Один у полі не Коен: Рецензія на «Трагедію Макбета»

Прийнято вважати, що великі автори можуть (і повинні) досліджувати одну тему десятиліттями, кожною новою своєю роботою відкриваючи її тіньові боки. Так, Пол Томас Андерсон знімає про вразливість одинаків, Паоло Соррентіно шкодує про розтрату безтурботності та краси поезії, а Ніколас Віндінг Рефн створює гімн маскулінності у часи її тотального занепаду.

У цьому відношенні до Коенів скоріше більш охоче кріпляться жанрові ярлики, аніж тема: «Старим тут не місце» — бруталістський неовестерн, «Великий Лебовські» — щось середнє між комедією абсурду та стоунер-детективом, «Перехрестя Міллера» — неонуар, хоч і деконструйований.

Мабуть, зарано судити, але відхід із кіно молодшого брата, Ітана, став якщо не втратою для аудиторії, то напевно переломним етапом у кар’єрі старшого Джоела. Коени працювали як система противаг: там, де одного надто потягне убік, другий ставить гирку. У творчому тандемі Ітан відповідав за гумор, і його відсутність дуже помітна у сольній стрічці Джоела — «Трагедії Макбета». Шекспіра називають великим драматургом примар, і хоча у «Макбеті», на відміну від інших п’єс, немає фантомів (автор помилився, у творі Шекспіра є привид Банко — Прим. ред.), у фільмі Коена відчувається вплив примари чогось відсутнього.

Навіть за формальними ознаками «Трагедія Макбета» близька до класики. Монохромне зображення і скупість картинки викликають у пам’яті «Сьому печатку» Бергмана; холодні, намічені дуже умовно декорації можуть віддалено нагадати фонтрієрівський «Догвілль» із його простором, схожим на мапу гри або креслення. У стрічці Коена простір матеріальніший, ніж у роботі фон Трієра, але складається з холодних бетонних пластин, сконструйованих за методом театрального дизайнера XIX століття Едварда Гордона Крега. Останній вважав, що декорація має відбивати внутрішній стан героя, а не позначати місце дії. Стан фільму — навмисна нестача всього навколо і надлишок самого героя, Макбета: порожні краєвиди свинцевого кольору, акторський склад, здатний уміститися на сцені театру, мінімум костюмів та ілюзії історизму й майже завжди прикута увага режисера лише до одного героя.

Макбет (Дензел Вашингтон) і Банко (Берті Карвел) зустрічають трьох відьом — одна стоїть на землі, дві інші, що є її відображенням, знаходяться на водній гладі (усі у виконанні зірки британського театру Кетрін Гантер). Відьми пророкують, що Макбету судилося стати королем Шотландії. Щоб прискорити процес, його дружина (Френсіс Макдорманд) умовляє забруднити руки і вбити чинного короля Дункана (Брендан Глісон). Наслідки наперед відомі: новий правитель провалюється в параноїдальне марево, підозрюючи у зраді соратників і наказуючи вбивати сім’ї колишніх друзів.

Це скупий, розважливий, дуже красивий фільм, який не намагається сподобатися масовому глядачеві. На відміну від екранізації «Макбета» Джастіна Курзеля з Майклом Фассбендером і Маріон Котійяр (до прем’єри стрічки Коена його кіноадаптація вважалася останньою) тут немає розгонистої костюмованої історії та захоплюючих боїв. «Трагедія Макбета» театральна і тримається на грі головних героїв, але їй уперто не вистачає гумору, розхлябаності й того, чим брати займалися в кожній своїй картині, вивертаючи жанри навиворіт, — деконструкції.

Якщо не рахувати перетворення шотландця на афроамериканця, чи є на полях текстів Шекспіра примітки, залишені сучасником? Скоріше ні. Версія Коена — дуже класицистична консервативна постановка. І не зовсім зрозуміло, чи варто було будити дух шотландського тана.

Усі фото: A24 / Everett Collection