику й роздивлявся пости в інстаграмі.

У червні Юліан разом із журналісткою Наталкою Щукою запустили благодійний мерч — футболки із написом «Хто тут?». Усі гроші від їх продажу йдуть на потреби ЗСУ.

Посол РФ «у крові», травень

Українські протести проти російської агресії з початку вторгнення проходять по всьому світу — від США до Японії. Часто вони супроводжуються акціями біля посольств РФ: їх обливають червоною фарбою або штучною кров’ю.

9 травня російське посольство у Польщі анонсувало заходи, присвячені закінченню Другої світової війни. Посол Росії Сергій Андрєєв також прийшов на цвинтар радянських воїнів, щоб покласти вінок. Цієї миті його облили червоною фарбою.

На фото — Ірина Земляна, медіаекспертка Інституту масової інформації. З початком повномасштабного вторгнення вона переїхала до Польщі й там брала участь у багатьох українських акціях, наприклад блокувала рух російських фур на білорусько-польському кордоні. На радянському цвинтарі Ірина не обливала фарбою посла, це зробив хтось із натовпу. Але через те, що вона стояла обличчям до Андрєєва, журналісти вирішили, що це справа її рук.

Уже в перші години після акції всі дані Ірини, включно з номером паспорта та адресою проживання, були опубліковані в російських телеграм-каналах. Її погрожували вбити та зґвалтувати. У РФ відкрили кримінальну справу на неї та подали запит до Інтерполу про розшук. Рамзан Кадиров пообіцяв помститися за облиття посла фарбою. Невдовзі Ірина була змушена під охороною поїхати з Варшави. Вона досі не може розповісти, у якій країні живе зараз. Тривалий час Ірина провела в ізоляції: правоохоронці рекомендували їй не відвідувати українські акції та навіть попередили про небезпеку через вуличне відеоспостереження.

Зараз Ірина продовжує дистанційно працювати в Інституті масової інформації. У вільний час жінка вишиває рушник із символами українського спротиву. Вона каже, що не жалкує про свій вчинок: «Мені було страшно. Але стояти у п’яти сантиметрах від російського посла та кричати йому в обличчя, що він фашист, варте цього».

Родина з Краматорська, травень

Минулої весни фотокореспондент Associated Press Еміліо Моренатті зняв репортаж про українців, які через війну втратили кінцівки. Серед його героїв була родина Степаненків. 8 квітня 2022 року Яна, Ярик та їхня мати Наталя прибули на залізничний вокзал Краматорська, аби евакуюватися на захід України. Хлопчик стояв біля речей, а мама з донькою відійшли купити чаю. Цієї миті по вокзалу вдарила ракета — тоді загинула 61 людина, 121 дістала поранення.

Наталя пам’ятає, як впала на землю і почала очима шукати доньку. Та лежала у крові і плакала. Зрештою 11-річній Яні ампутували обидві ноги, а її матері — ліву ногу нижче коліна. Ярик залишився неушкодженим і допомагав матері й сестрі одужати у львівській лікарні. Влітку сім’я виїхала на реабілітацію до Каліфорнії — там Наталя і Яна вчилися ходити за допомогою протезів. Зараз Ярик єдиний чоловік у родині: батько дітей кілька років тому помер від раку, а вітчим загинув на фронті у травні.

Моренатті сам втратив ногу під час висвітлення конфлікту в Афганістані у 2009-му. Відтоді він фокусується на історіях людей з інвалідністю. «Мені цікаво висвітлювати війну не з передової, а радше документувати болісний досвід з-за лінії фронту», — пояснює фотограф. У 2021-му він отримав Пулітцерівську премію за серію про людей похилого віку в Іспанії під час пандемії коронавірусу.

Дружини азовців у папи римського, травень

Бої за металургійний комбінат «Азовсталь» у Маріуполі тривали з 18 березня до 20 травня. Українські військові опинилися заблокованими в підземеллях комплексу разом із цивільними, які ховалися від обстрілів. Уже за місяць оборони на «Азовсталі» бракувало питної води, боєприпасів та медикаментів. Це спричинило гуманітарну катастрофу: ампутації кінцівок проводили без наркозу.

