10 улюблених фотографій члена журі Bird in Flight Prize ‘21 Паоло Вудса

1

Перше зображення відноситься до тривалого періоду моєї роботи у форматі чорно-білих квадратних знімків. Я був фотожурналістом, але незвичайним. Тоді всі частіше використовували цифрові камери, а я вирішив повернутися до більш повільної фотографії.

З’явилася одержимість швидкістю: ви зробили фото, відправили його до журналу, там його виклали в інтернет — через пару днів, а може, навіть і годин. Я ж хотів зрозуміти війни Америки в Афганістані й Іраку — це було частиною мого проєкту «Американський хаос». Це були дві війни США в Афганістані й Іраку під керівництвом Буша. Я виступав за більш глибоку, а не поверхневу журналістику, тому багато подорожував обома країнами.

Афганці, які радіють тому, що «Талібан» пішов, — це афганці-шиїти, на відміну від талібів, які є сунітами. Шиїти зазнавали жорстоких репресій під час режиму талібів. На фото вони відзначають традиційне свято, яке було під забороною за «Талібану». Зараз це особливо резонує з тим, що відбувається в Афганістані. Можливо, тепер діти цих людей переживають те саме, що і їхні батьки за роки правління талібів у Кабулі.

Це фотожурналістика, але уважна до композиції та сили зображення. У той час я багато працював з журналістами. Практично всі мої проєкти я робив спільно з фотографом Габріеле Галімберті та журналістами Сержем Мішелем й Арно Робертом. Тому мені було нелегко обрати кілька зображень: вони завжди є частиною проєкту, більш широкої історії, де знімки — тільки цеглини в більшій конструкції, тобто в оповіді.

2

Це зображення зроблено в Іраку, воно також є частиною проєкту «Американський хаос». Саме тоді я перейшов до більш класичної фотожурналістики — але, знову ж таки, з великою увагою до мови фотографії. На цих кадрах — іракці з американською зброєю. Це повстання сунітів, яке в кінцевому підсумку призвело до громадянської війни в Іраку, викликаної поваленням американцями Саддама Хусейна.

Я перейшов від знімків зі знаками оклику до знімків зі знаками питання.

Для мене цей час збігся з кінцем проєкту, який почався з мого викрадення. Тоді ж я став переосмислювати штампи фотожурналістики — знаєте, всю цю риторику на кшталт «якщо ваше фото слабке, отже, ви недостатньо близько підійшли». А також переглянув припущення, що фотографія повинна бути шокуючою — такою, щоб ви побачили зображення і сказали: «Боже мій, вау». Я перейшов від знімків зі знаками оклику до знімків зі знаками питання, що, на мій погляд, більш цікаво.

Я почав фотографувати в Ірані після Іраку й Афганістану, географічно Іран якраз знаходиться між цими двома країнами. Там я зустрів Сержа Мішеля, журналіста, з яким ми разом працювали над вісьмома книгами. Я збирався до Ірану з декількома образами в голові. Це щось вбудоване у фотожурналістику, де ви відтворюєте одну й ту ж мову в різних контекстах. А Іран — це місце, з яким на Заході пов’язано дуже багато стереотипів.

Приїхавши до Ірану, я почав шукати кадри, які, як мені здавалося, повинен був зробити. Але швидко зрозумів — ці картинки, навіть якщо вони існують там, були дуже маленькою частиною того, що можна побачити у країні. Іран виявився набагато більшим, складнішим і багатовимірнішим, ніж поверхневий образ бородатого хлопця з автоматом Калашникова. Тож я змінив підхід, оповідь, мову, інструменти. Я почав знімати в кольорі, оскільки це одне з найяскравіших місць у світі — тут надмірно яскраві кольори, — що зробило його ще більш цікавим для мене.

3

Це частина проєкту «Китафрика» (Chinafrica), який для мене став великим проривом. До того моменту я вже випустив дві відомі книги, отримав премію World Press Photo за знімки з Іраку, але проєкт Chinafrica все змінив. Це був феномен, про який у той час практично нічого не знали, — про тисячі китайців, які приїздять до Африки й інвестують у неї, не було ні статей у медіа, ні наукових публікацій. Про це явище, яке в дійсності змінює вигляд Африки, було вкрай мало новин. Тому ми з Сержем вирішили розповісти про нього.

Я швидко зрозумів, що фотографувати нічого: це не видовищно, не схоже на війну, не захоплююче. До того ж китайці не давали нам дозволу на зйомку. Фотографувати війну було легше, ніж китайців у Африці.

Мені довелося винайти іншу мову. Я грав із двома типами мов — колоніальною фотографією початку століття (ну, ви знаєте, бельгійські, французькі та британські фотографи в Африці, які документують своє бачення), а також революційною фотографією в Китаї під час правління Мао Цзедуна.

