«Бреше не фотографія, а її автор»: Українські фотографи про цензуру та табу під час війни

Фотоархів війни в Україні Warchive у партнерстві з Bird in Flight провели онлайн-дискусію «Нащо це показувати? Як фотографи справляються з самоцензурою під час війни».

У розмові взяли участь фотограф-фрилансер Михайло Палінчак, фотограф Associated Press Євген Малолєтка, фотограф і більд-редактор «Заборони» Іван Чернічкін та головна редакторка цього видання Катерина Сергацкова. Модерувала дискусію дослідниця мистецтва Катерина Міщенко.

Bird in Flight публікує скорочену текстову версію розмови, в якій учасники обговорили свої табу у фотографії, різницю в погляді європейського та українського фотографа на війну, а також розповіли, які світлини оприлюднили попри можливий осуд.

Катерина Міщенко: Незабаром у Німеччині виходить книжка «З туману війни: сучасність України», до створення якої я долучилася. У цій книзі є серія текстів та невелика візуальна частина, якою займався Юрій Грицина. Він запропонував поставити на обкладинку знімок Оксани Карпович із Бучі. На ньому зображено вулицю, де лежить тіло людини. Людину показано дуже стримано — не видно навіть обличчя. Але німецькі видавці категорично відмовилися від такої обкладинки. Вони пояснювали це тим, що, хоча фото дійсно сильне, книгу ніхто не купуватиме. Тож я замислилася, чи можливо зараз відмовлятися від реалістичного висвітлення подій на користь маркетингу? Як ви, фотографи, сьогодні вибудовуєте стратегію і чи обмежуєте себе?

Михайло Палінчак: У різних країнах різна національна культура. Наприклад, Німеччина та Австрія частіше цензурують зображення, які можуть шокувати. Так, на виставці у Німеччині відмовилися показувати мої фотографії мертвих тіл із Бучі. На це впливають місцеві медіа.

Моє ж правило — краще зняти, ніж не зняти. Тому я намагаюся сфотографувати все, що дозволяє наше законодавство. Інша справа, чи потрібно публікувати це зараз, наступного дня або взагалі у далекому майбутньому. Правила тут немає. Ти вирішуєш у залежності від обставин.

Іван Чернічкін: Зараз завдання медіа — повернути глядачеві реальність та перестати займатися цензурою.

Євген Малолєтка: Правила щодо публікації у багатьох країнах насправді схожі. Є випадки, коли цензурують окремі теми або публікація стосується закону країни, до якої належить медіа. Тому може бути різна політика відбору. Але суттєвих відмінностей не бачу.

Ми, журналісти, перед тим як надіслати матеріал редакторам, і самі його фільтруємо. Це не цензура, а радше відбір. Інколи хочеться показати не завжди етичні світлини. Кілька разів я надсилав фотографії редакції, і їх забраковували. Бо є знімки, які ілюструють те саме, однак не так жорстко.

Але ми, фотографи, які бачили все, хочемо, щоб про це дізналися не тільки ми. І тут виникає етична дилема. Якщо покласти матеріал у стіл, то велика ймовірність, що його вже ніколи не побачать. На жаль, медіапростір так влаштований, що дивляться на те, що відбувається зараз. Коли автор вирішить, що вже час, може бути не до цих фото.

Якщо покласти матеріал у стіл, то велика ймовірність, що його вже ніколи не побачать. Коли автор вирішить, що вже час, може бути не до цих фото.

Михайло Палінчак: Женя, а якщо ти вважаєш, що фото має бути опубліковане, ти це робиш?

Євген Малолєтка: Таке було. Колись редакція не прийняла у мене світлини черепа російського військового, людини зі щелепною травмою та розірваних частин тіла, зокрема статевого органа. Але я ними все одно поділився.

Іван Чернічкін: Ви можете уявити в майбутньому вихід в Україні такого видання, як Inferno у Джеймса Нахтвея, де буде зібрана вся «жесть»? Такий дуже дорогий альбом, від якого читача починає нудити на третій сторінці.

Михайло Палінчак: Багато фото з часом дійсно можуть набути додаткової цінності. По-перше, соцмережі — це не єдиний канал розповсюдження інформації. По-друге, твердження Жені про те, що фото краще публікувати одразу, правильне лише для таких фотографів, як ми. Тобто для тих, хто має змогу одразу показати знімки. Водночас багато моїх знайомих фотографів пішли на фронт, і я ще не бачив жодної світлини від них, хоча точно знаю, що вони щось знімають. Усьому свій час.

Катерина Міщенко: У вас є фото, які ви вирішили зараз не публікувати?

Євген Малолєтка: Майже немає.

Михайло Палінчак: Надзвичайно важливого немає. Була заборона на зйомку блокпостів, але фотографи їх знімали, й зараз це вже можна публікувати. Ми в силу свого досвіду розуміємо, що в майбутньому деякі явища зникнуть і сьогодні важливо це задокументувати навіть без можливості публікації. Наприклад, змінилися блокпости: вони стали більш уніфікованими, а на початку були вернакулярними, дуже різноманітними.

Недарма ще рік тому почали говорити, що ця війна найбільш задокументована в історії. Тим більше наша особиста зацікавленість значно більша, ніж була під час інших війн.

