Якщо любиш, не відпускай: Київ модерний на картинах Олє Солонько

Модерністська архітектура в Радянському Союзі почалася з панельок 1950-х років. Пізніше, попри обмежений доступ до світової практики та сильний політичний тиск, радянські архітектори змогли створити фантастичні, футуристичні будівлі, що зараз відомі як київський модернізм або київський бруталізм 1960—1970-х.

Серед його представників — Флоріан Юр’єв, який спроєктував відому «летючу тарілку» біля станції метро «Либідська», Авраам Мілецький, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, автори архітектури Київського крематорію, та багато інших.

Сьогодні київський модернізм став популярним і впізнаваним не лише серед киян, а й серед іноземців. Так, французький фотограф Фредерік Шобен випустив фотокнигу про радянський модернізм, а Олексій Биков і Євгенія Губкіна написали свою — про український.

У 2020 році київська художниця Олє Солонько стала малювати знакові будівлі в цьому стилі. З початком повномасштабного вторгнення проєкт продовжився та набув нових сенсів: коли війна руйнує як окремі споруди, так і цілі міста, художниця намагається зберегти все те, що ми ще можемо втратити.

— Як і кожного з нас, війна захопила мене зненацька. Я була у Києві, а мої мама та брат — у Бучі. Невдовзі зв’язок із ними майже зник. Брат вилазив на дах будинку, щоб зателефонувати мені раз на день. Це були найстрашніші та найдовші дні в моєму житті. Мама і брат врешті змогли вибратися з Бучі, зараз ми всі разом у Києві.

Перший місяць війни було важко — я хвилювалася за рідних і за країну взагалі. Складно було змусити себе чимось займатися, але я знала, що робота допомагає. Якось моя подруга запропонувала мені створити благодійний проєкт — розпродаж картин в Амстердамі. Ми назвали його Reciprocity. Works from besieged city («Взаємообмін. Роботи з міста в облозі»). З його допомогою змогли зібрати кошти — невеликі, але все ж — та надіслати тим, хто їх потребував. Наприклад, дитячому будинку в Овручі.

До проєкту Reciprocity увійшли мої зображення з серії Kyiv Modernism (Київський модернізм), що дивом з’явилася у моєму житті. У мене була студентка, яка попросила допомогти їй із проєктом з архітектури. Я запропонувала тему київського бруталізму, адже сама колись вивчала історію архітектури. Для цього проєкту потрібно було робити багато замальовок. Я ніколи не вчилася малювати, але мені було цікаво створювати ескізи. Я робила їх інтуїтивно, у притаманній собі стилістиці — експресивно, швидко, ляпаючи багато туші. Мені сподобалося те, що вийшло, і я вирішила «залишити» тему собі. Тоді зображення київського бруталізму ще не були мейнстримом, тож я певною мірою передбачила цей тренд.

У київському модернізмі мене вражає поєднання безглуздості та величі. І мене не дивує, що цей стиль став таким популярним, адже у нас просто немає альтернативи. Зараз виросло нове покоління, яке шукає для себе щось цікаве й особливе. Київський модернізм заповнює собою вакуум, він лишатиметься популярним, доки в нас не з’являться нові гучні імена у сучасній архітектурі. Він не має нічого радянського навіть попри те, що народився у радянську епоху. Ці споруди й зараз стильно виглядають та добре гармонують із новими об’єктами.

Київський модернізм не має нічого радянського навіть попри те, що народився у радянську епоху.

Мені подобається, коли у будівлі є своя історія, якась загадка чи інтрига. Мене не цікавить велика та красива архітектура, яка не має нічого у підґрунті. А київський модернізм багатий на тривожні й бурхливі історії. І зараз він пережив ще одну. Пам’ятаю, як, потрапивши до крематорію у дуже юному віці, я зрозуміла, що навіть створена на замовлення архітектура все ж характеризує життя самого автора. Ці будівлі — потужні, бентежні і складні — такі самі, як і їхні творці.

Війна змушує інакше подивитися на власне місто. Ми змогли вберегти Київ, але погляньте на інші міста — на Маріуполь, Харків, Чернігів, міста на сході України. Вони перетворюються на пил. І те саме могло статися з Києвом. Часто іноземці бачать «тарілку» або готель «Салют» на моїх роботах і одразу кажуть: «О, це ж Київ, столиця України». Страшно подумати, що ці будівлі могли зникнути. Мені здається, моя роль як художниці полягає в тому, аби показати людям, що ми можемо втратити під час війни.

Саме війна підштовхнула мене до того, щоб намалювати будинок «Квітів України». Я бувала там у дитинстві, але ця будівля не справила на мене такого враження, як крематорій. Втім, про неї багато говорили, було багато шуму у ЗМІ, і з початком війни я стала частіше думати про неї. Бо війна — це теж шум.

Завод «Антонов» — ще один приклад. Це моя давня робота, її придбали до приватної колекції у Швеції. Так само, як і «Квіти України», будівля заводу опинилася під загрозою, але зовсім з інших причин (завод «Антонов» потрапив під обстріл у березні. — Прим. ред.).

Я не знаю, які відчуття у мене викликає руйнація будинків з моїх картин. З одного боку, це сумно, але з іншого — саме в цьому можна побачити їхню бурхливість і плинність, фатум і красу. Проте я сподіваюся, що війна змусить нас переусвідомити своє ставлення до архітектурних пам’яток, які так часто перетворювалися на руїни або торговельні центри. Можливо, ми почнемо ставитися до них більш дбайливо.

Сподіваюся, що війна змусить нас переусвідомити своє ставлення до архітектурних пам’яток, які так часто перетворювалися на руїни або торговельні центри.

Зараз я працюю над новим проєктом. Він буде присвячений будівлям, зруйнованим під час війни. Я хочу зобразити їх такими, якими вони були до 24 лютого і якими стали після. Хочу назавжди зафіксувати ці руйнування та нагадати людям, що ми маємо цінувати і любити свої міста, будинки й історію.