На знімку ми бачимо китайського підприємця, який тривалий час проживає в Нігерії. Він домігся такого успіху, що був обраний африканським вождем і перебував під захистом уряду. Він інспектував будинок, який одна з його численних компаній зводила для американської Chevron. За китайцем біг охоронець із парасолькою, і я подумав — це так добре ілюструє те, що я намагався сказати про китайську Африку.

Я вже говорив про знаки оклику і питання — а така фотографія викликає більше запитань, ніж вигуків. Ще мені подобається багатошаровість цього зображення. Дивлячись на нього, у Китаї сказали б: «О, бачите, яких успіхів ми досягли в Африці», а американці промовили б: «О, „жовта небезпека“, вони збираються завоювати Африку й отримати нову колонію». Що означає фотографія, залежить від того, хто на неї дивиться.

4

Схожа ситуація з четвертим знімком. Працюючи над Chinafrica, я зрозумів, що китайці й нігерійці не говорять однією мовою і бути разом для них — вирок. Не думаю, що де-небудь бачив стільки расизму з боку китайців по відношенню до африканців і навпаки. Вони щиро ненавидять один одного, але потребують один одного з економічних міркувань. Це робить знімок дуже цікавим, тому що звичайне колоніальне фото — це «дивись, які ми щасливі». Наприклад, прибуття бельгійця до Африки або революційні образи, які говорять: «О, як чудово те, чого при комунізмі вдалося досягти в Китаї».

І я зіграв на цьому. Поза китайця нагадує пози Мао Цзедуна, але взагалі він щось пояснює робітникові, який говорить іншою мовою, тому їм потрібно використовувати жести. Придивіться до деталей: взуття китайця — це спецчеревики, а нігерієць взутий лише у капці. Так вам відкриється більше шарів.

5

Коли ви думаєте про Іран, перше, що спадає на думку, — це права жінок. Очевидно, що права жінок в Ірані не такі самі, як у Нідерландах. Однак, як я сказав раніше, Іран знаходиться між Афганістаном та Іраком. І якщо подивитися на країни навколо, наприклад на Саудівську Аравію, то виявиться, що в Ірані прав у жінок набагато більше, ніж де-небудь у регіоні.

Мені говорили, що це постановочний знімок, що жодна жінка в Ірані не може бути дантисткою.

Те, що пригнічення жінок в Ірані існує, не обговорюється. Але мені було цікаво показати, наскільки все складніше. На фото жінка-стоматолог лікує зуби чоловіку. Це зображення було надруковано в журналі Time, і після публікації я отримав багато гнівних листів від іранців, які втекли з країни у 1979 році під час революції і виступають проти ісламського режиму в Тегерані. Мені говорили, що це постановочний знімок, що жодна жінка в Ірані не може бути дантисткою.

Тоді я вирішив знову зламати стереотипи. Разом із Сержем ми виявили, що іранське суспільство дуже суперечливе, тому ми зробили наступне: знайшли багато різних людей з усіх верств — багатих, бідних, релігійних, світських, півничан і південців, жінок і чоловіків, гомосексуалів і натуралів — й об’єднали їх. Так, ніби вони були шматочками пазла і становили портрет іранського суспільства.

67

Коли я жив у Парижі, отримати візу до Ірану було надзвичайно складно. Роками Сержа не пускали до країни, тому я зняв багато історій самостійно. Одного разу я полетів на Гаїті, де мав пробути шість місяців, але залишився на чотири роки. Це збіглося зі зміною колеги, я став працювати з Арно Робертом.

Гаїті — одна з найбідніших країн світу, існує безліч архівів зі знімками бідних гаїтян. Я хотів показати, як суспільство ставиться до того факту, що їхньої держави не існує. Це особливо актуально зараз, коли останній президент Гаїті вбитий.

Гаїтяни грають у лотерею, називають її банком і ненавидять справжні банки: якщо ви вкладаєте в лотерею, у вас більше шансів на виграш, ніж якби ви поклали гроші до банку. На Гаїті це надзвичайно налагоджена система. Навіть якщо ви перебуваєте в районі, де немає телефонного зв’язку та електрики, там усе одно буде лотерея. Це альтернатива державі.

Я жив у Ле-Ке, невеликому місті на півдні Гаїті на п’ятдесят тисяч осіб. У Ле-Ке майже половина населення неписьменна, мало хто може дозволити собі телевізор, але у всіх є радіо.

