Памʼятай про смерть: Як влаштовані сучасні меморіали

Меморіали, які зводили у світі приблизно до 90-х років, відрізнялися від сучасних прямотою і буквальністю. Автори часто використовували людські образи та відтворювали трагічні події ніби застиглу картинку. Як, наприклад, у меморіалі в Саласпілсі, присвяченому в’язням концтабору, або ансамблі Національного музею історії України у Другій світовій війні зі скульптурами, що ілюструють її різні етапи.

У сучасних меморіальних композиціях рідко зображують людей. Зазвичай це щось абстрактніше, що працює на асоціаціях, викликаних геометрією, грою світла й тіні, алюзіями на загальновідомі явища, дрібними деталями, кольорами. Здебільшого це простори, в яких людина переживає певний досвід. Розповідаємо про знакові приклади таких місць пам’яті.

Меморіали жертвам війни та Голокосту

Берлінський меморіал, спроєктований архітектором-деконструктивістом Пітером Айзенманом, відкрили у 2005 році. Це поле з 2 271 сірої плити без написів. За словами Айзенмана, він не вкладав символізму в кількість плит чи дизайн загалом, але зробив його абстрактним, тож у відвідувачів виникають різні інтерпретації, відчуття та асоціації, але всі в межах контексту переживання трагедії Голокосту.

Поле загалом виглядає як кладовище в самому центрі Берліна — між Бранденбурзькими воротами та колишнім бункером керівництва нацистської Німеччини. Навіть самі плити зроблені за розміром гробів, і хоча Айзенман заперечує будь-яку схожість із захороненням, відвідувачі найчастіше озвучують саме таку асоціацію. Рівні ряди та впорядкованість наводять на думки про порядок і диктатуру Третього рейху, а відсутність написів на плитах — про безіменні могили, куди скидали тіла вбитих. Ще одна інтерпретація порожніх плит — мовчання німців, які спостерігали за трагедією.

Проміжки між плитами настільки вузькі, що вдвох там незручно, тож відвідувачі мають проходити цей шлях поодиноко. Це ще раз нагадує про відчуття самотності й незахищеності, яке переживали люди під час Голокосту.

Ландшафт меморіалу нерівний, він змушує спускатися вниз. Одна з інтерпретацій такого шляху — поступове витіснення, або «зникнення», євреїв із суспільства: спочатку соціальні обмеження, потім гетто і зрештою вбивство. Іноді відвідувачі, що прийшли разом, гублять один одного — у цьому вбачають символ розділення єврейських сімей.

Також у Берліні знаходиться Єврейський музей, відкритий у 2001-му. Його створив архітектор-деконструктивіст Даніель Лібескінд. Музей складається з двох приміщень: Будинку колегій 1735 року і нової роботи Лібескінда — довгої зигзагоподібної споруди. Хоча нова будівля дуже контрастує зі старою бароковою, вона все ж вписується в навколишній природний простір. Та й загалом прийоми агресивного стилю деконструктивізму у цьому випадку вдало виконують свою функцію, адже меморіал вибивається з полотна міста та привертає увагу.

Прийоми агресивного стилю деконструктивізму вдало виконують свою функцію.

Вузькі вікна на цинковому фасаді розташовані хаотично, що не дозволяє зрозуміти, скільки поверхів у будівлі. Так створюється відчуття невизначеності. Через усю споруду пролягає безперервна лінія не заповнених нічим приміщень — вони символізують порожнечу, яка перекреслила життя Німеччини та Європи загалом після масового знищення єврейського населення. Підлога розташована під нахилом, і аби пройти весь шлях, потрібно докладати все більше зусиль.

В одному з приміщень є експозиція «Опале листя» ізраїльського художника Менаше Кадішмана. На підлозі розкидано понад 10 тисяч сталевих листів у формі людських облич, що символізує жертв війни. Коли відвідувач проходить по «обличчях», метал шарудить — таким чином Кадішман повертає голос цим людям.

Коли відвідувач проходить по «обличчях», метал шарудить — таким чином Кадішман повертає голос цим людям.

Поза будівлею знаходиться Сад вигнання із високими нахиленими бетонними стелами, які закривають цю зону від навколишнього світу. Через подібність пам’ятки до Меморіалу жертвам Голокосту Пітер Айзенман навіть звинувачував Лібескінда у плагіаті.

