Десять знакових світлин з війни Айвора Прікетта

Ірландський фотограф Айвор Прікетт уже понад десять років живе на Середньому Сході та документує події в Іраку і Сирії. Але у 2022-му він приїхав до України у складі команди журналістів The New York Times, аби показати світові, що велика війна знову прийшла в Європу. Айвор має професійні відзнаки, серед яких World Press Photo, The Pulitzer Prizes, The Overseas Press Club Awards, Pictures of the Year International, Foam Talent та інші.

Вокзал

Узагалі, я не спеціалізуюся на Україні, останні десять років жив у Стамбулі й документував ситуацію на Середньому Сході. Та коли почалося вторгнення, ми вирушили в Україну за завданням The New York Times. Я знав про ситуацію лише з новин. Відверто кажучи, тоді мені здавалося, що Україна не протримається довго, враховуючи ту страшну навалу, якою видавалася російська армія.

Ми розмістилися у Львові та документували масовий виїзд людей із країни. Це фото зроблене на львівському вокзалі на початку березня. Тоді тисячі українців проходили через вокзал щодня, намагаючись втекти від війни. Пам’ятаю, на пероні було дуже холодно. Те, що я бачив, нагадувало мені фотографії з Другої світової. Люди були нажахані. Ми не могли повірити, що це відбувається насправді, й не знали, що буде далі. Світлина повертає мене в те відчуття паніки і хаосу.

Пожежник

Зі Львова я переїхав до Києва. Як ви знаєте, на початку березня ми щодня очікували на нові ракетні удари по місту. Але саме цей удар запам’ятався мені найбільше — частково через фото, яке ви бачите. Але частково й тому, що того дня, десь 23 чи 24 березня, російські війська підібралися найближче до міста та спромоглися вдарити по Києву «градами».

Удар прийшовся по району Нивок. Коли ми приїхали на місце, то побачили декілька влучань у будинки. На щастя, ніхто не загинув. Але я одразу зрозумів, що стріляли з «градів» чи інших РСЗВ. І це була дуже страшна перспектива. Адже обстріл із РСЗВ відрізняється від обстрілу крилатими ракетами дальнього ураження. Ми не можемо захиститися від «градів», не маємо часу, щоб попередити населення та знайти укриття. Усе стається дуже швидко. Тоді я думав, що на нас чекає ще більше таких ударів. Але українські сили змогли відігнати росіян від Києва і з північних областей.

Щоб зробити це фото, я зайшов до будинку, охопленого вогнем, разом із пожежниками. Це, звісно, звучить доволі небезпечно. Але насправді у The New York Times ми маємо чіткі протоколи безпеки. Ми працюємо з консультантами і тренерами, а також безцінними місцевими фіксерами, які допомагають нам орієнтуватися у подібних ситуаціях. Втім, я здебільшого покладаюся на свої інстинкти. Я давно працюю в гарячих точках і відчуваю, коли варто ризикнути. Без ризику, на жаль, не обійтися — я не можу задокументувати історію сидячи в номері свого готелю. Треба виходити й ризикувати, але треба також знати, коли варто відступити. Полум’я було доволі сильним, проте я бачив, що пожежники його контролювали. Тому я вирішив — варто зайти до будинку. Я швидко зробив цей кадр і вийшов.

Буча

Буча була і залишається одним із найболісніших моментів цієї війни. Особливо для тих, хто жив під окупацією та переніс страждання. Я приїхав до міста на другий день після того, як туди почали пускати журналістів. На вулицях усе ще лежали тіла. Усюди були зруйновані будівлі. Я багато років фотографую війни та гуманітарні катастрофи, але ніколи не бачив такого буденного звірства. Я їхав крізь вулиці, які донедавна були абсолютно звичайними, зеленими та сповненими життя, аж раптом бачив на дорозі чиюсь руку чи ногу. Якоїсь миті я помітив машину, яку розтрощив російський танк. Я підійшов сфотографувати її та з жахом усвідомив, що на місці водія сидить труп. Важко передати приголомшливий контраст між тихим передмістям і макабричною жорстокістю, що пронеслася ним.

