«Манк», «Батько» і «Земля кочівників»: За кого вболівати на «Оскарі-2021»

«Звук металу» (Sound of Metal), 2019 рік

режисер Даріус Мардер
IMDb 7,8/10

Життя Рубена стабільніше нікуди. У нього є рок-гурт, любляча дівчина і будинок на колесах — а більшого й не треба. Але варто хлопцеві втратити слух, як світ навколо розсипається картковим будиночком. Ігровий дебют Даріуса Мардера виріс із документалки, що не сталася, про металіста з розривом барабанної перетинки. Знімав її Дерек Сіенфренс, з яким Мардер не раз співпрацював і в результаті отримав від режисера все зроблене раніше. На виході — двогодинна драма про те, як важливо знайти з самим собою спільну мову, нехай навіть і жестову. І серед усіх номінантів цей, мабуть, найбільш пронизливий.

Актор Різ Ахмед — новий Шайя Лабаф, але без токсичного флеру: відіграє 50 відтінків смутку самим лише поглядом, перериваючись на спалахи гніву — аби не показати нікому (і навіть собі) хоч краплю слабкості. На окрему згадку заслуговує сцена, що відкриває фільм, і стіна музики до волосся дибки на потилиці. Хто б міг подумати, що Олівія Кук, та сама дівчина, яка вмирає, з «Я, Ерл і дівчина, яка вмирає», настільки майстерно дає важкий рок.

«Земля кочівників» (Nomadland), 2020 рік

режисер Хлоя Чжао
IMDb 7,5/10

Ферн (Френсіс Макдорманд у всій красі) зовсім не весела вдова. Її місто зникло з мапи, її життя — дорога, а друзі — такі ж кочівники, як вона. «I’m not homeless, I’m houseless», — каже Ферн і не лукавить: банкрутство позбавило її будинку, і тепер усі пожитки жінки вміщаються у невеликий фургон. «Земля кочівників», так гаряче прийнята десятками кінопремій, показує зовсім іншу Америку — колись одноповерхову, а тепер, після фінансової кризи, Америку на колесах. Це, звичайно ж, роуд-муві. Кіно за великим рахунком про свободу, витоки якої все ж під питанням. Що керує Ферн — вибір або нужда? Що керує людьми, яким із Ферн по дорозі?

І босоногі хіпі з дредами до п’ят, і старенька з термінальною стадією раку — на екрані знайдеться місце для кожного, укупі з їхніми планами на життя і смерть, лайфхаками для побуту в дорозі та персональною філософією. Велике кіно про маленьких людей.

«Іуда і чорний месія» (Judas and the Black Messiah), 2021 рік

режисер Шака Кінг
IMDb 7,6/10

США, кінець 60-х. ФБР пресує «чорних пантер», а 17-річний Білл О’Нілл намагається викрасти машину, прикидаючись одним із федералів. Викрадач з нього так собі, і ось уже реальний хлопець із ФБР погрожує йому в’язницею. А якщо не хочеш — вкорінься в Партії чорних пантер (ПЧП) і стань інформатором. Білл О’Нілл — той самий Іуда з назви. Чорний месія — голова осередку ПЧП Фред Гемптон, в якому ФБР бачить послідовника Мартіна Лютера Кінга і Малкольма Ікса, а отже, загрозу. Стосунки О’Нілла і Гемптона дійсно повторюють біблійний сюжет, але дорогою від знайомства до зради все спотикаються у спробах режисера показати якомога більше подій з історії «чорних пантер».

У головних ролях тут Лакіт Стенфілд і Деніел Калуя — яскраві, але спірні, адже на десять років старші за тих, кого втілюють на екрані. Гемптону в той час ледь перевалило за двадцять, і, дізнаючись це на фінальних титрах, дивуєшся трагедії його життя і жорстокості ФБР. Власне, післямова — найпотужніше і найважливіше, що є у фільмі. До кінця історії стає зрозуміло, що головним суддею для О’Нілла і Гемптона виявився час.

«Манк» (Mank), 2020 рік

режисер Девід Фінчер
IMDb 7,0/10

Фінчер зняв перший за шість років повний метр, і те, яким вийшов «Манк», — напевно останнє, чого від режисера чекали віддані фанати. Двогодинну чорно-білу синефільську працю про сценариста Германа Манкевича на прізвисько Манк можна з легкістю не зрозуміти, не знаючи контексту. Пів фільму головний герой працює над сценарієм «Громадянина Кейна» — повнометражного дебюту великого Орсона Веллса. Останній, за чутками, пропонував Манкевичу некрасиву угоду — відмовитися від авторства за гроші, щоб у титрах значилося тільки ім’я Веллса. На цьому, як і на конфлікті сценариста з кіноіндустрією, будується багатошарова історія «Манка», написана нині покійним Джеком Фінчером, батьком режисера картини.

