Мій будинок — моя фортеця: Чи могла сучасна архітектура виникнути через ментальні розлади

Звідки взялася сучасна архітектура? Як сталося, що будівлі з багатим декором, ліпниною, орнаментом так швидко змінилися зовсім іншими будівлями: з рівними лініями і практично без прикрас? Чому на початку ХХ століття зовнішній вигляд і «настрій» архітектурних форм так різко почали відрізнятися? Історики стверджують, що модернізм був ідеалістичним поривом, що виник внаслідок фізичних, моральних і душевних потрясінь Першої світової війни. Але навіть з урахуванням інших супутніх чинників подібне пояснення не здається повним.

Ле Корбюзьє та аутизм

У нових дослідженнях нейробіологи пропонують звернути увагу ще на один фактор: не виключено, що архітектура модернізму так сильно відрізнялася від архітектури минулих епох тому, що її найважливіші представники в буквальному сенсі не бачили світ «звичайним» чином. Не могли. Це сталося або внаслідок військової травми, або, як у Ле Корбюзьє, через вроджені порушення роботи мозку. Рекомендації архітекторів про те, як зробити дизайн «хорошим», відбивали їхній талант і амбіції, а пропоновані ними засоби — специфіку роботи їхнього мозку.

В останні роки деякі автори, в тому числі медики, кажуть про батька модернізму Ле Корбюзьє (1887—1965), швейцарсько-французького архітектора, як про людину з аутизмом. Письменники, такі як критик і психіатр Ентоні Деніелс і біограф Ніколас Фокс Вебер, дійшли висновку, що архітектор відповідає діагностичним критеріям розладу аутичного спектра (РАС). Вивчивши біографію Ле Корбюзьє, вони відзначають у нього проблеми у соціальній комунікації, повторювану поведінку (нав’язливі звички), підвищену фіксацію (включаючи його захопленість бетоном), а також повну відсутність інтересу до інших людей.

При всій своїй геніальності Ле Корбюзьє залишався абсолютно глухим до деяких аспектів людського існування.

«При всій своїй геніальності Ле Корбюзьє залишався абсолютно глухим до деяких аспектів людського існування, — пише Вебер у книзі „Ле Корбюзьє: життя“, що вийшла у видавництві Knopf у 2008 році. — Його пристрасна віра в те, що саме він бачить світ правильно, затьмарювала для нього все. Він узагалі не бачив, наскільки людям важливо зберегти те, що вони найбільше любили у повсякденному житті, — включаючи традиційні житла».

Відстеження рухів очей людей з аутизмом — своєрідний ключ до розуміння того, чому Ле Корбюзьє не бачив чужої точки зору: можливо, він у прямому сенсі цього слова не міг нормально обробляти зорові подразники. Люди з розладами аутичного спектра часто мають проблему не тільки з соціальною взаємодією, а й із візуальним перевантаженням, яке називають гіперзбужденням, або надмірною активацією центральної нервової системи.

У століття біології, як охрестили XXI сторіччя, з’явилися нові пояснення, чому люди з РАС прагнуть прибрати з поля зору якомога більше предметів, «спростити» те, на що дивляться: у їхньому мозку утворюється занадто багато нервових зв’язків (це називається гіперпластичністю). Через таке перевантаження складно контролювати емоції, а деколи навіть просто залишатися у стабільному стані протягом дня. Цілком можливо, що це пояснює, чому Ле Корбюзьє ненавидів метушню паризьких тротуарів, забитих людьми. «Ми повинні вбити вулицю!» — виривається в нього у книзі «Назустріч новій архітектурі» (1931). У його уявленні місто майбутнього складається з веж, що знаходяться на відстані одна від одної, між ними розташовані шосе, а людей на видноті немає зовсім. З точки зору сприйняття людини з аутизмом, це вихолощене, позбавлене деталей видовище просто легше сприймати. Якщо враховувати характеристики такого розладу, подібний погляд стає практично передбачуваним.

Вальтер Гропіус, Людвіг Міс ван дер Рое і ПТСР

На інших засновників сучасної архітектури значний вплив мала Перша світова — з різних причин. Як Вальтер Гропіус (1883—1969), який у 30-х роках створив і вів курс з сучасної архітектури в Гарвардській вищій школі дизайну, так і Людвіг Міс ван дер Рое (1886—1969), який зробив те ж саме в Іллінойському технологічному інституті, напевно, страждали на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Викликаний він тривалою військовою службою в лавах німецької армії, втрати якої за чотири роки війни склали два мільйони людей.

Сьогодні фахівці в галузі травм знають: «тіло веде рахунок» — ці слова любить повторювати доктор Бессель ван дер Колк, засновник Центру травм у Брукліні (Массачусетс) і всесвітньо відомий фахівець із ПТСР. (У 2014 році він випустив під такою назвою бестселер за версією New York Times.) Тривалий досвід перебування на межі загибелі, а також загроза смерті не тільки реальна, а й неодноразова змінюють мозок, буквально примушуючи його скулитися, як свідчить дослідження знімків функціональної магнітно-резонансної томографії. Ті, у кого був цей розлад, втрачають можливість адекватно, або «нейротипово», інтерпретувати подразники навколишнього середовища, і, як і в разі аутизму, у них може значно знижуватися емпатія і можливість розуміти оточуючих. При спілкуванні людина з ПТСР намагається уникати контакту очі в очі, якого, навпаки, постійно шукають ментально здорові люди, щоб налагодити комунікацію і на емоційному рівні.