Поруч розташувалася Вежа Голокосту — замкнутий простір із високими стінами й отвором нагорі. Відвідувачі трактують вежу як символ газової камери. Гнітюче враження посилює драбина, що веде нагору, але починається на висоті двох із половиною метрів, — близький і водночас недосяжний вихід.

Ще один Меморіал жертвам Голокосту Лібескінд створив у Оттаві у 2017 році. Ця бетонна споруда згори нагадує символ юдаїзму — зірку Давида. Поруч розташовані Сходи надії, що прорізують похилу стіну і ведуть на верхню терасу з видом на будівлю парламенту. Всередині простору горить Полум’я пам’яті, а навколо меморіалу ростуть хвойні дерева — вони символізують людей, які, рятуючись, виїхали до Канади і зробили внесок у розвиток країни. У цьому випадку сукупність архітектурних прийомів вселяє почуття піднесеності, говорить не стільки про трагедію, скільки про волю до життя.

Потужним деконструктивістським меморіалом також став Музей Другої світової війни у Гданську. Його звели за проєктом польського бюро «Квадрат» і відкрили у 2017 році. Будівля складається з невисокого стилобату й похилої вежі заввишки 40,5 метра. Меморіал вибивається із міського середовища, і лише колір облицювання поєднує його з оточенням. Червона цегла відсилає до домінанти Гданська — церкви Діви Марії.

Виставкова зала знаходиться глибоко під землею — це зона «минулого». Коли відвідувачі спускаються туди, їх супроводжує промінь сонця, який потрапляє під землю через світловий ліхтар на даху стилобату. Стіни зроблені з габіонів, наповнених битим каменем та цеглою від гданських руїн воєнного часу. Вони символізують подолання катастрофи і будівництво нового, мирного життя. «Майбутнє» представляє оглядовий майданчик на вершині вежі з краєвидами на відроджене місто.

У 2005 році у Єрусалимі відкрили оновлену будівлю меморіалу Яд Вашем, присвяченого жертвам Голокосту. Її створив ізраїльсько-канадський архітектор Моше Сафді, автор комплексу у стилі метаболізму Habitat 67 у Монреалі. Нова споруда має форму трикутної бетонної призми і прорізає ландшафт західного схилу гори Герцля. Вона складається з 200-метрового коридору, що освітлюється через люк і з’єднується з десятьма виставковими залами. Зали — місця скорботи, а освітлений коридор — місце надії.

Поруч є будівля, що нагадує шатро із базальтових стін, — це Зал імен, він складається з двох конусів. Перший заввишки 10 метрів, на ньому розміщені фотографії жертв Голокосту. Другий, дзеркальний, має вигляд колодязя. Відображення світлин у воді увічнює пам’ять про безіменних жертв. Поза головною будівлею знаходяться Обеліск воїнам-героям єврейського спротиву, Дитячий меморіал, пам’ятник доктору Янушу Корчаку, Панорама партизан із символічними деревами, Долина знищених громад і Меморіал депортованим у вигляді вагона для перевезення худоби.

Відображення світлин у воді увічнює пам’ять про безіменних жертв.

Ще один вдалий приклад роботи з цією темою — Меморіал Голокосту на площі Юденплац у Відні, відкритий у 2000 році. Він присвячений 65 тисячам убитих австрійських євреїв, його авторка — британська художниця Рейчел Вайтред.

Меморіал являє собою сталево-бетонну споруду завширшки 10 метрів і заввишки 3,8 метра. Виглядає він як литі бібліотечні полиці з книгами — корінці повернені всередину, тож зміст видань невідомий. Нескінченні примірники однакових книг символізують величезну кількість жертв, а також концепцію юдаїзму як релігії «книги». Зайти всередину не можна, адже подвійні двері відлиті панелями навиворіт і не мають ручок.

Споруда навмисно контрастує з бароковою архітектурою Відня — неначе це бункер стоїть серед площі. Він діє як «контрпам’ятник», протилежний тріумфальним меморіалам. Так він нагадує про трагедію і жорстокість Голокосту.

