Чому це шедевр

Стіна пам’яті: Як знищили шедевр

Стіна завдовжки 213 метрів, 2 тисячі квадратних метрів барельєфів — над масштабним меморіальним комплексом на Байковому цвинтарі в Києві Ада Рибачук та Володимир Мельниченко працювали понад 10 років. Увесь цей час вони стикалися з опором радянської влади, і в результаті будівництво було заморожене, а парк — залитий бетоном. У 2018-му частину барельєфа відкрили публіці, але основний масив роботи досі замурований.

Ада Рибачук (1931—2010) та Володимир Мельниченко (1932) — українські художники, які працювали з монументальною скульптурою. Автори барельєфів та мозаїк Центрального автовокзалу (1960—1961), Палацу піонерів (1963—1969), а також «Стіни пам’яті» на Байковому цвинтарі.

Авраам Мілецький (1918—2004) — український архітектор, автор проєктів готелів «Україна» та «Салют», крематорію на Байковому цвинтарі, ансамблю площі Слави у Києві.

За проєктом Рибачук — Мельниченка «Стіна пам’яті» мала вписатися в ландшафт «Парку пам’яті», розташованого на території Байкового цвинтаря. Планували, що це буде масштабний меморіальний комплекс із повноцінною концепцією, адресованою майбутнім поколінням.

У вересні 1966-го друг художників письменник Віктор Некрасов організував у Бабиному Яру стихійний мітинг, присвячений 25-м роковинам розстрілів євреїв. Розкритикований владою, мітинг був підтриманий українськими художниками — у тому числі Рибачук та Мельниченком, для яких тема пам’яті становила одну з головних. У своїх спогадах Рибачук часто пише про необхідність розтинати болючі суспільні рани — адже жодна трагедія не має залишитися у забутті.

Через пів року влада вирішила створити нові крематорії у Москві, Ленінграді та Києві. Київським проєктом займався архітектор Авраам Мілецький — саме він запропонував брати участь Рибачук та Мельниченку. Вони розробляли концепцію, дизайн, архітектурну пластику.

Художники говорили про необхідність побудувати зв’язок між архітектурним рішенням та народними похоронними традиціями. Вони звернулися до бібліотеки інституту імені Рильського по літературу про різні обряди і традиції поховань, але такі видання були заборонені. Тоді Рибачук та Мельниченко вирушили в експедицію до Карпат — а повернувшись, приступили до роботи.

Фото з архіву Володимира Мельниченка
Фото з архіву Володимира Мельниченка
Фото з архіву Володимира Мельниченка
Фото з архіву Володимира Мельниченка

«Вслухаючись — занурюючись — у досвід древніх, <...> ми переконувалися: створюючи меморіальний архітектурний ансамбль у Києві, виконуємо головну роботу свого життя», — згадував Володимир Мельниченко.

Згідно з їхньою ідеєю, пам’ятний комплекс мав допомогти людині пережити її горе, «знеособити його». У барельєфах Рибачук та Мельниченко створили пластичні образи Жінки-охоронниці, Жінки-дощу, Ікара і Прометея, Весни, Веселки, Квітучого саду, Кохання, Творчості, Материнства, Знання, Людини та Звіра, Подвигу. «Стіна пам’яті» втілювала біль і втрату всього людства, всю його трагічну історію.

«Стіна пам’яті» втілювала біль і втрату всього людства, всю його трагічну історію.

Уперше із саботажем будівництва митці зіткнулися у 1975 році, але тоді змогли відстояти свою роботу. Боротьба йшла не лише з чиновниками, але і «всередині»: від «Стіни» швидко відхрестився Мілецький (він наголошував на тому, що Мельниченко та Рибачук створили не той проєкт, про який заявляли раніше), багато колег і навіть друзів художників стали на його бік. У листах та документах говорилося, що виділені кошти були витрачені нераціонально. Рибачук пише, що щоразу доводилося докладати зусиль, аби домогтися продовження роботи: якось їм не завезли будматеріали, іншого дня будівельники перестали займатися проєктом.

10 грудня 1981 року на засіданні Міністерства культури було рекомендовано ліквідувати «Стіну». Засідання ініціювали через анонімний лист, у якому говорилося, що проєкт не відповідав прийнятій концепції. На той момент роботу над «Стіною» майже завершили. «Бюрократичну боротьбу» митці програли — на початку 1982 року барельєфи були забиті фанерою, а пізніше залиті бетоном. Художники вимагали відновити твір, але марно. У 1988-му Мілецький заявив, що барельєфи не підлягають відновленню.

Фото з архіву Володимира Мельниченка
Фото з архіву Володимира Мельниченка
Фото з архіву Володимира Мельниченка
Фото з архіву Володимира Мельниченка

«Стіна пам’яті» стала яскравим прикладом боротьби з «незручним» минулим — тоді це називалося «невідповідністю принципам соціалістичного реалізму». Сьогодні такі процеси набули форми «декомунізації». Але чим відрізняється радянський варіант (залити витвір мистецтва бетоном) від нинішнього (розбити за допомогою бульдозера)?

Сьогодні такі процеси набули форми «декомунізації».

Після здобуття незалежності Україна розпочала роботу над власним минулим. Ревізія відбувалася повільно: для кожного президента існувала своя тема в історії України, якою він займався — створював меморіальні комплекси, споруджував пам’ятники. Але жодна із тем не перетиналася з ідеями «Стіни пам’яті». З 1992-го Київська міська рада щороку виділяла кошти на відновлення меморіального комплексу, проте кожного разу все закінчувалося реконструкцією кремаційного корпусу. Лише у 2018 році вдалося відкрити частину барельєфів Рибачук — Мельниченка: сюжет «Оборона Вітчизни», зображений на 100 квадратних метрах «Стіни».

Свій твір автори адресували майбутньому поколінню. Сьогодні це покоління задається питаннями «зручної» та «незручної» пам’яті, спірної спадщини і травматичної історії, продовжуючи думку, озвучену художниками 50 років тому.

stena_pamyati-17
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-2
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-5
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-3
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-4
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-7
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-6
Фото з архіву Володимира Мельниченка
stena_pamyati-1
Фото з архіву Володимира Мельниченка

Нове та Найкраще

769

655

653
1 031

Більше матеріалів