Архітектура

Будинок-сир та Версаль для бідних: Житлові комплекси, які не врятувала їхня унікальність

Є думка, що засилля безликих панельок призводить до утворення гетто. Відповідно, можна припустити, що незвичайна архітектура, навпаки, покращує район. Але це не зовсім так. Розповідаємо, звідки виник стереотип про гетто з панельок, і показуємо гнітючі райони, яким не допомогла видатна архітектура.

Прийнято вважати, що одноманітна архітектура погіршує якість життя мешканців будівель — згодом там починають процвітати злочинність та вандалізм. Йдеться зазвичай про однотипні житлові комплекси, які архітектори-модерністи зводили у Західній і Східній Європі та США у повоєнний час. Високі багатоквартирні споруди мали вирішити проблему нестачі житла та стати домом для тих, хто переїздить до міста внаслідок індустріалізації.

Точну дату смерті модернізму називає архітектор Чарльз Дженкс: це 1972 рік, коли знесли цілий район з одноманітних і позбавлених декору будівель Прюїтт-Айгоу в Сент-Луїсі, Міссурі. Влада довела квартал, зведений на початку 1950-х, до такого стану, що простіше було зруйнувати, ніж вирішувати його проблеми. Наразі вже відомо, що на високий рівень злочинності у Прюїтт-Айгоу вплинула не похмура архітектура, а системний расизм і відсутність будь-якого обслуговування кварталу. І все ж стереотип про безликі райони, що перетворюються на депресивні гетто, досі живий.

Насправді на рівень злочинності у тій чи іншій місцевості впливає багато чинників — від міської політики до соціального складу мешканців. Найбільший ризик утворення гетто існує у спальних районах із браком транспортних зв’язків, розваг, освітніх закладів та об’єктів комерції.

Правильне й протилежне: цікава архітектура не може бути запорукою благополуччя. Розповідаємо про приклади, коли прагнення архітекторів зробити житлові комплекси процвітаючими завдяки незвичайному плануванню та декору провалилися.

Порушення обміну речовин

Башта «Накагін». Фото: kakidai / Wikimedia Commons

Перша будівля у добірці — це яскравий приклад японської течії архітектурного метаболізму. Капсульну вежу «Накагін» збудували в Токіо в 1972 році за проєктом архітектора Кісьо Курокави. Представники течії вважали, що місто та архітектура повинні постійно оновлюватися, оскільки, по суті, теж є живим організмом. Свої уявлення про архітектуру Курокава висловив у башті, складеній із модульних блоків із вбудованими меблями, які виготовляли на заводі та монтували вже на будмайданчику. За необхідності та з часом модулі можна було замінювати новими.

Споруда складається із двох взаємопов’язаних бетонних веж, де помістилося 140 капсул площею 10 квадратних метрів. Кожен модуль був розрахований на одну людину: там були ліжко, робоче місце, телевізор, телефон, програвач і туалет із ванною. Передбачалося, що капсули стануть другим житлом для офісних клерків, коли ті не встигатимуть доїхати до будинку на околиці міста серед робочого тижня. У результаті мініквартири розпродали лише за місяць.

Nakagin_Capsule_Tower_dick_thomas_johnson
Фото: Dick Thomas Johnson / Wikimedia Commons
Nakagin_Capsule_Tower_(51474714434)
Інтер’єр капсули. Фото: Dick Thomas Johnson / Wikimedia Commons
Nakagin_Capsule_Tower_dick_thomas_johnson_int
Фото: Dick Thomas Johnson / Wikimedia Commons
2560px-Nakagin-capsule-tower14_urbzoo
Фото: Dick Thomas Johnson / Wikimedia Commons

Але ідея із заміною капсул не спрацювала. Це було дуже дорого та проблематично, адже через кожну капсулу проходили каналізаційні та водопровідні труби. Частину модулів згодом перетворили на офіси та на комори.

У 2007 році мешканці будинку проголосували за знесення «Накагін» і споруждення на місці вежі нової будівлі, але через кризу 2008-го девелопер відмовився від проєкту. На той час багато капсул протікали, в будівлі з 2010 року відключили гарячу воду. Крім того, стало відомо про шкоду азбесту, якого було багато в матеріалах висотки. У 2021-му вежу все ж таки почали розбирати, щоб відреставрувати частину капсул і передати їх до музеїв по всьому світу як зразки японського дизайну.