Меморіал діє як «контрпам’ятник» та нагадує про трагедію і жорстокість Голокосту.

На подібних меморіалах неонацисти нерідко малюють свастики. У Берліні це часте явище. Але поверхню віденського не стали покривати захисним шаром антиграфіті. Рейчел Вайтред пояснила це так: «Якщо хтось нанесе на нього свастику, ми можемо спробувати її стерти, але кілька нанесених свастик справді змусять людей замислитися над тим, що відбувається в їхньому суспільстві».

Меморіали жертвам терористичних атак

Меморіал станції Аточа в Мадриді вшановує пам’ять 191 жертви теракту, що стався 11 березня 2004 року. Тоді невідомі одночасно підірвали чотири приміські потяги.

Над проєктом працювала студія Estudio FAM. Це 11-метровий скляний циліндр над станцією Аточа, в його основі — порожня синя кімната із отвором, що веде до циліндра нагору. Всередині нього — прозора мембрана із нанесеними виразами скорботи: вона надувається тиском повітря і підіймається всередині циліндра, наче повітряна куля.

Меморіал 9/11 у Нью-Йорку є прикладом вдалої роботи з ландшафтом і рослинністю серед мегаполіса. Його відкрили у 2011 році на місці знищених башт-близнюків. За проєкт відповідали архітектор Майкл Арад і ландшафтний архітектор Пітер Вокер.

На спорожнілу площу висадили 400 білих болотних дубів і деревце груші, яке пережило атаку. Серед дерев на місці кожної з башт облаштували два басейни-водоспади із бронзовими парапетами, на яких написані імена 2 983 жертв теракту 11 вересня 2001 року та вибуху, що стався у Всесвітньому торговому центрі 1993-го.

Це найбільші рукотворні водоспади в Північній Америці, кожен з яких спускається на 9 метрів у басейн. Звідти вода падає ще на 6 метрів у менший басейн по центру і зникає. За словами Майкла Арада, басейни являють собою «видиму відсутність»: хоча вода тече в порожнини, вони ніколи не заповнюються.

У Вірджинії теж знаходиться меморіал, присвячений трагедії 11 вересня. Тоді пасажирський літак, керований терористом, врізався у будівлю Пентагона, внаслідок чого загинуло 184 людини. Тепер біля будівлі є ділянка із 184 лавками, на кожній з яких написане ім’я жертви. Якщо напис з іменем направлений від південного фасаду Пентагона — жертва була там, якщо навпаки — це пасажир літака. Під кожною меморіальною лавкою розташований неглибокий освітлений басейн із проточною водою. Увесь меморіал оточує стіна, висота якої змінюється відповідно до віку жертв: від 3 років (3 дюйми, або 7,6 сантиметра) до 71 року (71 дюйм, або 180 сантиметрів).

Відкрили цей меморіал у 2008 році, автори — дизайнерки Джулія Бекман і Кейт Кесмен.

Меморіал жертвам расизму

Національний меморіал миру і справедливості, відомий також як музей лінчування, архітектурні критики назвали «одним із найпотужніших і найефективніших нових меморіалів, створених за покоління». Його відкрили у 2018 році у місті Монтгомері, штат Алабама.

У центрі меморіалу розташований павільйон із 805 підвішеними сталевими прямокутниками. Вони символізують округи США, де були задокументовані випадки лінчування. На кожній із балок вигравірувані імена й місцезнаходження жертв. Також згадано тих, чиї імена невідомі. Цей павільйон спроєктували MASS Design Group і Lam Partners.

Навколо основної будівлі знаходяться монументи. Наприклад, це скульптура Генка Віліса Томаса «Повстань». Вона зображує десятьох темношкірих чоловіків, ув’язнених у бетоні. У деяких фігур голова затоплена повністю, так що видно лише підняті руки. Робота демонструє насильство з боку американської поліції часів сегрегації. Крім того, там знаходиться скульптура ганського художника Кваме Акото-Бамфо «Скручений», яка відсилає до ганського прислів’я: «Життя — це звивиста подорож». Композиція складається з семи скутих фігур різного віку і статі, зв’язаних разом, — вона присвячена трансатлантичній работоргівлі.

Фото на обкладинці: Michael Muraz / Flickr