Манкевич, вміло зіграний Гері Олдменом, п’є, лається, фліртує з дамами в обхід дружини і страждає над текстом у міру наближення дедлайну. Для тих, хто пише або кинув, ближчого і зрозумілішого персонажа не придумати. Копни глибше — і Манк виявляється в’язнем власного сумління, і в галереї фінчерівських героїв йому саме місце. Хто б, розчарувавшись у фільмі, не говорив, що Фінчер — уже не той.

«Мінарі» (Minari), 2020 рік

режисер Лі Айзек Чун
IMDb 7,6/10

Кіно про американську мрію і головний смисловий антипод «Землі кочівників». У сімейства Йі теж є будинок на колесах, хоча він не розсікає Америкою, а стоїть у глушині Арканзасу. Саме туди в пошуках кращого життя перебираються три покоління мігрантів з Південної Кореї. Щоправда, на тлі пасторальних пейзажів усе частіше чути відгомін скандалів, адже краще життя в очах матері та батька родини виглядає зовсім по-різному. І хоча батько тут — головна дійова особа, перетягує ковдру на себе тандем бабусі та онука. Їхній пошук точок дотику — джерело всіх переживань і посмішок.

«Мінарі» — кіно без гострих кутів, тут сварки приправлені любов’ю, а удари долі здаються природним ходом подій. У відриві від американської мрії це ще й кіно про добросусідство. І звичайно, про те, що будинок — це де тебе приймають таким, як є.

«Батько» (The Father), 2020 рік

режисер Флоріан Зеллер
IMDb 8,3/10

Ще один кінодебют. Флоріан Зеллер, французький драматург, переніс на екран свою найвідомішу п’єсу. «Батько» — кіно про людину, позбавлену найдорожчого — власної пам’яті. Деменція відіграє з ним злий жарт, а спроби відповісти на її викрутаси рикошетом ранять найближчих. У ролі батька — 83-річний Ентоні Гопкінс, і він тут багатогранніший нікуди. За півтори години на екрані він жартує, вередує, злиться, по-дитячому плаче і хіба що чечітку не б’є. Хоча ні, і це теж було. У ролі доньки — Олівія Колман, і її доля тут не розуміти, що ж відбувається в її власному будинку.

«Батько» — це камерна історія на шістьох персонажів, і найбільше вона нагадує не класичні драми про втрату пам’яті на схилі років, а торішнього Чарлі Кауфмана з його «Думаю, як усе закінчити»: і нелінійною структурою, і настроєм. Драма Зеллера — безпросвітно сумне кіно, і від цього легко втомитися. Акторською грою і розсіяною розповіддю, на жаль, ситий не будеш, але тим не менше післясмак «Батько» залишає гарний.

«Перспективна дівчина» (Promising Young Woman), 2020 рік

режисер Емеральд Феннел
IMDb 7,5/10

Тридцятирічна Кессі схожа на супергероїню: вдень працює в кафетерії, а вночі стає ангелом помсти і не дає життя ласим до підпилих жінок хлопцям. Дівчиною рухає скорбота за мертвою подругою — та не впоралася з пережитим у коледжі зґвалтуванням і обрала смерть. І вже багато років Кессі, колись перспективна студентка медколеджу, не знає спокою і сну, бажаючи помститися винуватцям загибелі дорогої для неї людини.

У руках дебютантки Емеральд Феннел кіно про жіночу помсту стало схоже на ромком із нульових, і це йому тільки до лиця. За пастельними декораціями — трилер про те, чому культура зґвалтування повинна померти. Постановниця зводить до лиходія типовий образ славного хлопця на екрані та змінює правила гри у класичному жанрі rape and revenge. Як вона це робить — читайте докладніше в нашому матеріалі.

«Суд над чиказькою сімкою» (The Trial of the Chicago 7), 2020 рік

режисер Аарон Соркін
IMDb 7,8/10

Знайома історія: люди різного кола і різних поглядів йдуть на мітинг проти свавілля влади, а в підсумку опиняються втягнуті в показовий процес, прямо на лаві підсудних. Це не останні новини, а зав’язка однієї з восьми стрічок, номінованих цього року в головній категорії «Оскара».

Аарон Соркін, видатний сценарист, у своїй другій режисерській роботі не зраджує собі і продовжує видавати діалоги кулеметною чергою. У головних ролях тут команда мрії, у сценарії немає місця провисанню; хочете гумор — ось, хочете напруги — будь ласка. Але при всіх достоїнствах і щільності оповіді «Суд над чиказькою сімкою» зовсім позбавлений простору для співпереживання. І якщо душа просить свіжого кіно про судовий процес над людьми, які на нього не заслуговують, приділіть увагу першому епізоду антології Стіва Маккуїна Small Axe. Не в образу Соркіну, але двогодинний «Мангров» про суд над мангровою дев’яткою в Лондоні зроблений тонше і працює не на пафос, а на палітру більш багату, де заправляє злість щодо свинства місцевої поліції.

Усі фото: Everett Collection