«Це деградація — люди не піклуються про Чикаго, як раніше»: Архітектор із Миколаєва про життя та кар’єру у США

Володимир вивчав архітектуру в Університеті Іллінойсу, кілька років працював архітектором у Лондоні, але більшу частину життя провів у Чикаго. Він заснував студію Vladimir Radutny Architects і отримав безліч архітектурних премій, у тому числі Dubin Family Young Architect Award, AIA Chicago Design Excellence Award, Dezeen Awards та інші. Радутний зустрівся з архітектурною редакторкою Bird in Flight у своєму офісі та розповів про те, яким пам’ятає Миколаїв, за що любить Чикаго та якими є його принципи в роботі.

Про еміграцію

Я приїхав до Чикаго в 1989-му в одинадцять років із хвилею емігрантів-євреїв із СРСР. Ми не обирали місто — у нас тут були родичі, які приїхали з Європи за півтора року до нас.

Не пам’ятаю, щоб мені було сумно їхати. У той час виїхало багато сімей, ми познайомилися з ними і адаптувалися разом. Я асимілювався швидко, тому що мені було дуже цікаво, що це за місце, і я хотів дізнатися якомога більше про американську культуру, на відміну від багатьох інших іммігрантів. Але я не говорив англійською і не знав нічого про життя в такому величезному місті.

З дитинства я був спортивним фанатом, і англійську я вивчив, по суті, дивлячись бейсбол по телевізору — мені він дуже подобався. Це дуже складний вид спорту, особливо якщо намагаєшся розібратися в ньому сам, але зараз це моя друга пристрасть. Я ніколи не грав, тому що приїхав надто пізно і не міг вбудуватися в команду до дітей, які вже давно грали. Однак мої сини грають у бейсбол, змагаються, тому я проживаю це через них.

Я не спілкуюся ні з ким із тих, хто тоді іммігрував, тільки зі своєю сім’єю — мамою, татом і бабусею.

Про Україну та Миколаїв

Я пам’ятаю Миколаїв дитиною, тому він здається мені величезним, як завжди в дитинстві все здається більшим, ніж насправді. Але впевнений, що він крихітний, особливо щодо Чикаго.

Ми жили в новому районі, в типовій дев’ятиповерхівці з дворами, де постійно грали діти. Пам’ятаю, як часто їздив автобусом до бабусі у старий район, пам’ятаю ринки. Здається, я ходив до 53-ї школи, а ще на плавання — така типова радянська освіта.

Я не називаю себе українцем, бо у мене немає українського виховання. Зараз я б сказав, що я з України, тому що так називається країна, але я знаю це місце як УРСР. У школі українську майже ніхто не вчив — думали навіщо, ніхто ж нею не говорить. У мене немає сильних зв’язків із Україною як з культурою або національністю, тому що у нас ніде не було української культури.

Зараз знаю про Україну, що вона дуже корумпована. Українці, з якими я спілкуюся, в основному живуть тут, а один із моїх найкращих друзів родом з Івано-Франківська. Хоча у країні в мене залишилися деякі родичі, я не підтримую контакт майже ні з ким із них, окрім двоюрідного брата з Одеси.

Я не стежу за українськими архітекторами; тільки коли бачу їхні проєкти у блогах, то дивлюся, що вони роблять, але не можу назвати когось, чию роботу я впізнаю. Я співпрацював із візуалізаторами з України — Києва та Одеси. Але зараз усе так переплетено, що я ставлюся до них не як до українських архітекторів, а просто як до людей, з якими працюю.

Я американець. Не знаю, чому ні: я тут виріс, і все, що я знаю, я вивчив тут.

Про Чикаго

Я залишився в Чикаго, тому що моя родина тут і мені подобається місто. Мені пощастило пожити в Європі та в Мілуокі, поки я вчився, потім — попрацювати в Лондоні. Але Чикаго — мій дім, у мене навіть не було питання, чи повертатися.

Найбільше в місті мені подобається озеро, я живу на його березі у багатоповерховому будинку за проєктом Міса ван дер Рое. А засмучує найбільше нинішній стан справ: багато негативу, злочинність, брудні вулиці, брак любові до свого міста у жителів. Це якась деградація — люди більше не піклуються про нього так, як раніше, до пандемії, і це дуже відчувається у всьому.

Чикаго історично є столицею американської архітектури, але це особливо не відбивається на моїй роботі. Для більшості жителів це просто місто. Багато хто наймає архітектора не тому, що хоче моє бачення, а тому що їм просто потрібен хтось, щоб отримати дозвіл на будівництво або зробити креслення.

Зараз у містах на Середньому Заході менше експериментів і винахідливості в архітектурі. У Чикаго є кілька проривних фірм — SOM, Perkins+Will, Studio Gang, John Ronan Architects. Є й інші хороші студії, але ми не такі прогресивні, як Нью-Йорк або Лос-Анджелес, які стають усе більш сучасними в архітектурному плані. Так, у Чикаго є історія — Людвіг Міс ван дер Рое, Бертранд Голдберг, засновники SOM, Девід Бернем, Френк Ллойд Райт, але вони вже всі поховані.

Про професію

Як я вивчив англійську дивлячись бейсбол, таким же смішним чином я прийняв рішення про вибір професії. У старшій школі ми з другом пішли до бібліотеки, щоб зрозуміти, куди ми будемо вступати. Я взяв книгу про професії та почав читати про них в алфавітному порядку. Там було написано, що архітектура — сфера, яка об’єднує науку і мистецтво. Мені подобалося мистецтво, а наука — це цікаво. І я знав, що за мистецтво не платять, тож художником було б стати складніше. Так я зупинився на «А» і пішов з’ясовувати, що треба робити далі: я знав лише те, що архітектор проєктує будівлі.