На цьому знімку Антоніна дивиться на тіло своєї доньки, яку вбили російські солдати. Коли вони заходили до Бучі з півночі, вона вийшла у двір, аби подивитися у хвіртку, що відбувається. Росіяни застрелили її крізь огорожу. Мати викопала неглибоку яму та напівпоховала доньку там. Так вона і пролежала протягом місяця російської окупації. Ми приїхали до Антоніни разом з українськими правоохоронцями. Вони відкопали тіло, щоб задокументувати воєнний злочин росіян. Потім поліціянти пішли, а я помітив, як Антоніна стоїть і дивиться на свою мертву доньку. Тоді я зробив цю світлину.

Мені здається, що навіть на самому початку своєї кар’єри я мав це внутрішнє розуміння, коли можна робити знімок, а коли — ні. Адже у багатьох випадках ми просто не маємо можливості попросити офіційної згоди. Як документалістам, нам доводиться ходити по дуже тонкій межі. Фотографуючи такі моменти, ми маємо ставитися до людей із максимальною повагою. Не затримуватися там довго, не підходити близько, не пхати свою камеру в обличчя тому, хто переживає найгірший момент у своєму житті. Але ви б здивувалися, як багато вдячності ми отримуємо від людей, яких фотографуємо. Вони хочуть, щоб їхні історії були почуті.

Танк

Це фото зроблене у Білогорівці у травні минулого року. Тоді росіяни намагалися переправитися через Сіверський Донець, щоб оточити українські війська у Лисичанську та Сєвєродонецьку. Українці дізналися про цю спробу й розбили російські танки вщент.

На світлині купа спаленої техніки росіян. Тут навіть видно шматок їхньої понтонної переправи. Мені здається, що ніхто з журналістів не доходив так близько до річки, як це вдалося зробити нам. Власне, ми теж не збиралися заходити так далеко. Ми думали, що підемо в ліс і знімемо розбиті танки поміж дерев. Але український військовий, який нас супроводжував, спитав: «А хочете піти трошки далі?» Звісно, як фотожурналіст, я завжди хочу піти трошки далі. Тож ми рушили.

Він йшов попереду, перевіряв дорогу, яка була всіяна мінами, уламками снарядів і тілами російських солдатів. Ми повільно просувалися за ним. Так ми дісталися берега річки, і я не міг повірити, що ми отак просто виходимо на відкриту місцевість. Я спитав: «А хіба на тому березі немає росіян?» Наш гід відповів: «Та мабуть, що є». Це недобре, подумав я тоді, але мені дуже хотілося задокументувати цю сцену, бо вона була свідченням колосальної поразки російської армії. Втім, я щосекунди очікував на постріл із того боку. Наш хоробрий гід застрибнув на танк і дістав звідти автомат та рюкзак, повний якихось документів. Він був дуже задоволений собою. Гадаю, ми обидва отримали, що хотіли, й поспіхом рушили назад.

Евакуація

Працюючи в Донецькій області, я познайомився з групою волонтерів «Восток SOS». З 2014 року вона допомагає цивільним евакуюватися з зон активних бойових дій. Зокрема, вивозить тих, хто належить до вразливих верств населення: людей з інвалідністю, громадян старшого віку тощо.

Жінку на цій світлині звуть Зінаїда. Її історія мені особливо запам’яталася. Зінаїда незряча, жила у Бахмуті. Уявіть: знаходитися у місті, яке постійно обстрілюється, і не мати можливості побачити, що відбувається, де небезпека. Це жахливо. Волонтери з «Восток SOS» евакуювали її та ще багатьох людей за той короткий час у травні минулого року, коли я супроводжував їхню групу.

