Камерний проєкт: 9 картин про тюремні будні

У 2020-му українську художницю заарештували за статтею 260 Кримінального кодексу Грузії: «Незаконне виготовлення, купівля, зберігання, перевезення або продаж наркотичних речовин». Її засудили до чотирьох років позбавлення волі. Але 9 квітня 2022-го президентка Грузії видала наказ про помилування громадянок України, й Настя вийшла на свободу. Зараз вона у Берліні, скоро планує повертатися додому.

У в’язниці художниця багато малювала і працювала над серією «9 заповідей свободи». Bird in Flight публікує ці картини, а також її розповідь про перебування у тюрмі, творчість та війну.

— Я росла у маленькому містечку на Дніпровщині. Усе моє життя мене оточували наркотики. Я спостерігала за наркозалежними у своєму місті, бачила, як готують дешеву дворову наркоту. І я бачила, як фатально це закінчується.

Усе це виглядало настільки моторошно, що відбивало будь-яке бажання і самій спробувати наркотики. Але потім я переїхала до Києва. Було трохи лячно опинитися у столиці: велике місто, божевільний рух і я сама посеред цього. Втім, я знала, що мала зробити цей крок, інакше я б залишилася у маленькому містечку, що застигло у 2003 році.

Саме тут, у Києві, я побачила наркотики з іншого боку. У столиці мене захопило молодіжне життя зі своєю яскравою культурою. У її сяйві речовини вже не лякали, а приваблювали. Мені здавалося, що наркотики відкривали мою свідомість, давали мені свободу, дозволяли подивитися на світ під зовсім іншим кутом. Я гадала, що пізнала життя глибше, ніж інші люди. Але на кожну дію є протидія. Вживання наркотиків вело мене у прірву.

У Києві зі мною відбулося багато історій, дуже особистих та навіть карколомних. Якоїсь миті я захотіла змінити своє життя: мені раптом закортіло поїхати до незнайомої країни, загубитися там. І гори Грузії видавалися ідеальним місцем, щоб розпочати новий розділ.

Скажу як є. У Грузії я продавала наркотики. Усе почалося з того, що я жила у драгдилера. Я йому дещо допомагала у якихось простих речах. Потім почався коронавірус, закрилися кордони. Я не могла повернутися додому. І вийшло так, що я почала торгувати серйозно.

Я була наркозалежною, для мене всі межі були давно стерті. Але у Грузії неможливо довго щось приховувати. Протягом місяця за нами стежили, підсилали агентів. На нас відкрили кримінальну справу, а потім — заарештували. Сталося те, чого я боялася найбільше. Але крім дикого жаху я відчула щось на кшталт полегшення: нарешті все скінчилося — мені більше не доведеться брехати.

Я була наркозалежною, для мене всі межі були давно стерті. Але у Грузії неможливо довго щось приховувати.

Після тривалого судового розгляду я потрапила до виправного закладу загального режиму. Кожен мій день починався з перевірки. О дев’ятій ранку відчинялися камери, ув’язнених перераховували за прізвищами. У їдальні було стабільне меню — картопля й макарони. Кілька разів на тиждень нам давали національну грузинську страву з квасолі — лобіо. Наглядачі не порушували наших кордонів, здебільшого поводилися професійно. Серед усіх наглядачів був лише один чоловік, Бачо. Ми завжди знали, коли була його зміна, адже одна з ув’язнених ретельно чепурилася і вкладала волосся. Закінчувався наш день так само, як і починався: нас перевіряли та знову зачиняли.

Нам дозволяли трохи прикрашати свою камеру. Наприклад, у моєї подруги Єлени на прізвисько Умоляю вся камера була рожевою, на ґратах висіли рожеві штори з Барбі. Азербайджанки мали свій власний стиль — їхні камери були червоні у горошок і всюди багато бісеру зі стразами. Моя камера була космічна. З поламаних дисків мозаїкою я склеїла місяць і зорі, ґрати прикрасила новорічним срібним дощиком. Коли в камеру потрапляло світло від заходу сонця, воно відбивалося і все переливалося райдужним сяйвом.

