Щоб не плакати, ми сміялися: Рецензія на «Любов та блогери»

В Україні масове рідко буває по-справжньому хорошим і тим більше якісним. Хоча часом саме масова культура, завдяки своїй простоті й доступності, доносить сенси того, що відбувається, максимально зрозуміло. Досить згадати творчість Вєрки Сердючки — енциклопедію українського життя.

«Любов та блогери», на жаль, нічого такого не містить. У цьому фільмі все зроблено з однією метою — розважити глядача серією комічних гегів із національним колоритом. Теми любові, заявленої в назві, у картині немає. Зате є топові українські блогери (Ксюша Манекен, Анна Алхім), які, мабуть, і забезпечили чималу частину касових показників фільму. До слова, блогери ніяк не проявляють себе. Вони як чеховська рушниця, яка так і не вистрілила.

Сюжет стрічки будується на тому, що мер-хапуга забутого богом райцентру Кагаплик намагається врятувати свою передвиборчу кампанію. Для цього він за порадою дружини наймає групу тих самих столичних блогерів. Приїхавши до Кагаплика, вони на якийсь час піднімають рейтинги чиновнику, але пізніше, роздивившись у ньому ошуканця та шкурника, виступають проти свого замовника.

Один із блогерів (Богдан Шелудяк) закохується в місцеву недоторку, зовсім забувши про місію. Але щоб завоювати серце дами, він бреше їй, називаючись позашлюбним сином мера. Коли до фіналу у передвиборчі перегони вступає кагаплицький хиряк — шкільний викладач інформатики, якого в результаті і вирішують підтримати заїжджі блогери, — фільм узагалі заходить на територію «Слуги народу».

Комедії на кшталт «Любові та блогерів» створюються не кінематографістами, а представниками іншого середовища — рекламного, телевізійного, кавеенівського. Вони давно встановили міцний зв’язок із «простим» глядачем. На відміну від серйозних режисерів, які марно намагаються достукатися до сердець за допомогою драматичних історій, режисери, що вийшли з КВН, дарують народу рум’яний оптимізм і свіжість життя. Щоправда, підбираючись до найширших мас, ця весела компанія постійно опиняється біля самої кромки поганого смаку. У «Любові та блогерах» його ознаки злегка прикриті псевдолюдською інтонацією й комічними мініатюрами.

Не заморочуючись питанням «Про що наш фільм?», автори відверто махнули рукою на його форму і стиль. Адже це задроти, які мріють про усілякі Канни, йдуть від внутрішнього (теми картини) до зовнішнього (її форми, стилю). Народні режисери кладуть на це з прибором. Глядач усе одно мало що тямить у кінематографі, а тому не вимагає нічого, крім так званої «красивої картинки». Якість останньої у «Любві та блогерах» — телевізійна. Так зазвичай знімають сюжети для національних телеканалів. І справа не стільки у великостях, ракурсах чи оптиці, скільки у відсутності образів, без яких кіно неможливе.

Не заморочуючись питанням «Про що наш фільм?», автори відверто махнули рукою на його форму і стиль.

У підсумку стрічка окрім рутинного шоу не пропонує жодного вдалого рішення. Артисти (Задніпровський, Приходько) потворно кривляються. Одні, мабуть, тому, що їм завдання не поставили, інші — бо не вміють грати.

Приблизно хвилину екранного часу рятує Андрій Данилко із досить смішним (як завжди) камео. А далі «Любов та блогери» занурюється у вир сумнівних жартів, сюжетного розпаду й задухи. Не рятує ні гурт Kazka, що з’являється на сцені провінційного ДК, ні прямі цитати з російської комедії «Гірко!».

Досвідчений у гуморі Георгій Делієв, якому довірили тут роль ще одного повітового корупціонера, ледве приховує на екрані почуття власної незручності. Нав’язливі жарти так і не перетворюються на дрібниці життя, а фільм, скільки не намагаються автори, так і не стає Україною у мініатюрі.

Нав’язливі жарти так і не перетворюються на дрібниці життя, а фільм так і не стає Україною у мініатюрі.

Ніякої України в «Любові та блогерах» немає, бо, швидше за все, творці нічого про неї не знають. Провінційні дами в легінсах, які говорять суржиком, водії з кримінальним минулим, що розмахують зброєю, підозрілі батьки незаміжніх дівчат і хамовиті офіціантки, які вимагають у гостей закладу показати гроші, перш ніж буде зроблено замовлення, — все це не більше ніж прострочені кліше.

Можна припустити, що творці розповідають історію не про українську провінцію і не про те, що можна було б назвати національним менталітетом, а про те, що особисто їм близьке та зрозуміле, — кохання й веселу молодість.

Автори могли б ухопити енергетику натовпу (у картині багато масових сцен), але натомість наповнюють стрічку порожнім клеєнням дурня, й за цим стоїть лише одне — бажання догодити глядачеві. І, судячи з касових зборів, усе вдалося. Як писав один критик про касовий прокатний хіт, «фільм поганий, але має величезний глядацький попит, тому що глядацькі смаки у нас у країні — погані».

І справді: стогнання про те, що українців роками підсаджували на низькосортний контент, а тепер вони просто не хочуть дивитися інший, не враховують головного — соціального запиту. Саме він визначає реальні потреби споживача масового кіно. Покусуючи західного виробника за «неправильне» зображення сучасного українця, вітчизняний глядач віддає перевагу ще кривішому дзеркалу. Але, мабуть, не для того, щоб щось зрозуміти про себе, а щоб забутися. А виробники тут ні до чого, адже пропозицію породжує попит.

Усі фото: VLG.FILM