Колисаючи примару: «Аннетт» — одна з найкращих кіноподій року

Обережно, в тексті є спойлери.

Вийшовши з кінотеатру, я подумав про примар і сором. Фантоми і почуття провини завжди пов’язані. Усі знають: примара буде повертатися доти, доки на могилу людини не кинуть прощальну грудку землі; доти, доки ті, хто причетний до смерті загиблого, не спокутують свій борг перед ним.

Примарою не обов’язково виступає надприродна сутність. Нею може бути все порогове — застрягле між минулим і сьогоденням, щось нематеріальне, віртуальне, щось, що мерехтить між минулим і теперішнім одночасно: спогад, травма, мрець, який займає усе вільне місце в голові. Шекспір, великий драматург примар, побудував на цій моделі практично всі свої п’єси. Вінфрід Георг Зебальд — інший письменник, який також зробив примарність травми своєю літературною карткою. Леос Каракс став ще одним автором, чиї твори можна підвести до жанру могильної епітафії, прощальної пісні за мертвими, яка — ось уже майже десять років — ніяк не закінчується.

Твори Каракса можна підвести до жанру могильної епітафії, прощальної пісні за мертвими.

Що на початку минулого десятиліття, що зараз, якщо ви йдете на Леоса Каракса, то, швидше за все, знаєте контекст останніх фільмів режисера: у 2011 році його дружину, російську актрису Катю Голубєву, знайшли мертвою на станції метро. Точна причина смерті досі невідома, поліція припускала, що це самогубство. Після Каракс перестав знімати. «Аннетт» — його перший фільм після «Корпорації „Святі мотори“», що вийшов якраз після смерті Голубєвої та їй же присвячений. «Аннетт» присвячена останньому, що залишилося від Голубєвої, — їхній із Караксом доньці Насті. І, як і десять років тому, це ще одне останнє прощавай, відправлене по той бік.

Тут треба зробити застереження: «Аннетт» дуже погано звучить у переказі й не дуже добре піддається рецензії. Стендап-комік Генрі Макгенрі (Адам Драйвер) та оперна співачка Енн Франсну (Маріон Котійяр), обоє на піку своєї кар’єри, вирішують одружитися. Він виступає з жартами про газові камери і мінети, вона вмирає кожної вистави, граючи то Дездемону, то Кармен (ще один автокоментар про смерть дружини). Усе це відбувається під спеціально написані для фільму композиції легендарного гурту Sparks, адже «Аннетт», крім усього іншого, ще й мюзикл.

Генрі та Енн співають про те, як кохають одне одного (We love each other so much!), на мотоциклі посеред нічної траси і під час кунілінгуса, з приспівами ж сваряться на палубі корабля посеред шторму й оспівують свої почуття сидячи на унітазі. Незабаром пісні будуть присвячені їхній дерев’яній, головній у цьому фільмі, доньці Аннетт — дівчинка справді народжується дерев’яною лялькою. Далі не обійтися без спойлерів: незабаром Енн вмирає з вини Генрі. Героїня Маріон Котійяр зникне вже в першій половині картини, обіцяючи чоловікові повертатися в якості примари.

Генрі та Енн співають про те, як кохають одне одного, на мотоциклі посеред нічної траси і під час кунілінгуса.

«Якщо під час фільму ви захочете кричати, матюкатися, розплакатися, будь ласка, робіть це всередині своєї голови», — на самому початку стрічки попередить глядача закадровий баритон. «Аннетт» чинить усупереч, і майже всі вокальні партії, заспівані Генрі та Енн, являють собою протилежність золотому кінематографічно-сценарному правилу show, don’t tell («показуй, ​​а не розповідай»). Пісні, по суті, — все те, що відбувається в голові героїв, обривки внутрішнього, невидимого для інших емоційного життя. Це думки про ревнощі, розрив із коханим, зрештою про смерть, самотнє батьківство, обтяжене почуттям сорому і провини за неможливість врятувати.

Тут можна довго перераховувати жанри: автофікшн, автобіографія, що мерехтить між вигадкою та фактом, інтимний щоденник. Але, напевне, найближчий аналог — літературний. У другій половині ХХ століття французький письменник Клод Луї-Комбе винайшов власний жанр — автоміфобіографію; літературний прийом, де реальна біографія змішувалася з міфом і зовсім вже фантасмагоричною вигадкою. Герой Адама Драйвера, без сумнівів, сам Каракс, але при цьому він фізично причетний до смерті дружини і наприкінці не знімає про це стрічку, яка отримала каннські овації та приз за найкращу режисуру. Замість цього Генрі сідає до в’язниці — це особиста, психічна автобіографія Каракса, портрет із бородавками, відображення того, ким він себе бачить: винним, що несе хрест каяття і неможливості повернути час назад.

Це особиста, психічна автобіографія Каракса, портрет із бородавками.

«Аннетт», як уже продемонстрували перші рецензії, беззахисна перед феміністською критикою. Енн зникає, залишаючи Генрі більшу частину екранного часу. Для нього її примара не привід для емпатії до мертвого, скоріше це зручний манекен, який можна витягати з задніх кімнат розуму, щоб пожаліти себе. Але тут, як здається, зовсім не важливий гендер Каракса або його героя — стосунки з мерцями однакові у всіх. Філософ Людвіг Вітгенштейн сказав, що мертвих не треба оплакувати, вони потрібні для того, щоб жаліти себе, — і не важливо, хто себе жаліє, чоловік чи жінка. Важко сказати, чи було усвідомленим рішення зробити Генрі таким, що виступає соло (якщо це так, то Каракс правдиво зобразив власні слабкості), чи це не помічений режисером кивок власній жалості до себе і своєму кишеньковому кінцю світу.

Так чи інакше, Каракс уже десять років залишається чесним в одному: його останні два фільми можна назвати тривалою роботою жалоби, яка перетворюється на меланхолію, якщо не відпустити того, хто пішов. У англійській є дуже влучне слово, що не вельми ємко і добре перекладається іншими мовами, — haunted. Воно часто зустрічається в текстах згаданих Шекспіра і Зебальда й означає стан, коли тобі дошкуляють примари. Каракс — haunted режисер, який узяв на себе обов’язок тримати мертвих за руку. І це нестерпна, самотня робота.

Фото: Everett Collection