«Дюна» — кіно, на яке чекали всі. І не дарма

10191 рік. Герцог Лето Атрейдес (Оскар Айзек) прибуває на планету Арракіс, де проходить видобуток надцінної речовини, здатної подовжувати життя. Імператор призначив герцога правителем цієї пустельної місцевості, також відомої як Дюна. Тут живуть улюблена наложниця Лето Джессіка (Ребекка Фергюсон) та їхній дорослий син Пол (Тімоті Шаламе). І ось Пол, можливо, Обраний, тобто той, хто врятує всю планету. Що, звичайно, не факт.

«Дюну» складно заспойлерити — занадто довго всі чекали на цей фільм, але переповідати значну експозицію космічної опери немає сенсу. У першоджерела, роману «Дюна» Френка Герберта 1965 року, культовий статус, а тому й цілий всесвіт франшиз. Сам же письменник говорив, що просто хотів створити інопланетний світ для тих, хто приймає ЛСД.

Уперше книгу спробував екранізувати чилійсько-французький режисер Алехандро Ходоровскі. У 1970-х він замахнувся на 14-годинну версію за участю Орсона Веллса, Алена Делона та Удо Кіра. Очолювати цей акторський склад — у ролі Імператора — мав сам Сальвадор Далі, і той навіть погодився, але попросив унітаз у вигляді трону і $100 тисяч за годину зйомок. Ходоровскі прийняв умови. Щоправда, художник планував знаходитися на майданчику лише годину, а решту часу його б заміняв манекен. Закінчилося тим, що основний бюджет розтратили ще в ході підготовки: довгобуд усіх розорив, навіть не втілившись у життя.

У 1984 році ще одну спробу зробив Девід Лінч, покликавши на головну роль дебютанта Кайла Маклахлена. Фільм провалився, після чого режисер відхрестився від власного дітища, попросивши підписати його в титрах псевдонімом Алан Сміті. Кажуть, коли Ходоровскі подивився картину, він страшенно зрадів, переконавшись, що твір Френка Герберта екранізувати неможливо. У 2000-х виходив ще й серіал «Дюна», але він став подією тільки для невеликої групи фанатів роману.

Коли Ходоровскі подивився картину, він страшенно зрадів, переконавшись, що твір Френка Герберта екранізувати неможливо.

Тепер за цей проклятий матеріал узявся канадець Дені Вільнев, відомий своїми досить вдалими науково-фантастичними постановками — «Прибуттям» із Емі Адамс, яка вивчає інопланетну мову, і сиквелом «Того, що біжить по лезу» зі страждаючим Гослінгом-реплікантом. Так ось «Дюна» стала ще одним проєктом, де в масштабних міжпланетних пригодах захована камерна людська драма.

Герой Тімоті Шаламе — свого роду міжгалактичний Гамлет у темному плащі. Пол міг би бути і персонажем Сент-Екзюпері, але поки що це не він, а за нього відповідають усі навколо. Як не дивно, але блокбастер «Дюна» виявляється стрічкою про те, наскільки ми можемо любити своїх дітей і на що готові заради них.

Блокбастер виявляється стрічкою про те, наскільки ми можемо любити своїх дітей.

У цій переважно чоловічій історії особливе місце посідають і жіночі персонажі (і всі вони тут ходять у паранджі, що, звичайно, відсилає нас до актуального порядку денного). Так, Джессіка, хоч і живе у патріархальному світі, є, по суті, могутнішою за свого чоловіка, а Чані, яку зіграла Зендая, стає для Пола символом звільнення і переходу до іншого, більш дорослого світу.

Картину Вільнева релевантно порівнювати з трилогією «Володар перснів», що стала на довгі роки мірилом для всіх кіноманів. І йдеться не тільки про розмах (бюджет «Дюни» майже вдвічі перевищує суму, витрачену на виробництво «Володаря перснів»), а й про те враження, яке видовище справляє на глядачів. Стрічка Вільнева — перш за все наповнена візуальними ефектами вправа з емпатії, а не атракціон у дусі кіно за коміксами.

При цьому епічних битв і видовищності тут теж вистачає: зловісні вертольоти у вигляді бабок, гігантські хробаки, схожі на насадки для пилососа. Навіть банальні палацові інтриги у фільмі розігруються на тлі монохромних похмурих пейзажів у жовтих і сірих тонах, які нагадують стилістику «Того, що біжить по лезу 2049». «Дюна» настільки монолітна у своїй естетиці, що кілька коротких жартів а-ля Marvel на початку картини здаються майже богохульством.

Видовищності тут вистачає: зловісні вертольоти у вигляді бабок, гігантські хробаки, схожі на насадки для пилососа.

Талант Вільнева не стільки в постановці сцен насильства і баталій, скільки у вмілому нагнітанні саспенсу. І те, що сюжет фільму тримається на постійних погрозах, спробах убивств і серії підступних зрад, у цьому сенсі грає режисерові тільки на руку.

Протягом двох із половиною годин (і час біжить швидко!) Вільнев представляє власне бачення галактичної імперії, де людство тремтить перед непереборною силою природи. Деякі сцени вже, здається, переносять нас у ще не створену «Дюну. Частину 2»: режисер погодився взятися за проєкт тільки в тому випадку, якщо студія дозволить йому розділити розповідь на дві картини, і він сподівається, що продовження теж вийде. Головне ж, що у цій частині вдалося ключове — передати дух роману, який тривалий час вважався каноном «м’якої» фантастики, тієї, що про теплих і живих героїв, а не холодний сай-фай. І все ж — мерщій до кінотеатру, тому що дивитися цей начебто і камерний фільм на малому екрані все одно що кататися на катері у ванні. Так сказав Вільнев.