Робота «Восток SOS» була добре організована. Вони ретельно планували кожну окрему місію та заздалегідь знаходили відповідні місця, де можна розмістити переміщених осіб. Тому їхня евакуація щоразу проходила ефективно і злагоджено. Але я також бачив, як жителі відмовлялися їхати, навіть попри те, що їхні міста постійно обстрілювали. Важко зрозуміти, чому вони лишаються. Але зі свого багаторічного досвіду документування воєн можу сказати, що люди завжди хочуть лишатися вдома. Звісно, дехто з них просто не має грошей поїхати. Але справа не тільки в цьому. З якихось незбагненних причин люди роблять усе, що в їхніх силах, аби лишитися. Так само ті, хто поїхав, роблять усе, що в їхніх силах, аби повернутися. Я бачив, як люди повертаються через багато років до повністю зруйнованих осель і відбудовують їх. Це може здаватися дурістю, але зв’язок між людиною та її домівкою дійсно важко розірвати. Навіть ракети не в змозі його знищити.

Поранений

Це Слов’янськ, червень 2022 року. Тоді йшли важкі бої за Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Росіяни все ще мали значну перевагу у вогневій силі, це було до того, як приїхали «хаймарси». Кількість загиблих була чи не найвищою від початку вторгнення. Багатьох людей привозили з уламковими пораненнями.

Ми хотіли показати світу, яку ціну українці платять у війні. Отримати доступ до лікарень було важко, проте згодом нас почали пускати. Цього чоловіка привезли з Ізюмського напрямку, його накрило хвилею уламків після ракетного удару. Він був сильно поранений, але нам сказали, що житиме. Пункт швидкої розташовувався у Слов’янську, який теж нещадно обстрілювали, тому пораненим надавали нагальну допомогу та доправляли до Краматорська чи Дніпра на подальше лікування.

Робити такі світлини — дуже делікатне завдання. Як фотограф, я маю бути вкрай обережним, адже людина не може дати мені згоду на зйомку. Хоча цей чоловік і не був непритомний, йому вкололи купу ліків, і він вочевидь мучився від болю. Йому було не до згоди. Тож я не мав права показувати його обличчя, й довелося обрати такий ракурс і момент, аби його не було видно. Навіть посеред хаосу воєнного шпиталю потрібно зберігати тактовність.

Розмита світлина

Це доволі дивне фото. Ми приїхали до Святогірської лаври, коли росіяни стояли всього за декілька кілометрів, намагаючись оточити місто. Ми знали, що це небезпечна поїздка, але хотіли показати, що багато священників і цивільних усе ще живе у печерах лаври. З нами був начальник краматорського відділу поліції та його заступник. Під’їжджаючи до лаври, ми чули постійні вибухи, які ставали все гучніші. Здавалося, ми їдемо прямо на передову. Це погана ідея, думав я тоді.

Щойно ми заїхали до монастиря, як поруч із нами прилетів снаряд. Найрозумнішим було б сховатися у лаврі, але ми бігали подвір’ям, наче дурні, й намагалися знайти когось, із ким можна було поговорити. Я саме біг від печер до головного входу, коли побачив цих хлопців. Вони стояли біля хрестів, і здавалося, що когось ховали. Я дістав камеру, аби зробити фотографію, і тієї миті прилетів ще один снаряд, прямо позаду мене. Тож я побіг і при цьому продовжував знімати. Так вийшов цей кадр.

Хлопці зі світлини були вкрай здивовані. Сумніваюся, що до них приїжджало багато журналістів. До того ж вони були шоковані й засмучені. Як виявилося згодом, тоді вони ховали трьох своїх священників, які загинули напередодні від ракетного удару по території монастиря. Герої знімка були не дуже привітні. Вони належали до церкви Московського патріархату і, відверто кажучи, мали проросійські погляди. Для мене це було щось незбагненне. Ми сиділи разом із ними під сходами монастиря, ховаючись від обстрілу, і вони казали: «Ну, ми ж не знаємо, хто саме стріляє». І я подумав: «Хіба це так важко зрозуміти? Українці стоять з іншого боку річки. Як вони можуть стріляти позаду себе? Звісно, що це росіяни». Я був шокований їхнім небажанням визнати очевидне. Вони щойно поховали трьох своїх священників, які загинули від російської ракети, і продовжували казати, що «не все так однозначно». Це був дивний досвід. І хоча спочатку я засмутився через те, що фотографія вийшла розмита, тепер мені здається, вона дуже добре відображає химерність тієї ситуації.

