Крізь діру в моїй голові: Як «Титан» змішує жанрове кіно з маніфестом радикалізму

Обережно, в тексті є спойлери.

Головна героїня фільму «Титан» Алексія — радикальна феміністка з інвалідністю. У неї титанова пластина в голові після автомобільної аварії, пережитої в дитинстві. Алексія вбиває людей. Спершу вона заколює титановою голкою шанувальника, карикатурного чоловіка з його такими ж безглуздими домаганнями. Потім, щоб розквитатися за дитячі травми, спалює живцем своїх батьків. Після вона змушена ховатися — Алексія спотворює собі обличчя і маскується під хлопця.

А ще вона мучиться тяжким перебігом вагітності, яку доводиться приховувати, туго перетягуючи груди і живіт, що росте. З вагітністю не все так просто: в одній із найбільш дивних сцен фільму героїня здійснює статевий акт з автомобілем.

До всього в Алексії впізнає свого втраченого сина мужній пожежник із обличчям Венсана Ліндона («Роден») — і приводить його (її?) до свого будинку. Інтрига, яка ледь намітилася, могла б завести сюжет куди завгодно і від якої, прямо скажемо, нічого доброго не чекаєш, несподівано тоне у променях всепоглинаючої любові. Однак ніякого катарсису при цьому не відчуваєш — скоріше полегшення від того, що фільм закінчився. Варто відзначити, що на екрані все це виглядає не менш дивно, ніж у переказі.

Ніякого катарсису при цьому не відчуваєш — скоріше полегшення від того, що фільм закінчився.

У зв’язку з «Титаном» критики згадували «Автокатастрофу» Девіда Кроненберга, що у 1997 році отримала Спеціальний приз журі Канн «За мужність, сміливість та оригінальність». І це очевидно — повз цитату з автомобілем пройти неможливо. Але якщо у Кроненберга (та в автора роману «Автокатастрофа», тонкого і цинічного сатирика Джеймса Балларда) історія про людей, які відчувають збудження за кермом, а оргазм — у мить аварії, секс із автомобілем був метафорою крайнього консюмеризму, то у фільмі Дюкорно залишається чимало місця для інтерпретацій. Аж до християнських. Якщо у Пола Верховена Робокоп ходив по воді, чому б не зачати нового Спасителя від машини?

Однак доречніше порівняти «Титан» із не менш знаменитими боді-хорорами Кроненберга 80-х — «Мухою» і «Відеодромом», але без сюрреалістичного, філософського та, як не дивно це звучить у контексті творчості Кроненберга, ліричного заряду фільмів.

Якщо у Пола Верховена Робокоп ходив по воді, чому б не зачати нового Спасителя від машини?

І зверніть увагу: якщо ще нещодавно сексуальна сцена або хоча б оголення були звичайною справою для мейнстримної картини, то тепер відверте ню можна побачити тільки у провокативному арт-кіно. Крім «Титана» це ще «Невдалий трах, або Божевільне порно» Раду Жуде або «Спокуса» Пола Верховена.

Тілесність у «Титані» доведена до межі, тож у деяких сценах фільм неприємно дивитися на фізичному рівні. Власне, акторський подвиг Агати Руссель, яка не побоялася заради ролі Алексії піти на радикальні зміни зовнішності та зйомки в оголеному вигляді, — головний творчий успіх цієї стрічки. Схоже, що історію вибудовували саме під небінарний образ героїні та лякаючі трансформації її тіла.

Усі мотиви цього фільму досі залишаються не розплутаними до кінця ниточками. Дюкурно принципово відмовляється від правдоподібності, надаючи перевагу шоковій тактиці. Чому Алексія вбиває? (Деякі критики вирішили, що до цього її схиляє маленький автомобільчик у животі.) Або чому герой Венсана Ліндона побачив у ній свого зниклого сина, що його переконало в цьому? Відповіді немає.

Режисерка принципово відмовляється від правдоподібності, надаючи перевагу шоковій тактиці.

Немає сенсу шукати причини того, що відбувається, — просто так збудований фантасмагоричний світ цього кіно. Але будь-якій фантасмагорії якраз і надають правдоподібності незначні, як для Дюкурно, деталі, на зразок характерів і мотивів персонажів, а ще точних прикмет навколишнього світу, чиє завдання — підкреслити сюрреалістичність подій на екрані. Нічого цього в «Титані» немає, є умовні потворні персонажі в умовному потворному світі.

Напевне, найправильніше розглядати картину як таке, що не зовсім вдалося, змішання жанрового фільму з маніфестом радикалізму.

Тоді навіщо дивитися стрічку? Саме тому, що наразі це найбільш радикальне кіновисловлювання. Що і підтверджується канською «Золотою пальмовою гілкою» — зазвичай її удостоюються найбільш експериментальні роботи конкурсу, що досліджують нові можливості кіномови. Наприклад, у 2010-му нагороду отримав «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» Апічатпонга Вірасетакула: режисер заперечує всі правила західного кіно і послідовно створює власний кіновсесвіт на основі тайського фольклору. А у 2000-му — знятий у псевдодокументальній, «догматичній» манері мюзикл Ларса фон Трієра «Та, що танцює у пітьмі». Багато з цих фільмів стали стилеутворювальними на роки вперед — як і «Фотозбільшення» Антоніоні, «Таксист» Скорсезе або «Кримінальне чтиво» Тарантіно.

І незважаючи на низку питань до творців картини, я все ж зовсім не проти, якщо кіно майбутнього буде схожим на «Титан».

Фото: Everett Collection