Натхнення

Камерний проєкт: 9 картин про тюремні будні

Війну українська художниця Темна Настя зустріла у грузинській в’язниці — дівчину заарештували за продаж наркотиків. Тепер Настю випустили, вона взяла новий псевдонім Свобода і повертається в Україну. Художниця розповіла Bird in Flight про своє ув’язнення та показала роботи, створені за ґратами.

У 2020-му українську художницю заарештували за статтею 260 Кримінального кодексу Грузії: «Незаконне виготовлення, купівля, зберігання, перевезення або продаж наркотичних речовин». Її засудили до чотирьох років позбавлення волі. Але 9 квітня 2022-го президентка Грузії видала наказ про помилування громадянок України, й Настя вийшла на свободу. Зараз вона у Берліні, скоро планує повертатися додому.

У в’язниці художниця багато малювала і працювала над серією «9 заповідей свободи». Bird in Flight публікує ці картини, а також її розповідь про перебування у тюрмі, творчість та війну.

Настя Свобода

Художниця.

— Я росла у маленькому містечку на Дніпровщині. Усе моє життя мене оточували наркотики. Я спостерігала за наркозалежними у своєму місті, бачила, як готують дешеву дворову наркоту. І я бачила, як фатально це закінчується.

Усе це виглядало настільки моторошно, що відбивало будь-яке бажання і самій спробувати наркотики. Але потім я переїхала до Києва. Було трохи лячно опинитися у столиці: велике місто, божевільний рух і я сама посеред цього. Втім, я знала, що мала зробити цей крок, інакше я б залишилася у маленькому містечку, що застигло у 2003 році.

Саме тут, у Києві, я побачила наркотики з іншого боку. У столиці мене захопило молодіжне життя зі своєю яскравою культурою. У її сяйві речовини вже не лякали, а приваблювали. Мені здавалося, що наркотики відкривали мою свідомість, давали мені свободу, дозволяли подивитися на світ під зовсім іншим кутом. Я гадала, що пізнала життя глибше, ніж інші люди. Але на кожну дію є протидія. Вживання наркотиків вело мене у прірву.

У Києві зі мною відбулося багато історій, дуже особистих та навіть карколомних. Якоїсь миті я захотіла змінити своє життя: мені раптом закортіло поїхати до незнайомої країни, загубитися там. І гори Грузії видавалися ідеальним місцем, щоб розпочати новий розділ.

Скажу як є. У Грузії я продавала наркотики. Усе почалося з того, що я жила у драгдилера. Я йому дещо допомагала у якихось простих речах. Потім почався коронавірус, закрилися кордони. Я не могла повернутися додому. І вийшло так, що я почала торгувати серйозно.

Я була наркозалежною, для мене всі межі були давно стерті. Але у Грузії неможливо довго щось приховувати. Протягом місяця за нами стежили, підсилали агентів. На нас відкрили кримінальну справу, а потім — заарештували. Сталося те, чого я боялася найбільше. Але крім дикого жаху я відчула щось на кшталт полегшення: нарешті все скінчилося — мені більше не доведеться брехати.

Я була наркозалежною, для мене всі межі були давно стерті. Але у Грузії неможливо довго щось приховувати.

Після тривалого судового розгляду я потрапила до виправного закладу загального режиму. Кожен мій день починався з перевірки. О дев’ятій ранку відчинялися камери, ув’язнених перераховували за прізвищами. У їдальні було стабільне меню — картопля й макарони. Кілька разів на тиждень нам давали національну грузинську страву з квасолі — лобіо. Наглядачі не порушували наших кордонів, здебільшого поводилися професійно. Серед усіх наглядачів був лише один чоловік, Бачо. Ми завжди знали, коли була його зміна, адже одна з ув’язнених ретельно чепурилася і вкладала волосся. Закінчувався наш день так само, як і починався: нас перевіряли та знову зачиняли.

Нам дозволяли трохи прикрашати свою камеру. Наприклад, у моєї подруги Єлени на прізвисько Умоляю вся камера була рожевою, на ґратах висіли рожеві штори з Барбі. Азербайджанки мали свій власний стиль — їхні камери були червоні у горошок і всюди багато бісеру зі стразами. Моя камера була космічна. З поламаних дисків мозаїкою я склеїла місяць і зорі, ґрати прикрасила новорічним срібним дощиком. Коли в камеру потрапляло світло від заходу сонця, воно відбивалося і все переливалося райдужним сяйвом.

Очі завжди говорять більше, не вір нікому на словах і по образу

Увесь час у в’язниці ти ніби на допиті, тебе знімають камери, за тобою слідкують наглядачі. Ти ніби завжди під світлом прожектора, котрий на тебе направляє слідчий.
Поступайся місцем нервовим

Обличчя птахів — це обличчя усіх людей, котрі судять тебе кожного дня. На що не подивишся, бачиш один і той самий вираз.
Ні з ким не спілкуйся, не зв’язуйся, ні на що не підписуйся

Курка на картині існує насправді, її звуть Тасіко. Дівчина теж. Так виглядали телефони у в’язниці.