У травні дружини бійців «Азову» зустрілися з папою римським Франциском. Юлія Федосюк та Катерина Прокопенко передали йому фотографії поранених захисників і закликали допомогти врятувати їхніх чоловіків й інших військових.

За кілька днів після цього командир «Азову» Денис Прокопенко у зверненні повідомив, що наказ вищого військового командування для збереження життів виконано — і затим бійців узяли в полон.

До звільнення Прокопенка та Федосюка пройшло кілька місяців: Прокопенко був обміняний 21 вересня, а Арсеній Федосюк — 31 грудня.

«Світло переможе», травень

Ця світлина стала одним із важливих символів незламності захисників Азовсталі та України загалом, а також, звісно, надії, до якої й апелює образ променя світла.

«Ну от і все. Дякую за прихисток, Азовсталь — місце моєї смерті і мого життя. До речі, поки я буду в полоні, залишу вам фото в найкращій якості, відправляйте їх на всі журналістські премії і фотоконкурси, якщо щось виграю, після виходу буде дуже приємно. Дякую всім за підтримку. До зустрічі», — написав Дмитро Козацький 20 травня перед тим, як вийти з території маріупольського заводу та потрапити в полон. Дмитро з позивним Орест у той час був пресофіцером полку «Азов», із собою мав камеру, на яку фільмував будні Азовсталі. Ці знімки він і лишив у фотоархіві.

Поки Козацький разом з іншими азовцями знаходився в полоні, його світлини дійсно не лише активно поширювали у соцмережах та ЗМІ, але й відправляли на фотопремії. Зокрема, Дмитро став переможцем фотоконкурсу Prix de la Photographie Paris. Також він має спеціальну нагороду найпрестижнішої польської фотопремії Grand Press Photo 2022.

Через чотири місяці, у вересні, Козацького обміняли разом з іншими полоненими. Вже вдома він і розповів, як зробив знаковий кадр. Дмитро побачив цей промінь, коли переходив з одного бункера в інший. Перше пробне фото зняв на телефон, а наступного дня повернувся на те ж саме місце вже з камерою. Штатив він уже давно загубив, тому замість нього закріпив камеру на чомусь, що потрапило під руку, налаштував таймер і став під промінь світла.

Після полону Дмитро пройшов реабілітацію. З «Азовом» він співпрацю припинив, бо за період його відсутності у полку з’явилася пресслужба, але бути цивільним Дмитро не збирається. Якийсь час на запрошення нашого посольства він перебував у США, відвідуючи там презентації воєнної фотографії та кіно, проте вже повернувся до України. У Штатах він навіть купив собі новий об’єктив — планує продовжувати фотографувати.

Літо

Євген Малолєтка у палаючому полі, липень

На початку повномасштабного вторгнення Росія заблокувала українські порти, тим самим припинивши експорт зерна морем. Аби подолати викликану війною світову продовольчу кризу, Туреччина й ООН ініціювали підписання угоди між РФ та Україною. Метою ініціативи було безпечне транспортування пшениці з українських портів. Після тривалих перемовин документ, який отримав назву «зернова угода», підписали у липні.

Перший корабель із зерном вийшов з українського порту на початку серпня. Напередодні відправки фотографи Євген Малолєтка та Мстислав Чернов поїхали до Харківської області готувати репортаж про врожай, який Україна втратила через бойові дії.

Світлину зняв Чернов. На ній — Євген Малолєтка, котрий встиг зробити лише кілька кадрів, біжить від полум’я, яке несподівано посилилося через вітер. Пожежу, що виникла в результаті влучання російського снаряда в автівку українських військових, гасити було нікому — пожежні команди не могли дістатися до локації через обстріли.

Осінь

Пес Крим у Дніпрі, вересень

Тварини часто фігурують на знімках війни, тим більше що подібними світлинами діляться не лише фотографи, а й бійці. Деякі герої таких зображень стають відомими, як, безумовно, пес Патрон або кішка з Бородянки, котру врятували після місяця, проведеного на руїнах будинку. Історія ж, що стоїть за знімком із псом на ім’я Крим, набагато трагічніша.

