Переможниця Bird in Flight Prize ’20 Паола Хіменез Кіспе: «Фотографії недостатньо, щоб розповісти складну історію»

У листопаді 2020-го ти стала переможницею Bird in Flight Prize ’20. Чим ти займалася упродовж цього року?

Я багато працювала над фотокнигою. Отримала почесну згадку у конкурсі Images Vevey Book Award, журі якого зацікавлене в тому, щоб надрукувати мою книгу. А ще продовжувала збирати матеріал для проєкту про сексуальне насильство в сім’ї, який почала минулого року. Я зрозуміла, що мені дуже подобається розкривати родинні секрети. Крім того, мій проєкт був відібраний для участі у Helsinki Photo Festival у Фінляндії.

З сексуальним насильством я зіткнулася після смерті батька. Провела розслідування і з’ясувала, що багато жінок із моєї родини теж пережили подібне: мама, сестра, бабуся та інші родички. Проєкт ще у процесі, але я думаю, що через кілька місяців закінчу його. Хочу поговорити з якомога більшою кількістю постраждалих жінок — не тільки в Лімі, а й у всьому Перу. Ця робота допомагає мені зцілитися.

Що ще, крім фотографії, ти будеш використовувати в новому проєкті?

За рік я зрозуміла, що фотографія — це дуже добре, проте її недостатньо, щоб розповідати складні історії. Тому я роблю знімки і комбіную їх із текстом і відео. Для мене фотографія — відправна точка, проте я прагну досліджувати й інші речі. Наприклад, для нового проєкту я б хотіла створити сайт, щоб було зручніше збирати історії та ділитися ними.

Багато фотографів говорили мені, що зіткнулися з подібною проблемою. Ми всі поступово усвідомлюємо, що фотографії замало, — і художники, і фотографічні установи.

Чи можна в Латинській Америці отримати фотографічну освіту?

У Перу є один університет, де можна отримати ступінь бакалавра фотографії, і два технічних інститути, де викладають фотографію. Є школи в Аргентині, Чилі та Уругваї. Найбільше підтримки від уряду отримують фотографи в Мексиці. Велика Ана Касас Брода засновувала та координувала навчальну програму в мексиканському Centro de la Imagen.

Можна було б сказати, що в Латинській Америці зараз бум фотографії, але здобути вищу освіту в цій галузі, як і раніше, складно. Цю професію все ще вважають чимось несерйозним. Мої друзі вивчали антропологію, соціологію чи теорію комунікації, а тільки потім прийшли до фотографії. У Латинській Америці багато художників із двома спеціальностями: тією, яку для них обрали батьки, і фотографічною, якій вони вчилися самі.

На початку цього року я повернулася до перуанського інституту фотографії Centro de la Imagen, щоб отримати ступінь бакалавра. Багато відомих фотографів теж навчалися тут.

Уряд Перу не підтримує художників. Є спільнота фотографів, але вона дуже маленька. До неї важко потрапити, якщо ви не дружите з цими людьми. У галереях виставляються одні й ті самі автори. Напевне, так відбувається у кожній країні Латинської Америки. Однак, роблячи проєкт, я зрозуміла, що мені не так уже й потрібні інституції. Я можу показати свої роботи в медіа, навіть не будучи відомою.

Раніше фотографи намагалися зробити один хороший знімок, який би шокував і запам’ятовувався. Але тепер усе більше уваги приділяють історіям.

Чи є у латиноамериканських фотографів стиль, який відрізняє їх від європейських?

Багато відомих фотографів із Латинської Америки вивчали фотографію в Європі та орієнтуються на європейських авторів. Але місцеві фотожурналісти все частіше фокусуються на корінних народах, що проживають у джунглях, або тих місцях, звідки родом їхня родина (моя, наприклад, із Куско).

Раніше фотографи мого віку часто намагалися зробити один хороший знімок, який би шокував і запам’ятовувався. Але тепер усе більше уваги приділяють історіям, і це чудово: не можна охопити складну тему одним кадром. Розповідь — ключ до створення більш цікавих проєктів.

Ще молоді фотографи частіше за старших авторів супроводжують знімки текстом і відео.

В індустрії, як і раніше, більше чоловіків, ніж жінок. Чи відчуваєш ти тиск?

Мої подруги, які вивчають фотографію, вважають, що їм важче працювати і вчитися в університетах, якими керують чоловіки. Тут, у Латинській Америці, є забобони, пов’язані з освітою. Коли я говорю про свою роботу, перше, що мені відповідають: «О, ти така чутлива». Але ніхто не каже, що я талановита. При цьому мої друзі-фотографи часто чують, що їхні роботи прекрасні, і ніхто не говорить, що вони занадто чутливі. Я нерідко з цим стикалася і зрозуміла, що не зобов’язана погоджуватися з чоловіками.

Я вдячна за конкурси для жінок, проте задаюся питанням: чому світ фотографії повинен бути таким? Створювати простори для участі жінок-фотографів — це чудово, але гадаю, що мета — зробити так, щоб подібні простори були взагалі не потрібні. На це знадобиться час, але тепер молоді жінки отримують усе більше можливостей, яких у нас не було. Наприклад, Ісадора Ромеро і Джойс Аларкон є учасницями програми «Фотографія та соціальна справедливість» Фонду Magnum. Це прекрасно, вони справді дуже талановиті.

Порадиш читачам художників із Латинської Америки, якими ти захоплюєшся?

Мені дуже подобається Хорхе Панчоага — він швидше відеохудожник, і його роботи присвячені народностям, що живуть у Колумбії. Фотожурналістка з Аякучо Прін Родрігес дійсно талановита авторка, яка створює чарівні образи. Ще Віктор Зіа, який зараз займається проєктом про хіп-хоп мовою кечуа, фотографка з Еквадору Фабіола Седільо — вона досліджує материнство і те, що взагалі означає бути людиною, — та аргентинська фотографка Віолетта Капасо, яка вивчає життя молодих людей.