У 2014 році тут стався бунт, під час якого ув’язнені на знак протесту сиділи навпочіпки. За це їх били по ногах. Відтоді сидіти так само у цій в’язниці не дозволяється. Ось чому тінь від Тасіко така.
Не зашкалюйся

Так виглядали наші маршрути для прогулянки, от тільки насправді там не було ніякого виходу. Ми тільки мріяли про це.
Дотримуйся режиму, лягай спати вчасно

Так ти почуваєшся мріючи про волю. Багато разів я бачила задумливих дівчат, на яких лягає тінь від ґрат, а вони навіть не помічають цього.

Дні проходили практично всі як один, але при цьому постійно щось відбувалося. Іноді я брала участь у концертах, також ми робили постановки, щоб привітати начальника в’язниці. Ще якось співали українську народну пісню «Ой у вишневому саду» разом з українками, які теж опинилися за ґратами. Але зрештою кожен наш день був нескінченним «днем бабака».

Перші місяці я ні з ким не спілкувалася. Потім зустріла дівчат, яким могла довіряти. У нас утворилася така собі банда — молоді та вдумливі. Але я ніколи не зв’язувалася з рештою ув’язнених, не ходила в гості до інших камер, як заведено. Я трималася осторонь і не хотіла занурюватися у тюремне життя.

Я постійно намагалася чимось себе зайняти. Свій в’язничний термін я розцінювала як подарунок часу. Тому я займалася спортом, йогою, навчилася грати в шахи й багато читала. І, звісно, малювала.

Малювання було моєю втечею, моїм порятунком і моїм шляхом. Два роки я знаходилася на одному й тому самому місці. Але коли малювала, я знала, що я йду і навіщо це роблю. Любов до творчості, у принципі, завжди допомагала мені у найскладніших обставинах. У дитинстві я малювала принцес у пишних сукнях. Згодом сукні перестали вміщатися у формат, у принцес з’явився характер, їх оточували нічні й зимові краєвиди. Малювання — це мій щасливий квиток у життя.

Малювання було моєю втечею, моїм порятунком і моїм шляхом.

У в’язниці я малювала те, що бачила, і те, що відчувала. Наприклад, на моїх картинах багато птахів. Мені здається, що навколо тюрем і лікарень завжди купа птахів. Мабуть, це якась компенсація: що більше людей, ув’язнених у хворому тілі або за ґратами, то більше навколо вільних горобців і ластівок.

Увесь час я відчувала дику тугу за домом, рідними, знайомими обличчями, вулицями Києва. Сумувала за можливістю просто вийти та прогулятися містом. Усе це — здоров’я, рідні, батьківщина, свобода — здається дуже простим і наданим нам «за дефолтом». Але в тюрмі я зрозуміла, як це важливо й цінно.

Про війну я дізналася майже одразу. Це був ранок 24-го — переддень мого дня народження. Дівчата допомагали мені готувати торт. Новини принесла одна з них, Наталі з Одеси. Після розмови з рідними по телефону вона забігла до камери з криками та сльозами. Казала, що по нас стріляють, скидають ракети і що вона страшенно боїться за свою родину. Я одразу ж побігла до телефонів, дзвонити сестрі, друзям. Вони сказали: «Ми збираємо речі», і я усвідомила весь масштаб того, що відбувається. Спочатку це було нестерпне, болюче горе, яке іноді переростало у злість. Наступні місяці стали пеклом. Це був найгірший час за весь період мого ув’язнення.

Щоранку я заходила до грузинки, яка перекладала мені все, що показували у новинах. Те, що я бачила, зламало мене. До цього я мала шлях, а тепер він був завалений руїнами та безліччю смертей. Мені хотілося бути вдома, зробити щось, проживати це разом із близькими. Якби можна було обрати між війною та в’язницею, я б обрала війну. Якщо вже вмирати, то вмирати на своїй землі та вільною.

Я відчуваю бажання трансформувати ці події у творчість. Але щоб щось намалювати, потрібно це пережити. Зараз я нарешті на свободі й повертаюся в Україну: спочатку поїду до бабусі, а потім — до Києва. Хочу відчути все те, що випало на долю моєї країни. Навіть не уявляю, як усе змінилося вдома, тому планувати що-небудь на майбутнє в такий час неможливо. Знаю тільки те, що хочу бути художником — і на полотнах, і у житті.

Вір

Віра та забобони там були тісно пов’язані. Ластівка символізує свободу, і яка іронія, що саме ці птахи мешкали у в’язниці.
Немає місця для жалю

Усі дуже різні, усіх помістили в одне місце, але всі думали про одне й те саме. Це те, що нас пов’язувало.
Усе, що було у трипі, у трипі й лишиться

Є два види тюремної субкультури: злодійська та ментовська, або чорні та червоні. В’язниця, де я знаходилася, була пофарбована у червоний колір. Там не було змоги висловлювати свої думки.
Пам’ятай, хто ти є

Це історія про вихід із системи. Кінь з шахівниці оживає та виходить із гри.

Нове та Найкраще

8 648

1 125

914
1 381

Більше матеріалів