Я ходив до різних шкіл, бачив різні підходи до проєктування і ще під час навчання зрозумів, що хочу відкрити власну студію, а коли потрапив у професію, утвердився в цьому бажанні. Я просто не повністю був згоден із якимись речами в чужому дизайні й не завжди хотів їх робити. Я багато чому навчився у людей, які були моїми начальниками і колегами, але хотів приймати самостійні рішення. Просто потрібен час — набратися досвіду, знань і почати власну практику.

У 2008 році у мене вийшло це зробити з партнером, з яким ми розійшлися у 2014-му. Коли почали, у нас була інша бізнес-модель: ми хотіли бути девелоперами — робити проєкт, будувати, а потім продавати. Цього не сталося — 2008 рік, економіка впала, і ми стали працювати як звичайна архітектурна студія, почали викладати, в тому числі й заради додаткового прибутку.

Нашим першим офісом була порожня квартира мого двоюрідного брата з Одеси. Вона знаходилася у будівлі Міса ван дер Рое на Лейк-Шор-драйв, де я раніше жив. А з 2011-го ми в цій будівлі — сторічній, із дерев’яними перекриттями та одним із двох останніх ліфтів з ручним управлінням. Зараз зі мною працює три людини. В основному проєктуємо житло, це масштаби не для великої студії, хоча у нас було й кілька невеликих багатоквартирних будинків. Але щоб рости, треба брати більше роботи і менше вникати у кожний проєкт, а я б цього не хотів, тому ми залишаємося маленькою студією.

Спочатку найскладнішим для мене було переконати клієнта, що прийняті нами рішення в дизайні — це те, що потрібно зробити. Зараз — переконатися, що наші рішення будуть реалізовані якісно і за прийнятні гроші. Тому що коли ти робиш нетипові речі, люди не завжди знають, як це оцінити, й іноді просто завищують ціну. Так рішення стають більш дорогими, або погіршується якість будівництва в гонитві за здешевленням.

Не впевнений, що в моїй роботі є якийсь стиль або особливе бачення. Але загальна філософія є — це підхід, заснований на вирішенні проблем, чи то фінансові обмеження, чи то габарити майданчика, чи то стан місця проєктування або щось інше. Ідея приходить як можливе рішення проблеми. Завжди присутня увага до деталей, до того, наскільки добре все працює разом, як поєднуються матеріали, як домогтися великої кількості денного світла у приміщенні. Однак кожен проєкт — це своя історія.

Наприклад, одні клієнти хотіли будинок як вілла Фарнсуорт Міса ван дер Рое. Я запитав: ви бачили її наживо? Виявилося, що тільки на картинках. Звідки ви тоді знаєте, що хочете Фарнсуорт? Їм подобалася прозорість, простота, об’єднаний простір. Тож ми інтерпретували їхні побажання і втілюємо зараз свою версію.

У багатоквартирному будинку 2016 West Rice St ми хотіли зробити споруду, яка б відчувалася як набір приватних будинків. При цьому потрібно було максимізувати площу, тому що ми працювали з девелопером. І ти завжди граєш у цю гру — що вони хочуть, що ми хочемо, балансуєш. До речі, будівля знаходиться в Українському кварталі, і це цікавий збіг.

У мене немає улюблених проєктів, але в цілому мені подобаються ті, які бачить якомога більше людей, коли це не просто інтер’єр квартири на якомусь високому поверсі.

Зараз ми одночасно працюємо над п’ятьма проєктами, вони всі на різних стадіях. Зазвичай ми намагаємося зробити все, від архітектури до інтер’єрів — це моя позиція, так виходить більш цілісний проєкт. Клієнти іноді не розуміють, що архітектори — вони ж і інтер’єрні дизайнери, що поділу немає.

Про збереження архітектурної спадщини

(Будівлю Центру Томпсона архітектора Гельмута Яна в Чикаго продають під знесення з 2014 року. Архітектурна спільнота намагається відстояти висотку, стверджуючи, що це ікона архітектури 1980-х. Володимир Радутний на наше прохання розповів, що він думає про будівлю.)

У Чикаго була жіноча лікарня Prentice за проєктом Бертранда Голдберга, в ній народилася моя донька і працювали мої батьки, я жив неподалік. Це була чудова будівля, бруталістська, але деякі люди вважали її потворною. Її знесли у 2013—2014 роках, і я був частиною групи, яка відстоювала об’єкт. Ми брали участь у конкурсі, де намагалися розробити варіанти його збереження. Однак це не допомогло, тому що у будівлі не було історичного статусу.

До Центру Томпсона у мене немає такої прив’язаності, і я не вважаю його дуже цікавим. Я розумію його важливість та іноді туди заходжу, просто щоб побачити інтер’єр 17-поверхового атріуму. Але центр погано функціонує, і людям не подобається там працювати, а щоб його зберегти і підтримувати, потрібні великі кошти і нереально багато енергії. Якщо його зберігати, то як зробити це так, щоб не створити ще більше проблем? Знести — шкода, це знищення історії, але які є варіанти зберегти його?

Я знаю, що Гельмут Ян, автор будівлі, перед смертю зробив схему збереження центру завдяки додаванню висотки поруч. Вони були б потрібні одне одному, щоб функціонувати разом. Є й інші схеми того, як це може працювати, але подивимося, що станеться.