Утопія в Барселоні

Walden 7. Фото: Zarateman / Wikimedia Commons

Проєкт Walden 7 іспанського архітектора Рікардо Бофілла та його бюро Taller de Arquitectura у 1975 році втілили на західних околицях Барселони. Комплекс складається з кількох 16-поверхових блоків, згрупованих навколо дворів та громадських зон. Квартири пов’язали між собою довгими переходами, терасами і сходами.

Автори проєкту вважали, що створюють не багатоквартирний будинок, а серію із 446 індивідуальних блоків. Кожен модуль мав площу 30 квадратних метрів і був розрахований на одну особу. Сусідні блоки можна було поєднувати у квартири для сімей із кількох людей — як горизонтально, так і вертикально.

Назва, та й сама будівля була навіяна науково-фантастичною утопією Берреса Фредеріка Скіннера Walden Two про експериментальне самоврядне суспільство, учасники якого вели творчий спосіб життя. Також архітектори студії Бофілла були послідовниками французького антикапіталістичного руху «Червоний травень» — і Walden 7 мав стати виразом їхніх політичних поглядів. Охочі купити квартиру в будівлі проходили співбесіду з Бофіллом або його колегами, які відбирали лише тих, із ким у них збігалися погляди. У результаті в будинку жили люди, які спілкувалися між собою і ходили одне до одного в гості, щоб обговорити політику чи зайнятися творчістю. У переходах між поверхами та на терасах вирувало життя, а магазини внизу забезпечували мешканців найнеобхіднішим. Ціни на квадратні метри тут були дуже низькими.

Читайте також: У вас відпало: Великі провали знаменитих архітекторів

Утопія перестала існувати до середини 80-х, коли ідеї «Червоного травня» були забуті й багато перших мешканців будівлі з’їхали. З комунальних просторів затребуваними виявилися лише тераси та басейн на даху, решта замінили квартирами. При цьому двори комплексу були дуже темними, а складна система переходів та відкритих галерей не так пов’язувала людей, як змушувала проходити довші дистанції та створювала плутанину. Квартири, які розташовані в центрі комплексу, стали називати «добре ізольованими» — з них складно дістатися виходу з будівлі. Крім того, очистити всі тераси та загальні простори від бруду та сміття завжди було непростим завданням.

Спочатку комплекс був облицьований теракотовою плиткою, але вона швидко почала відвалюватися і падати на мешканців — її замінили фарбою у 1995 році. У стінах з’явилися тріщини, деякі ділянки почали мокнути. Більшість магазинів з економічних причин перестали працювати або були переобладнані на офіси, куди мешканці не мають доступу. Зараз багато квартир здаються в оренду та їх винаймають люди, найчастіше студенти, які не відчувають дім своїм і не привносять нічого в колективний дух. Будівля, як і суспільство, стала більш закритою та індивідуалістською.

Великі ансамблі

Кожна країна вирішувала повоєнну житлову проблему по-різному. Франція зробила ставку на будівництво багатоповерхових мікрорайонів у передмісті, особливо Парижа.

У результаті в 1950—1980-х роках навколо столиці виросли великі ансамблі, або мікрорайони. Спочатку це були будівлі з простою модерністською архітектурою, на кшталт радянських та німецьких панельок, а з середини 70-х будинки набули більш виразних рис — і з’явилися бруталістські та постмодерністські комплекси.

Капустяний квартал

«Кретейська капуста». Фото: Paul Fleury / Wikimedia Commons
«Кретейська капуста». Фото: Wikimedia Commons

Одним із перших мікрорайонів із незвичайною архітектурою став квартал «Кретейська капуста» за проєктом Жерара Грандваля, збудований у 1974 році. Архітектор стверджував, що насправді надихався квітами, але назва закріпилася — район стояв на місці заводу з виробництва квашеної капусти.

Круглі башти прикрашені балконами складної форми, на яких мало з’явитися озеленення. Але цього так і не сталося: мешканці використовували балкони для зберігання речей, та й забудовник побоявся рахунків за обслуговування.

Самі башти і будівлі по сусідству не реставрували й погано підтримували у належному стані, там став зростати рівень злочинності. Уперше влада взялася за оновлення кварталу 1998 року, віддавши чверть квартир в оренду студентам, щоб змішати різні групи населення. У 2008-му вежі отримали статус об’єкта архітектурної спадщини як зразок французького модернізму 1970-х. Але в районі досі небезпечно через напади та хуліганство.