Євген Малолєтка: Це стало можливо завдяки новим технічним засобам. Також військові почали транслювати те, чого раніше не показували, — знімати, як знешкоджують техніку, як вбивають ворогів. Ця тема була під забороною. Російсько-українська війна задала тренд, що таке можна демонструвати. Інші країни беруть його на озброєння.

Іван Чернічкін: Такий обсяг шокуючого контенту призводить до черствіння. Чим далі, тим більше шокуючого потрібно.

Катерина Міщенко: Вірогідно, це дозволяє почуватися в безпеці завдяки контрасту між тим, що ми бачимо на фото, та умовами, у яких ми це дивимося. Водночас це дає можливість зрозуміти, що є й інший світ і він дуже близько.

Катерина Сергацкова: Чи виникають у вас ситуації внутрішнього конфлікту, коли ви хочете щось зняти, але ризикуєте зіткнутися з осудом? Я знаю, що у тебе, Міша, були такі ситуації. Колись ти виклав фотку з харківськими бабками, які билися за гуманітарку. Коли Міша опублікував це фото, світлина викликала обурення. Начебто таке не можна показувати.

Михайло Палінчак: Я не просто її опублікував, а ще й надіслав у німецьке видання. Важливо, щоб ти був упевнений, що це потрібно показати. Саме у цій ситуації я був упевнений. Хоча я вважаю, що нічого не змінилося після публікації. Гуманітарки, скоріш за все, як бракувало, так і бракує. Хто хоче взяти три пакети продуктів замість двох, візьме їх. Я не бачив, щоб російська пропаганда якось використала це фото. Але в момент, коли я його робив, я думав так: ця проблема ще не була озвучена в суспільстві і її треба порушити.

Євген Малолєтка: Усе залежить від того, що ти писатимеш під фото. Це іноді дуже непросте рішення. Якщо десь український снаряд влучив у школу, бо там стояли росіяни, то потрібно так і писати.

Іван Чернічкін: Ми маємо визнати, що метамодерн увійшов і в документальну фотографію. Бреше не фотографія, а її автор. В оману нас вводять не зображення, а підписи під ними.

Катерина Міщенко: Класичне запитання до документальних фотографів: чи доводилося вам робити вибір між зйомкою та допомогою людині?

Євген Малолєтка: У першу чергу ти людина, а потім журналіст. Дуже часто буває, що твоя допомога потрібна і ти відкладаєш камеру. А іноді працюєш у таких умовах, де достатньо людей, і ти можеш робити те, за чим прийшов. Але у мене траплялися випадки, коли моя допомога була потрібна.

Михайло Палінчак: У мене таких випадків не було, я зазвичай опинявся у місяцях, де було достатньо кваліфікованої допомоги. Але ми порушили цю тему, і у мене перед очима світлина загиблого Макса Левіна. На ній фотограф допомагає мешканцям Ірпеня евакуюватися. Там було достатньо тероборони, проте представник преси також долучився до переправлення людей через зруйнований міст.

Катерина Міщенко: Є щось, що ви не сфотографуєте, якесь табу?

Іван Чернічкін: Зґвалтування.

Євген Малолєтка: Страта, зґвалтування. Але все залежить від ситуації. Можливо, іноді потрібно це зняти, щоб надалі такі фотографії могли бути використані як документ.

Іван Чернічкін: Коли у будинку був вибух газу, ми приїхали на поховання дівчинки, і родичі попросили не знімати її. Фотографи, які були там, прибрали камери. Якщо ти розумієш, що цей знімок мало що змінить в історії, то немає сенсу дратувати оточуючих і краще буде залишити людей з їхнім горем наодинці.

Михайло Палінчак: Я думаю, що західне суспільство все більше обмежує цензурування. Ми бачили, що чим далі, тим більше фотографи показують те, що раніше було неможливо опублікувати. Інша справа — публікувати можна майже все, а знімати стає дедалі важче. Хоч до нас в Україні ці правила ще не дійшли, в Європі вже так просто не пофотографуєш на вулиці без дозволу на зйомку. Якщо ти опублікуєш світлину з перехожими, а людина впізнає себе на ній, то вона може подати до суду.

Іван Чернічкін: Якщо говорити про різницю між оптикою західних та українських фотографів, я бачу, що погляд іноземців на війну в Україні менш емпатичний. У деяких ситуаціях це на краще: такий погляд показує дійсність без зайвих переживань. Але є ситуації, де емпатичний погляд набагато важливіший. З технічного боку така фотографія може бути гіршою, але своєю емоційністю сильніше вплине на глядача.

Катерина Міщенко: Є ще питання про те, чи етично знімати українському фотографу в Україні для російських медіа.

Михайло Палінчак: Це неетично й неприпустимо, але є унікальні винятки — такі, як у мене два тижні тому. Я знімав для російської «Медузи» російських полонених. Та зйомка була погоджена усіма українськими інстанціями, від Міністерства юстиції до безпосередніх її учасників. Чому я погодився на це? Це саме та аудиторія, якій потрібно побачити цю інформацію. Те, що у США, Бельгії чи Нідерландах побачать, як утримують російських полонених, не так важливо, як потенційно для російських військових. Я довго зважував, але все ж таки прийняв це рішення.