Отже, в цьому маленькому містечку п’ятнадцять різних радіостанцій, які представляють усі типи спільнот: є релігійне радіо, радіо вуду, американське радіо, ліве радіо, футбольне радіо тощо. Вони стають дуже хорошим дзеркалом суспільства. Тож я зробив серію портретів на радіостанціях. Мені подобалося це тим, що на радіостанціях нічого знімати, а коли знімати нічого, починаєш думати. На Гаїті я думав більше про те, як працює ця система, а не про те, щоб зробити фотографію про бідняків.

89

На восьмому фото — офшорна зона. Це ще один тривалий проєкт, на який я і Габріеле Галімберті витратили пару років. Я не економіст, але якби я народився знову, я б вивчав економіку. Було надзвичайно цікаво зрозуміти, що таке офшорні зони. Я гадав, що це щось із фільмів про Джеймса Бонда. Але насправді вони лежать в основі фінансової системи: Amazon не могла б працювати без офшорів, Apple не могла б працювати без офшорів, постачальник бананів Chiquita не міг би працювати без офшорів. Як мені сказали: «Це законно, але не етично».

Це не означає, що офшори — завжди мафія. Найбільше ними користується Amazon, що дозволяє компанії платити дуже низькі податки в порівнянні, наприклад, із районною бібліотекою: вона не може користуватися офшорами, тому платить великі податки.

І ось ми знаходимося в сінгапурській FreePort, одній із найграндіозніших офшорних зон. Це фото ніби імітує сцени з «Джеймса Бонда», але в дійсності ми розповідаємо про те, як працюють фінанси. Тут ми знаходимося біля відкритого басейну в Сінгапурі з краєвидом на фінансовий центр.

Коли ви фотографуєте щось в офшорних зонах, ви повинні знайти іншу мову для історії, бо там немає на що дивитися. Чоловік на знімку працює в офшорній зоні. Він був у Сінгапурі на симпозіумі для великих компаній, присвяченому тому, як уникнути податків. Він показаний таким, що ширяє, що не скутий законами гравітації, як усі інші.

Я завжди кажу, що мої проєкти тривають так довго не через те, що я фотографую повільно, а через величезну кількість досліджень, і це підводить нас до мого останнього проєкту.

10

Моя остання серія називається «Пігулки щастя» — це найдовший і найскладніший проєкт, над яким я коли-небудь працював. Він вийшов у форматі книги, представлений на виставці в музеї Швейцарії, також був опублікований у журналі Internazionale. Це ще й кіно, і я вперше створюю свій фільм.

Після офшорних зон я хотів зняти ще один проєкт про індустрію, і тут ідеться про фармацевтичну промисловість. Я зробив його з Арно Робертом. Він швидко зрозумів, що, працюючи над проєктом про індустрію, я не збираюся фотографувати лабораторії, не займаюся журналістськими розслідуваннями, не хочу підіймати скандал. Я просто намагаюся зрозуміти, а потім, можливо, пояснити, як працює система.

Якщо ви маленькі на зріст, ми дамо пігулки для росту; якщо у вас не встає, дамо віагру, якщо ви в депресії — у нас є пігулка для щастя. Ідея полягала в тому, щоб зробити проєкт про нас як споживачів і наше прагнення хімічного щастя.

Пігулки замінюють нам релігію та філософію.

Проєкт почався з фармацевтів на Гаїті. Це неосвічені продавці, які ходять і пропонують пігулки, нічого про них не знаючи. У них є все, це лікарська бульбашка і вежа обіцянок. Людям потрібно хотіти ці пігулки; їм потрібно бажати їх, наче вони цукерки. Вежа на фотографії виглядає чудовою метафорою такої обіцянки.

Терміни реалізації проєкту збіглися зі спалахом коронавірусу, і це неймовірно. Клянуся, я цього не планував. Ми монтували фільм у швейцарських горах, тож увесь світ для нас зупинився. Я не міг повернутися до Італії до своєї родини, і ми з Арно подумали: можливо, нас врятує вакцина? Наші відносини з ліками дивні.

Люди питали у нас, що таке пігулки щастя. Одна з таких пігулок — пентобарбітал, який у Швейцарії дають, щоб допомогти уникнути самогубства. Там ми знімали людину, яка хотіла накласти на себе руки, і для неї пентобарбітал став пігулкою щастя. У одному з регіонів Перу, в якому ми побували, чверть дівчат завагітніли до вісімнадцяти років. Протизаплідні пігулки дають їм контроль, тож для них це і є пігулка щастя. У Тель-Авіві ми знімали гея, який приймає препарати для запобігання зараженню ВІЛ. Кілька років тому він відчував страх кожного разу, коли у нього зав’язувалися стосунки. Але тепер він приймає пігулку і у нього є щось на зразок хімічного презерватива.

У будь-якій ситуації є пігулки. Вони замінюють нам релігію та філософію.

Фото Паоло Вудса: Магалі Дугадос