«Чорний хлопчик із дивними будиночками»: Чуйна архітектура Девіда Аджаїє

Батько Девіда став дипломатом, щоб його діти могли подорожувати і пізнавати світ. Тому Аджаїє, хоча і вважається гансько-британським архітектором, народився в Танзанії, а ранні роки провів між Угандою, Ліваном, Кенією, Єгиптом, Єменом і Саудівською Аравією. Нині Девід усе так само живе між країнами і працює між основним бюро Adjaye Associates у Лондоні та офісами в Нью-Йорку й Аккрі.

Його проєкти — не про один конкретний стиль, а про підхід: Аджаїє важливо, щоб архітектура впліталася в існуючий наратив, а не перекреслювала його новим. Тому, починаючи черговий проєкт, його команда переїздить до тимчасового офісу у країні майбутньої споруди, щоб Девід міг досліджувати географію, історію та населення місцевості. «Я завжди читаю контекст і намагаюся його поліпшити, — каже Аджаїє. — Це моя головна фішка».

Вибудовуючи минуле

Більше десяти років, з 1999-го по 2010-й, Девід досліджував міста Африки. Він об’їздив 53 країни континенту та об’єднав репортажі у книгу Adjaye Africa Architecture. Через серію фотографій, міських історій, фактів, карт і знімків із супутників автор розмірковує про те, що таке африканська архітектура і якою вона може бути. Завдяки його участі у 2005 році вийшов документальний фільм BBC Building Africa: Architecture of a Continent з докладним розбором африканської архітектури.

Ця поїздка лягла в основу найважливішого проєкту Аджаїє — Національного музею афроамериканської історії та культури у Вашингтоні. Його будівництво ініціював Барак Обама, який відкрив будівлю у 2016 році. Архітектура музею являє собою тонке сплетіння духу місця, складної рабовласницької історії та особистого досвіду Девіда.

На перший погляд споруда нагадує перевернуту піраміду. Але насправді така форма — відсилання до каріатиди йоруба, народу, який створив одну з наймогутніших африканських імперій Ойо. Це держава виникла близько XIV століття на території нинішнього Беніну і перебувала на піку впливу з середини XVII до початку XVIII століття, коли її межі розширилися до регіонів сучасних Нігерії та Гани. Майстри йоруба створювали скульптури з теракоти і бронзи, а також будували храми з різьбленими дерев’яними колонами, які зображують божеств із потрійною короною. Ці статуї стали відправною точкою для форми будівлі, а одна зі скульптур відомого нігерійського майстра — йоруба Олове з Ісе (1873—1938) увійшла до експозиції музею.

Ажурний фасад складений із 3,6 тисячі алюмінієвих панелей, візерунки яких нагадують декоративну ковку. Таку робили звільнені після Громадянської війни майстри з Чарльстона і Нового Орлеана. Триярусний сучасний комплекс хоч і контрастує з сусідами по Національній алеї, але поважає контекст: кут нахилу стін будівлі близький до кута нахилу граней на верхівці монумента Вашингтону. Сам музей знаходиться між будівлею Конгресу і пам’ятником Аврааму Лінкольну, який поклав кінець рабству.

Музей розташовується на чотирьох поверхах, кожен з яких присвячений окремому історичному періоду, починаючи з рабовласницької епохи і закінчуючи сучасністю. Історичні галереї підземного ярусу утворюють свого роду крипту. Друга частина розповідає про міграцію з Півдня до великих міст і зародження професійних спільнот. Завдяки ажурним металевим панелям із кожним ярусом маршрут світлішає, створюючи красиву алегорію афроамериканської історії: від трюму рабовласницьких кораблів до прозорого повітря свободи.

Одним із найбільш значущих і відвідуваних просторів музею є Споглядальний Двір. Це зал зі стінами, виконаними з напівпрозорого карамельно-бронзового скла. У центрі кімнати — фонтан: струмені води ллються зі стелі, утворюючи ніжно підсвічений циліндр. Завершує ансамбль цитата Мартіна Лютера Кінга на стіні: «Ми сповнені рішучості… працювати і боротися, поки справедливість не проллється дощем, як вода, а праведність не стане подібною до потужного потоку».