У ніч на 29 вересня російська ракета влучила у приватний будинок у Дніпрі, його мешканці — матір Наталя з двома дітьми, Василісою та Іваном, і бабуся Алла — загинули, маленький собака Джек теж не вцілів. Батько родини у цей час був на фронті, під Лиманом. На руїнах будинку рятувальники знайшли 12-річного пса Крима, що жив на цій вулиці. Пес був у сильному стресі та з контузією, він тимчасово осліп і оглух.

Рятувальники передали тварину комунальному підприємству «Зооконтроль», де його намагалися вилікувати, — у собаки виявили ще проблеми з серцем. Але приблизно через півтора місяця після трагедії пес помер. До речі, пес носив таке ім’я, бо колись його привезли у Дніпро з Криму.

Пара в бахмутській лікарні, листопад

Володимир та Лідія Ракітські жили на околиці Часового Яру, що ближча до Бахмута. Їм обом за сімдесят. У листопаді російський снаряд влучив у їхній будинок, коли пара знаходилася у квартирі. На той момент інші члени родини евакуювалися з міста, але подружжя відмовлялося покидати домівку, де прожило більше 45 років. Квартира була зруйнована, а самі Лідія та Володимир отримали уламкові поранення. Одразу після обстрілу їм допоміг сусід, потім – знайома медсестра, і зрештою забрала швидка.

Нідерландський фотограф Едді Ван Вессел, який документує російсько-українську війну, побачив Ракітських у лікарні в Бахмуті. Обом тоді вже надали допомогу, перебинтували посічені обличчя. Фотограф зловив мить, коли Лідія та Володимир втішали одне одного.

Едді розповідав, що після публікації цього знімка йому почали багато писати, запитували про долю подружжя та пропонували допомогу. Світлина з’явилася в багатьох ЗМІ, у тому числі й зарубіжних.

Пізніше Едді відвідав пару вже у Києві, де вони жили в родичів. Разом із онуком Ракітських, Олександром, фотограф почав збір коштів для постраждалих. За словами Олександра, бабуся була шокована, що про них дізналися так багато людей і тепер шлють їм допомогу. Якоїсь миті пара навіть попросила зупинити збір, пояснюючи, що інші потребують допомоги більше, ніж вони.

Після руйнування квартири та отриманих травм Ракітські переїхали в безпечніший регіон, але осідати там не збираються — сподіваються повернутися до Часового Яру, коли це стане можливим.

Хлопець із Херсона, листопад

Звільнення Херсона — друга важлива перемога України після контрнаступу в Харківській області.

Володимир Зеленський приїхав до Херсона одразу після звільнення міста. Він виступив на площі Свободи перед містянами та журналістами. Саме під час цього заходу угорський фотограф Андрас Д. Хайду помітив у натовпі хлопця та зробив декілька кадрів, один із яких і став символом воєнного часу. Для когось ця фотографія символізує вкрадене війною дитинство, для когось — загартований війною характер. Героя світлини, підлітка Гліба, називають «дитиною, яка бачила все» та «сином Залужного».

Самому Глібу знімок не подобається, бо на ньому він вийшов занадто похмурим та серйозним.

Бенксі в Україні

Восени з’явилися повідомлення, що Бенксі лишив кілька малюнків в Україні. Згодом художник підтвердив це, виклавши у себе на сторінці відео з процесом створення робіт. Загалом Бенксі намалював сім графіті у Києві, Бородянці та Ірпені.

Всесвітня слава не врятувала митця від критики з боку представників артспільноти України. Художника звинуватили у «хайпі на війні» та поставили під сумнів цінність його творінь. Зате графіті оцінила влада, заявивши, що бере їх під охорону. Невдовзі після цього одну з робіт вкрали, вирізавши шматок стіни, на якій вона була намальована. Злодіїв затримали, а вцілілі роботи поставили під сигналізацію.

Зима 2023

Байден у Києві, лютий

Це був перший за чотирнадцять років і найбільш несподіваний візит американського президента до України. Приїзд Джозефа Байдена не анонсували; ба більше, напередодні президентська адміністрація заявляла, що він обмежиться лише поїздкою до Польщі. Зранку 20 лютого центр Києва перекрили, а в мережі з’явилися перші повідомлення про те, що Байден приїхав. У Києві політик не сказав нічого нового, однак його візит продемонстрував, як за рік змінилися прогнози світових лідерів стосовно результату війни в Україні.