Військовий досвід Гропіуса був дуже важким: мало того що він був поранений на Західному фронті, так йому ще й довелося пережити повітряний бій, під час якого застрелили пілота. Тому коли архітектор звів собі будинок на околиці Бостона (у Лінкольні, Массачусетс) два десятиліття по тому, у 1938 році, у трьох тисячах миль від того місця, де бачив війну, то обрав відокремлену територію на пагорбі, далеко від дороги. Фасад будинку, та й вся споруда нагадують чи то військовий дот, чи то бетонну засідку на качок — з пласким дахом і вікнами-бійницями, з яких зручно стріляти.

Споруда нагадувала чи то військовий дот, чи то бетонну засідку на качок — з пласким дахом і вікнами-бійницями.

Вікно кабінету архітектора було розташоване так, що підвіконня знаходилося на висоті 4 футів (1,2 метра) від підлоги, а тому нікому не вдалося б побачити господаря зовні, а сам він міг визирнути у вікно лише стоячи (що вельми схоже на окопи Першої світової). Не виключено, що у свідомості ветерана минуле так до кінця життя і перепліталося з сьогоденням і він нескінченно шукав спосіб відчути себе у безпеці. Фронтові події закарбувалися на його підкірці, направляючи в тому числі фантазію архітектора у дизайні.

Знову ж таки, якщо припустити наявність цього розладу, то стає зрозумілою вказівка Гропіуса студентам «починати з нуля», розвиваючись у дизайні, і абсолютна зневага до попередніх досягнень архітектури, які він вважав несуттєвими. Адже уникнення минулого, а іноді навіть його заперечення є ознакою ПТСР. «Він не міг заснути ночами», — розповідає екскурсовод, проводячи тури будинком Гропіуса у Лінкольні, що зараз належить некомерційній організації. Безсоння — також вельми частий симптом ПТСР.

Хоча новобранцю Місу ван дер Рое і не довелося воювати на полі бою, він належав до того покоління німецької молоді, яке було повністю придушене і морально спустошене війною. Протягом сорока восьми місяців 13% німецьких чоловіків, народжених у період з 1880 по 1899 рік, загинули, мільйони отримали поранення. Як стверджує Діагностичне і статистичне керівництво з ментальних розладів (5-а редакція), ПТСР може виникати й у людей, що стали свідками смерті друзів, колег, ровесників. Узагалі, це захворювання здатне розвинутися набагато легше, ніж вважали раніше. Воно було включене до згаданого керівництва лише після 1980-го, більше ніж через десять років після смерті засновників сучасної архітектури, але експерти, в тому числі ван дер Колк, сьогодні говорять, по суті, про «приховану епідемію».

Як нові знання про мозок допомагають архітектурі

Чому взагалі має значення, що у людей, які подарували нам сучасну архітектуру, могли бути ментальні розлади? Перш за все згадана інформація змінює наше уявлення про те, чому ця архітектура виявилася саме такою. Ми тепер краще розуміємо, принаймні частково, чому нова архітектура настільки сильно відрізняється від старої: люди з проблемами у сфері комунікації, з атиповою «зацикленістю» і емоційною нестабільністю запропонували свій підхід — він підтримав поранений світ, що прагнув швидше поховати своє минуле.

Учені-когнітивісти люблять повторювати: «нав’язливі ідеї — рушійна сила досліджень». Так, саме робота нашого мозку визначає, як ми дивимося на рекламу або архітектурні споруди. Ба більше: на що ми дивимося неусвідомлено (і фіксуємося на цьому), на те саме ми переважно звернемо увагу і на свідомому рівні. А біометрика показує, що людина з аутизмом або ПТСР не сприймає світ так, як звикли робити це люди без таких розладів. І швидше за все, архітектори, що мають ці розлади, при всьому бажанні не змогли б створити такі «будинки майбутнього», які задовольняли б усі потреби людей і в яких вони почувалися б комфортно.

Учені-когнітивісти люблять повторювати: «нав’язливі ідеї — рушійна сила досліджень».

Можна припустити, що відстороненість і відчуження, які часто відчуваються біля створених у цьому стилі будинків або в урбаністичних просторах, якоюсь мірою відображають те, що відчуває людина з РАС або ПТСР по відношенню до всього світу. Виходить, що фахівці з комунікативними проблемами не здатні створити архітектуру, яка буде сприяти спілкуванню між людьми.

Однак у нейробіологів є і хороша новина: все вищевикладене може допомогти прокласти стежку до нової архітектури — архітектури XXI століття. Цей новий напрямок викристалізовується з розуміння, що наш мозок — це артефакт, який сформувався протягом 3,6 мільярда років еволюції, і з прийняття, наприклад, того, що наша усвідомлена поведінка визначається підсвідомістю. Якщо ми визнаємо, що людське сприйняття відносне, як і повинно бути у соціального виду, то поступово зуміємо намацати обриси нових архітектурних форм, які сприятимуть здоров’ю та соціальному благополуччю людей.

Матеріал є перекладом статті The Mental Disorders that Gave Us Modern Architecture і публікується на Bird in Flight з дозволу авторки Ann Sussman.