Місце горя і відпочинку

Девід не просто вшановує історію, його споруди говорять із людьми про те, як поводитися з минулим у майбутньому. «Архітектура — це хороший спосіб передачі історії, навіть якщо це історія травми», — вважає він. Але додає, що місця колективної пам’яті не повинні змушувати відвідувачів заново переживати трагічні моменти.

Кілька років тому Аджаїє разом із письменницею Тайє Селасі завершив «Читальну залу біля річки» — меморіальний павільйон у південнокорейському місті Кванджу, де в 1980-му військові, придушуючи студентську акцію протесту, вбили щонайменше дві сотні людей.

Меморіал із бетону і дерев’яного бруса за формою нагадує традиційні корейські павільйони і будинки. З кожної з чотирьох сторін дерев’яна конструкція має арки, які з’єднуються в центрі. Порожниста структура споруди дозволяє використовувати її як полиці: при відкритті тут було виставлено 200 книг про соціальну справедливість та історію протестних рухів (кількість видань нагадувала про загиблих). «Читальна зала біля річки» — це сезонний парк, місце для читання, роздумів, обміну книжками та ідеями.

Бетонна основа під час припливу занурюється у воду, і здається, що дерев’яні колони плавають над її краєм. Меморіал можна розуміти по-різному, але головне в ньому — відкритість конструкції, яка створює можливість для діалогу і продовження історичного наративу. За задумом Аджаїє, місця колективної пам’яті повинні бути нарочито відкритими, демократичними, навіть незакінченими.

Архітектор у цілому переосмислює поняття простору пам’яті. Глядачеві не хочеться страждати тут; навпаки, Аджаїє пропонує способи взаємодії людей із меморіалом. Він не боїться розповідати складні і часом дуже темні історії та робить це з оглядкою на нинішнє і майбутні покоління.

Архітектура для всіх

Бажання зробити архітектуру демократичною бере початок у дитинстві Девіда: його частково паралізований брат повинен був ходити до спеціалізованої школи. Дивлячись на нього, майбутній архітектор усвідомив, що будівлі та об’єкти інфраструктури швидше створюють бар’єри, ніж об’єднують. І хоча в розумінні Девіда архітектура і мистецтва є одним цілим, він відмовляється створювати красиві, але не функціональні споруди — для нього велика лише та архітектура, яка відповідає потребам людей.

У 2018 році уряд Гани оголосив, що саме Аджаїє побудує новий Національний собор. У ньому розмістяться каплиці, баптистерій, дворівневий зал на 5 тисяч місць, великий центральний зал, зал для репетицій хору, музична школа, а також картинна галерея, магазин та інші приміщення: для Девіда важливо, щоб сучасний собор був місцем не тільки священним, але перш за все соціальним.

Архітектура споруди відштовхується від форми церемоніальних навісів — ганських парасольок і традиційних жител-шатрів, в яких християнські мотиви поєднуються з королівськими і західноафриканськими племінними традиціями. Завдання нового собору — увібрати в себе ці символи королівського і релігійного шанування і зробити їх більш демократичними, доступними для народу.

У розумінні Девіда духовність є однією з головних опор молодих країн, нарівні з правосуддям, політичним життям та освітою. Тому Adjaye Associates працює не тільки над проєктом Національного собору, а й у цілому над генеральним планом центральної частини Аккри. Найближчими роками у столиці Гани повинні з’явитися історичні архіви, нові національні музеї, концертні зали і лікарні. Крім цього архітектор планує розвинути берегову лінію — сміливе рішення, якщо врахувати, що море завжди асоціювалося з рабовласницьким минулим і мешканці Аккри весь цей час жили повернувшись до океану спиною.

Аджаїє більше не «чорний хлопчик із дивними будиночками», як він описував реакцію архітектурної спільноти на свої ранні роботи. Тепер він перший архітектор африканського походження, який отримав золоту медаль RIBA (одна з найвищих нагород у галузі архітектури, яку вручає Королівський інститут британських архітекторів, а лауреатів затверджує особисто англійська королева — вона ж, до речі, у 2017 році посвятила Аджаїє в лицарі).

На врученні нагороди він сказав: «Для мене архітектура завжди була спрямована на створення краси, на те, щоб рівною мірою наставляти всіх людей в усьому світі та робити внесок у розвиток цього мистецтва».