Застигла органна музика

«Органи Фландрії». Фото: Arnaud Malon / Flickr
«Органи Фландрії». Фото: Jaques / Flickr

Ще один проєкт, який став реакцією на монотонність післявоєнної забудови, — житловий комплекс «Органи Фландрії» у 19-му окрузі Парижа. Він зведений у 1974—1980 роках за проєктом німецького архітектора Мартіна Шульца ван Трека.

Ван Трек винайшов архітектурну ендоскопію: позичивши ендоскоп у свого батька-лікаря, він зробив фотографії та відео зсередини макета житлового району, щоб показати, як будівлі сприйматимуть пішоходи та автомобілісти. І зробив це набагато раніше за появу архітектурної візуалізації.

За допомогою такої зйомки ван Трек зміг опрацювати пропорції висоток, які нависають над тротуаром, щоб забезпечити квартири озелененими лоджіями та захистити пішоходів від дощу. Щоправда, архітектор не зміг запобігти іншому типу «опадів» — облицювальна плитка згодом почала відвалюватися від багатоповерхівки просто на голову перехожим.

Окрім будівель із похилими фасадами та об’єктів соціальної інфраструктури в комплексі є чотири вежі: «Фуга», «Кантата», «Соната» та «Прелюдія», остання — найвища житлова вежа Парижа заввишки 123 метри. Також у районі розташовані підземні паркінги та безліч підвальних приміщень, тож у результаті виходить густонаселений квартал із заплутаним плануванням.

Продуманість об’ємів та відсилання архітектора до музики й мистецтва не допомогли — у 90-х «Органи Фландрії» стали притулком для наркоторговців. Їм було дуже просто втекти від поліції у лабіринті дворів і будівель, які вони знали як свої п’ять пальців. Крім того, квартал погано доглядали: на вулиці та в під’їздах часто не було світла, підвали перетворювалися на сквоти. В останні роки будівлі все ж таки ремонтують та утеплюють, а сам комплекс отримав статус об’єкта культурної спадщини.

Версаль удома

«Озерні аркади». Фото: Mikeshaheen1 / Wikimedia Commons
«Озерні аркади». Фото: Mikeshaheen1 / Wikimedia Commons
«Озерні аркади». Фото: Fred Romero / Wikimedia Commons

«Озерні аркади» — перший комплекс будівель, зведений за проєктом Рікардо Бофілла у Франції в 1982 році. Район розташувався в передмісті Парижа біля штучного озера і складається з малоповерхових симетричних кварталів з вулицями без машин — під усією територією комплексу проходить підземний паркінг. За основу планування взяли французький регулярний парк із його симетрією та правильними геометричними формами.

Тут є все, що схвалює сучасний урбанізм: мала поверховість, відкриті публічні простори, водойма. Проте це не престижне, а соціальне житло. Проєкт виявився непридатним для комерції, яку не передбачили. У зв’язку з цим комплекс виглядає порожнім, а висока вологість та засилля комарів через озеро дошкуляють місцевим жителям, які прозвали свій район «Версалем для бідних».

Паризький Алькатрас

«Театр». Фото: Mike Shaheen / Flickr

Бофілл протиставляв себе Корбюзьє та його чистому модернізму, який вважав позбавленим стилю. У новому місті Марн-ла-Валле, яке зводили, він вирішив спроєктувати зразковий неокласичний будинок — він показав би, як виглядатиме архітектура в майбутньому. Так 1982 року з’явився житловий комплекс «Простори Абраксаса», що складається з трьох будинків — «Арки», «Театру» та «Палацу». Комплекс вийшов незвичайним та вражаючим: тут знімали Капітолій в одній із частин «Голодних ігор» та фільм «Бразилія» Террі Гілліама.