У човні

Я не маю права сказати, де саме зроблене це фото. Можу лише зазначити, що це було десь на Дніпрі. Тоді спеціальний український підрозділ виконував диверсійні операції, атакуючи російські позиції вночі, з річки. Це були дуже ризиковані операції. Зрозуміло, що мені не дозволяли долучитися до жодної з них. Але якось хлопці вирушили у розвідувальний рейд на світанку. Вони збиралися підняти дрони у повітря й оцінити завдану росіянам шкоду. Тоді вони дозволили мені їх супроводжувати. Ми виплили на місцину, де води Дніпра розливалися дуже широко й берегів було майже не видно. Мушу сказати, що цей рейд полоскотав мої нерви. Адже я знав, що росіяни стоять десь там, на іншому березі. Але ризик був виправданий. Мені хотілося показати, у які різні способи українці борються з російською агресією.

Це дуже красива світлина. Спокій води, вранішнє сонце — майже ідилічна картина. Але це зображення війни. Як фотограф, я маю перш за все думати, як зробити кадр, що змусить людей зупинитися і подивитися. Тому виходить так, що, документуючи страшні події, я намагаюся вибудувати красивий кадр і зробити знімки, що залучатимуть глядачів.

Мертві

А це зовсім інший випадок. На відміну від попереднього фото на цю світлину важко дивитися. Вона була зроблена у Херсоні, місяць тому. Ситуація була дуже складною. З одного боку, місто звільнили, українці здобули важливу для себе перемогу. Але з іншого — стало набагато небезпечніше. Херсон перетворився на прифронтове місто. Протягом усього часу нашого відрядження я відчував сильний смуток. Люди так довго боролися, пережили окупацію і в результаті опинилися у ще більшій небезпеці. До того ж журналісти вже не так активно висвітлювали ситуацію, фокусуючись натомість на сході країни. Ми вирішили, що маємо продовжувати говорити про життя Херсона.

Одного дня російські військові вдарили «градами» по центру міста. Четверо людей загинуло. Могло бути більше, але в Херсоні лишилося не так багато мешканців. Ми швидко приїхали на місце влучання. Разом із нами прибула швидка допомога, однак лікарям уже не було що робити — двоє чоловіків загинули одразу. Тож ми чекали на приїзд поліції, і впродовж п’яти чи десяти хвилин їхні тіла просто лежали на вулиці, а люди ходили повз. Я дивився на них і думав, що на їхньому місці міг бути будь-хто з перехожих. Їм просто не пощастило йти вулицею не в той момент. Такі думки лякають. Важко осягнути, що будь-якої миті тебе може вбити ракета.

В автівці

Це також Херсон. Протягом декількох днів ми їздили містом разом із його очільницею. Вона надзвичайно сильна жінка, щодня піклується про 40-50 тисяч мешканців, які лишаються у прифронтовому Херсоні. Це складна робота. Якось ми їхали у її броньованій автівці, коли прямо перед нами прилетів снаряд. Ми якраз проїжджали біля Антонівського мосту, у районі, в якому жила її родина. Я почув вибух і побачив стовп диму. А це останнє, що хочеться бачити перед собою, коли їдеш в автівці. Мені здалося, що росіяни помітили нас та стріляли прицільно. Ми розвернулися й поїхали в інший бік. І дійсно, одразу ж біля нас розірвався другий снаряд. Не було сумніву, вони цілили по нашій автівці.

Документуючи війну в Україні, я часто опиняюся у небезпечних ситуаціях. Але вважаю, що наші фоторепортажі відіграють велику роль. Пригадайте перші дні, коли Україна не мала такої підтримки, не мала навіть достатньо зброї, щоб захистити себе. Завдяки журналістам, які були у країні, та їхнім репортажам людям в усьому світі було значно важче проігнорувати цю війну. За всю свою кар’єру я ніколи не бачив такої сильної міжнародної підтримки та єднання. Саме тому ми й продовжуємо виконувати нашу роботу.