Натхнення

Це вам не іграшки: Дитячі монументи Юрія Болси

Невдовзі після початку вторгнення Юрій Болса поїхав у село, де провів перші роки життя. Там митець створив серію «Іграшкові монументи». Це чорні скульптури з дерева і тканини, фрагментами яких стали іграшкові солдатики, дитячі книжки та інші предмети. Юрій розповів Bird in Flight про втечу від війни, боротьбу з тривогою та переживання дитячих травм.
Юрій Болса 25 років

Художник-самоук, працює з живописом, графікою і колажем. Народився у Червонограді Львівської області. Закінчив місцеве вище професійне училище за спеціальністю «оператор комп’ютерного набору і верстки». Роботи були представлені на виставках в Україні та Європі. Живе і працює в Києві.

— Моє найсильніше враження датується 24 лютого: спочатку чуєш вибухи, потім сирену, а потім абсолютну тишу. Усе наче зупинилося, і ніхто не ворухнеться. Десь за тиждень я почув вибух дуже близько від мене, але то був невеликий калібр. Потім крик чоловіка — я визирнув у вікно і побачив його, який лежить на землі. Він був поранений, підбігли якісь люди і почали надавати першу допомогу. Це все супроводжувалося криками болю і намаганнями заспокоїти його серед нічної тиші. Угорі я побачив дрон, він літав прямо біля будинку навпроти.

Боротися з тривогою допомагає тільки робочий процес, намагання зберегти свій темп і плани стосовно майбутніх проєктів. Але тривога в мене була тільки у перші дні, а далі майже минула через моє сприйняття життя в цілому. Зараз у мене немає страху померти чи переживань щодо майбутнього. Я просто працював далі й лягав спати під звуки вибухів і сирен, з байдужістю та безнадією.

У мене немає страху померти чи переживань щодо майбутнього.

Війна на моє щоденне життя вплинула мало, тому що воно пов’язане тільки з мистецтвом, а я продовжував займатися ним з першого дня. Спочатку в майстерні, а потім — у квартирі, бо в майстерню вже не пускали. Згодом це мистецтво стало якимось плакатним і нечесним, оскільки я тільки перші картини намалював під враженням від вибухів і сирен, а потім заспокоївся і просто зображав щось на воєнну тему. Я відчував у цьому мало чесності, тому перестав. Так промайнули три тижні — в егоїстичних роздумах не про країну, а про долю і напрям мого мистецтва в майбутньому, з елементами страху і паніки.

Промайнули три тижні — в егоїстичних роздумах не про країну, а про долю і напрям мого мистецтва в майбутньому.

Пізніше я брав участь в евакуації кількох сотень картин — своїх і робіт багатьох інших художників — у безпечне місце. Це тривало півтора тижні та було дуже напружено, стресово й абсолютно незнайомо для мене. Я комунікував з багатьма людьми в різних місцях і займався організаційними речами. З моєю антисоціальністю це був вибух мозку. Тому у цей період в мене просто не було часу і сил боятися війни. Після того як я супроводив дві машини з картинами у безпечне місце, я поїхав до свого рідного села. Там я почав робити новий проєкт.

У тому селі я провів перші п’ять років життя. Моя втеча туди — це наче маленька дитина ховається за маму. Але причина, через яку я сховався, нікуди не поділася, вона переді мною. Оскільки я почуваюся дитиною через війну, в такому стані робити щось серйозне, жорстке, доросле було б нелогічним.

Я почуваюся дитиною через війну, і в такому стані робити щось серйозне, жорстке, доросле здалося мені нелогічним.

У першу чергу я став переглядати свої дитячі іграшки і книжки. Це ще більше загнало мене у стан дитини та нагадало про багато подій і травм з тих часів. Усі ці предмети наче монументи й меморіали. Я відчув себе старою людиною, яка проходить повз пам’ятник Другої світової війни. Тепер дитячі спогади ще й притрушені воєнним психозом у моїй голові.

Зрештою я вирішив робити іграшкові пам’ятники, використовуючи іграшки та книжки з дитинства. Бо на фотографіях знищених міст перше, що кидається в очі, — якийсь монумент серед цих руїн. Коли я висипав усі іграшки на землю, деякі з них були зламані. І в мене у голові виринула картинка розбомбленого Маріуполя з висоти.

Два місяці тому я повернувся до Києва. Працюю в таких самих умовах, що й раніше, просто тепер уже дорогою до майстерні проходжу повз пошкоджений будинок і завод. Повернення до нормального життя — спірне питання для мене. Тому що норма не статичне поняття, і її зміна — теж норма, яку просто треба прийняти. Люди з країн, де постійно йдуть бойові дії, давно вважають це нормою і просто продовжують функціонувати у воєнних обставинах.

Нове та Найкраще

956

2 404

344
315

Більше матеріалів