«Кит» у морі банальностей: Рецензія на нову роботу Даррена Аронофскі

Увага, у тексті є спойлери.

«Кит» — це історія останнього тижня життя Чарлі (Брендан Фрейзер), професора літератури, який викладає курси письменницької майстерності онлайн, у вільний від роботи час об’їдаючись ледве не до смерті. Його вага перевалила за двісті кілограмів, серце працює на межі зупинки. Причина повільного самогубства Чарлі — смерть Алана, «кохання всього його життя», заради якого вісім років тому він покинув родину.

У «Киті» є варіації двох улюблених сюжетів Аронофскі: про згубну одержимість та про розлючених дітей, які виступили проти неуважних батьків.

Те, що відбувається в «Киті», є варіаціями двох улюблених сюжетів Аронофскі: про згубну одержимість (згадаймо «Реслера» і «Чорного лебедя») та про розлючених дітей, які виступили проти неуважних батьків. Що б не займало героя/героїню — реслінг, партія в балетній виставі, порятунок від потопу, сум за загиблим коханцем, — це обов’язково буде доведено до крайнощів і матиме наслідком війну з найближчим оточенням.

Дбайлива подруга-медсестра Ліз (Хонг Чау) безуспішно вмовляє Чарлі поїхати до лікарні. Дочка Еллі (Седі Сінк) щоразу мало не ногою відчиняє двері в захаращену квартиру, аби попросити в татуся допомоги й заразом повідомити йому, яке він «лайно». Зазирає Мері, покинута дружина (Саманта Мортон), щоби вчинити черговий скандал оточеному колом відчаю та роздратування Чарлі, з його по-дитячому беззахисним обличчям.

Ще одне обов’язкове джерело конфлікту у фільмах Аронофскі — релігія, і «Кит» не виключення. Тож до житла Чарлі прибивається юний місіонер Томас (Тай Сімпкінс), але цей прозеліт сам не без гріха, і допомога насправді потрібна йому.

Організувати дію довкола бездіяльного протагоніста — складне режисерське завдання, а у випадку з «Китом» майже нездійсненне.

Організувати дію довкола бездіяльного протагоніста — складне режисерське завдання, а у випадку з «Китом» майже нездійсненне. Оскільки Аронофскі властива прямолінійність та прагнення створити драму найпростішими методами, шумні візити організовані за настільки монотонним алгоритмом, що юдоль помираючого схожа на зупинку муніципального транспорту, а всі умовно ліричні сцени спрощені до мелодрами. Оточення Чарлі наче заклякло у похмурих масках, і цей хор звучить не так трагічно, як одноманітно.

Безумовно, Брендан Фрейзер тут — виняток. Для актора ця роль стала повноцінним поверненням на великий екран після багаторічної особистої та професійної кризи. У кожний діалог він вносить новий відтінок вразливості й навіть поетичності. Власне, герой Фрейзера і є китом — ніжним гігантом, викинутим на берег. Моменти, коли Чарлі розмовляє з дочкою або читає вголос уривки з її есею про «Мобі Діка» Германа Мелвілла, без перебільшення, пронизливі. Але навіть таланту Фрейзера бракує, щоб врівноважити незграбне втілення сценарію Семюеля Д. Гантера.

Найгрубіша банальність спливає в найвідповідальнішу мить — у фіналі. Аронофскі ненавидить релігію, але йому не чужа метафізика, доволі невибаглива. Оскільки в «Чорному лебеді» і «Реслері» («Кит» складає з ними неявну трилогію) герої, помираючи, падають, то тепер можна заради різноманітності відправити фізично важкого Чарлі вгору — метафора рівним чином заяложена й етично некоректна. Але Аронофскі не надто винахідливий у прийомах режисер, він бере те, що під рукою.

Мобі Дік — це невразливий білий кашалот, за яким женеться безумний капітан китобійного судна. Аронофскі гнався за черговою розпачливою історією, якою він зміг би замаскувати невміння створити високу драму. А в підсумку загарпунив сам себе. При цьому, щоправда, врятувавши кар’єру Фрейзера. Зрештою, хоч хтось мав вижити в цій трощі.

Фото на обкладинці: Niko Tavernise / Courtesy Everett Collection