Моралізаторам тут не місце: Чому похмурість другого сезону «Ейфорії» робить його лише кращим

Мабуть, «Ейфорію» найпродуктивніше описувати в термінах колірного спектру: яскраве, наелектризоване неоном та помітними фарбами шоу, яке парадоксально підсвічує внутрішню чорноту і деградацію героїв. Або ж у порівнянні з наркотичним сп’янінням та його постефектами — миттєвий викид гормонів щастя і подальший занепад серотоніну з депресивним похміллям. Так само можна охарактеризувати й оповідну структуру обох сезонів. У перших серіях герої зісковзують у наркотично-алкогольну вирву, наважуються на стосунки, за які не готові нести відповідальність, а потім неохоче розбираються з наслідками.

Нагадаємо основний склад. Ру (Зендая) — дівчина зі звичками хлопця, «одягненого як Сет Роген», — знову підсідає на наркотики. Нейт (Джейкоб Елорді) — архетиповий красень і латентний гей, який минулого сезону шантажував кількох героїв записом порно, — починає зустрічатися одразу з Медді (Алекса Демі) й Кессі (Сідні Суїні), найкращими подругами. Ще один любовний трикутник утворюється між Ру, Джулс (Гантер Шафер) та новачком Елліотом (Домінік Файк). Кет (Барбі Феррейра) кидає вебкам-моделінг заради гарного хлопця, але її тягне назад. При цьому всі страждають від психічних розладів різного ступеня тяжкості — здається, єдиним психічно стабільним героєм, як і раніше, залишається наркоторговець Феско, сіль землі, хлопець що треба, який часто рятував Ру та Джулс і якому хочеться пробачити навіть продаж наркотиків.

Як і в будь-якому гостросюжетному, такому, що тримається переважно на діалогах та діях, шоу з десятком героїв, тут складно окреслити лінії сезону, не перерахувавши всі. Якщо спробувати уникнути спойлерів і виділити найважливіші, вийде ось що: Феско б’є Нейта за те, що той нацькував поліцію на його нарколабораторію в першому сезоні, і так вступає у конфронтацію з його батьком Келом (Ерік Дейн); Кессі (цього сезону в неї одна з провідних ролей) страждає від того, що весь час у когось закохується, але починає страждати ще більше, коли новим об’єктом кохання стає психопатичний Нейт; молодша сестра Кес, Лексі (донька майстра підліткової комедії Джадда Апатоу, Мод), яка весь минулий сезон відігравала третьорядну роль, тепер пише автобіографічну п’єсу про його події. Зрештою, фінал першого сезону веде до майже кримінальної розв’язки у другому.

Герої «Ейфорії» підпадають під усі критерії покоління зумерів. Вони включені у психіатричний дискурс, що став майже масовою культурою, вимірюють свій настрій не у прикметниках «хороший» і «гидкий», а в кількості окситоцину й дофаміну, багато розмірковують про токсичних партнерів, співзалежні стосунки та поколінську прірву з батьками, від яких, на їхню на думку, всі біди. При цьому знання та вивчений назубок сучасний вокабуляр (загинайте пальці, коли чутимете «газлайтинг») не рятівні, суто теоретичні, їх складно застосувати у реальному житті. Одна з найбільш повторюваних фраз другого сезону, яка причому належить різним персонажам, — «я не дуже хороша людина». Якоюсь мірою це так. Ніхто тут не чинить по совісті, як радять у науково-популярних статтях про підтримку здорових стосунків, на яких виховане це покоління.

Одна з найбільш повторюваних фраз другого сезону — «я не дуже хороша людина».

Цікаво, що шоураннер серіалу Сем Левінсон, який став режисером майже кожного епізоду, не займає суб’єктивної позиції стосовно своїх персонажів. «Ейфорія» могла б називатися «Нікчемні ми»; могла б виступити моралізатором; могла б підсумовувати фінали повчанням. Але ніколи цього не робить. Левінсон, який подібно до його героїні Ру пройшов через рехаби і клуби підтримки наркозалежних, ніби вступає у конфронтацію з іншим серіалом про наркотики — недавньою «Ломкою», продюсером якої виступив його батько Баррі Левінсон. «Ломка» — досить моралізаторське шоу про те, що наркозалежні найчастіше не дуже гідні люди, — підкреслює конфлікт батька й сина. Левінсон-старший, класик Голлівуду, який знімає повчальні фільми, підписується під серіалом про «поганих» наркоманів; його син показує тих самих наркозалежних (або героїв з іншим типом адикції), але не судить. Суперечки поколінь — один із головних рефренів другого сезону, і те, як батько й син по-різному ставляться до неідеальних людей, є показовим.

Легко повірити, що багато сучасних підлітків вчиняють як персонажі серіалу. Швидше, важко повірити, що така кількість егоїстичних, іноді до садизму жорстоких людей з інструментарієм тиску, як у брудного політика, можуть зібратися в одному місці. Усе ж таки перший сезон «Ейфорії» іноді страждав від гіперболізації пороків школярів: удень мамина й татова слухняна дитина, ввечері — герой де Сада. Тому другому сезону так пасує сюжетна лінія про Феско і Лексі, які, на відміну від усіх, не займаються складносурядними інтригами. Та й багато інших сюжетних ліній стали приземленіші та прозаїчніші, чи що.

Важливо обмовитися: це не зовсім та «Ейфорія», до якої всі звикли. Другий сезон набагато похмуріший і драматичніший. Навіть болючіший — п’ятий епізод про наркозалежність фізично важко дивитися, спостерігати за сварками дійових осіб тепер складніше. Іншими словами, з архетипних героїв американської підліткової драми — наприклад, як у «Рівердейлі» — вони перетворилися на реальних людей.

Ймовірно, у драматургії нового сезону є до чого прискіпатися, може здатися, що в ньому немає того аврального сюжету, який розгортається в майже дискотечному темпі. Складається враження, що персонажі не розвиваються і в більшості серій тупцюють на місці: чотири епізоди Нейт обіцяє Кессі піти від Медді, Ру вкотре присягається зав’язати з наркотиками й таке інше. Але «Ейфорія» насамперед серіал про ескапізм та безвідповідальність, її героям близько сімнадцяти, і їм поки що важливіше те, що у них під носом, а не те, що на горизонті. У цьому розумінні вона з нами чесна.

На обкладинці Зендая у ролі Ру. Фото: Eddy Chen / HBO