Détail_Palacio_Abraxas_-_Noisy-le-Grand_(FR93)_-chabe01
«Простори Абраксаса». Фото: Chabe01 / Wikimedia Commons
THE HUNGER GAMES: MOCKINGJAY - PART 2, on steps, from left: Elden Henson, Josh Hutcherson, Wes
Кадр із фільму «Голодні ігри: Переспівниця. Частина 2», знятого у «Просторах Абраксаса». Фото: Murray Close / Lionsgate / Everett Collection
mike_shaheen_flickr
У центрі — «Арка». Фото: Mike Shaheen / Flickr
fred_romero_flickr
Фото: Fred Romero / Flickr
fred_romero_
Фото: Fred Romero / Flickr

«Простори» проєктували як пам’ятник — ансамбль монументальних будівель з монолітного бетону сформував замкнений простір, відокремлений від міста і самодостатній. Внутрішній фасад зробили доступним лише для мешканців, його прикрасили колонами та карнизами, де спочатку висадили багато зелені. Велика відкрита зелена територія в центрі, за словами Бофілла, мала створити відчуття усамітненості, а також була у його розумінні ідеальним місцем для дитячих ігор та спілкування сусідів. На дахах будинків росли дерева, але доступу до них не було, вони виконували декоративну функцію.

Бофілл приділяв основну увагу формі. Будівля «Арка» — це спроба наділити функцією архітектурний елемент, який завжди був декоративним. У результаті в дев’ятиповерхівці лише 20 квартир. Цікаво, що в «Арки» й «Театру» один забудовник, а в «Палацу» — інший. Спочатку збудували та продали 150 квартир в «Арці» і «Театрі», будинках менших та дорожчих, а потім звели «Палац» — на 440 одиниць соціального житла. Жителі дорогих будівель були незадоволені появою в їхньому дворі бідніших верств населення, вони перестали проводити там час. У 90-х у районі стали процвітати наркоторгівля і вандалізм.

Забудовники погано обслуговували комплекс: сади на дахах загинули, освітлення у загальних зонах працювало не завжди, магазини на перших поверхах зачинилися. Дістатися кудись пішки було складно, від зупинки до «Просторів» доводилося йти через шосе, гаражі й задвірки. Мешканці навіть прозвали свої будинки «Алькатрасом» та «Готем-Сіті». Згодом Бофілл визнавав, що район постраждав від відсутності спільності між людьми, яку лише посилювала закритість території. У 2006 році будівлі хотіли знести, і це нарешті підштовхнуло мешканців об’єднатися. Вони організували товариство захисту «Просторів» та почали проводити суботники.

Будинок-камамбер

2560px-Noisy-le-Grand_Arènes_de_Picasso_Place_Pablo_Picasso_09
«Арени Пікассо». Фото: Zairon / Wikimedia Commons
2560px-Noisy-le-Grand_Arènes_de_Picasso_Place_Pablo_Picasso_Zairon_
«Арени Пікассо». Фото: Zairon / Wikimedia Commons
2560px-Noisy-le-Grand_Arènes_de_Picasso_Place_Pablo_Picasso_Zairon
«Арени Пікассо». Фото: Zairon / Wikimedia Commons

«Арени Пікассо» — наступне після модерністських комплексів 50—70-х покоління соціального житла в паризькому передмісті Нуазі-ле-Гран. Комплекс, збудований у 1985 році, знаходиться недалеко від «Просторів Абраксаса». Створювали його з метою зробити доступне житло більш дружнім до людей. Для цього архітектор Мануель Нуньєс-Яновський вирішив спроєктувати об’єкт малоповерховим та «красивим», сподіваючись таким чином спонукати мешканців до гарної поведінки.

Будинки комплексу на 500 квартир утворюють восьмикутник навколо площі Пікассо і схожі на колісницю, яка перекинулася колесами догори: на двох протилежних сторонах восьмикутника — величезні циліндричні об’єми діаметром 50 метрів. Мешканці району називають ці корпуси «сиром камамбер».

Нуньєс-Яновський надихався роботами Пікассо і Гауді та історичною архітектурою. Звідси й карнизи, орнаменти та контрфорси, схожі на ті, що використовував Гауді. Будинки нещодавно відреставрували і внесли до списку європейської архітектурної спадщини, тому вони приваблюють любителів архітектури.

Однак із позитивною поведінкою не склалося: гуляти тут рекомендують лише у світлий час доби. Місцеві жителі кажуть, що поліція в цьому районі не з’являється, а кримінальна статистика вдвічі вища, ніж у Парижі, — переважно через озброєні пограбування та злами, але були й випадки вбивства.

Нове та Найкраще

3 695

35

33
292

Більше матеріалів