Дні проходили практично всі як один, але при цьому постійно щось відбувалося. Іноді я брала участь у концертах, також ми робили постановки, щоб привітати начальника в’язниці. Ще якось співали українську народну пісню «Ой у вишневому саду» разом з українками, які теж опинилися за ґратами. Але зрештою кожен наш день був нескінченним «днем бабака».

Перші місяці я ні з ким не спілкувалася. Потім зустріла дівчат, яким могла довіряти. У нас утворилася така собі банда — молоді та вдумливі. Але я ніколи не зв’язувалася з рештою ув’язнених, не ходила в гості до інших камер, як заведено. Я трималася осторонь і не хотіла занурюватися у тюремне життя.

Я постійно намагалася чимось себе зайняти. Свій в’язничний термін я розцінювала як подарунок часу. Тому я займалася спортом, йогою, навчилася грати в шахи й багато читала. І, звісно, малювала.

Малювання було моєю втечею, моїм порятунком і моїм шляхом. Два роки я знаходилася на одному й тому самому місці. Але коли малювала, я знала, що я йду і навіщо це роблю. Любов до творчості, у принципі, завжди допомагала мені у найскладніших обставинах. У дитинстві я малювала принцес у пишних сукнях. Згодом сукні перестали вміщатися у формат, у принцес з’явився характер, їх оточували нічні й зимові краєвиди. Малювання — це мій щасливий квиток у життя.

Малювання було моєю втечею, моїм порятунком і моїм шляхом.

У в’язниці я малювала те, що бачила, і те, що відчувала. Наприклад, на моїх картинах багато птахів. Мені здається, що навколо тюрем і лікарень завжди купа птахів. Мабуть, це якась компенсація: що більше людей, ув’язнених у хворому тілі або за ґратами, то більше навколо вільних горобців і ластівок.

Увесь час я відчувала дику тугу за домом, рідними, знайомими обличчями, вулицями Києва. Сумувала за можливістю просто вийти та прогулятися містом. Усе це — здоров’я, рідні, батьківщина, свобода — здається дуже простим і наданим нам «за дефолтом». Але в тюрмі я зрозуміла, як це важливо й цінно.

Про війну я дізналася майже одразу. Це був ранок 24-го — переддень мого дня народження. Дівчата допомагали мені готувати торт. Новини принесла одна з них, Наталі з Одеси. Після розмови з рідними по телефону вона забігла до камери з криками та сльозами. Казала, що по нас стріляють, скидають ракети і що вона страшенно боїться за свою родину. Я одразу ж побігла до телефонів, дзвонити сестрі, друзям. Вони сказали: «Ми збираємо речі», і я усвідомила весь масштаб того, що відбувається. Спочатку це було нестерпне, болюче горе, яке іноді переростало у злість. Наступні місяці стали пеклом. Це був найгірший час за весь період мого ув’язнення.

Щоранку я заходила до грузинки, яка перекладала мені все, що показували у новинах. Те, що я бачила, зламало мене. До цього я мала шлях, а тепер він був завалений руїнами та безліччю смертей. Мені хотілося бути вдома, зробити щось, проживати це разом із близькими. Якби можна було обрати між війною та в’язницею, я б обрала війну. Якщо вже вмирати, то вмирати на своїй землі та вільною.

Я відчуваю бажання трансформувати ці події у творчість. Але щоб щось намалювати, потрібно це пережити. Зараз я нарешті на свободі й повертаюся в Україну: спочатку поїду до бабусі, а потім — до Києва. Хочу відчути все те, що випало на долю моєї країни. Навіть не уявляю, як усе змінилося вдома, тому планувати що-небудь на майбутнє в такий час неможливо. Знаю тільки те, що хочу бути художником — і на полотнах, і у житті.