Натхнення

«Вкрадене місце»: Натюрморти Юрія Коваля

Художник Юрій Коваль створює натюрморти, на яких відсутні самі об’єкти. Він розповів, як його серія «Вкрадене місце» поєднує дитячі спогади та рефлексію щодо нинішньої війни.
Юрій Коваль

Художник, живе і працює у Львові. Вивчав дизайн інтер’єрів у Львівській національній академії мистецтв. З початку 2000-х брав участь у виставках в Україні та Польщі.

— Повномасштабне вторгнення мене спантеличило. До останнього не вірив, що таке може відбуватися у XXI столітті. У ситуації загального хаосу, думок «що робити далі?» та переміщення країною (тоді я був у Києві) в останню чергу згадуєш про роботу.

Тож тривалий час я не міг працювати. Натомість допомагав волонтерським організаціям, розвозив у комендантську годину людей, які прибували до Львова. Я спокійно все переносив і був урівноважений, наскільки це можливо. Але не довго. Зі звільненням Київщини і оприлюдненням фактів про Ірпінь, Бучу, Бородянку та Гостомель мій спокій закінчився. Як було реагувати, коли навколо гинуть люди?

Зрештою я повернувся до роботи десь наприкінці весни. Всередині назбиралося достатньо злості, образ і банального відчуття несправедливості, аби щось сказати. Поштовхом для роботи став загальний настрій, адже згуртованість і розуміння, хто ми є, — це важливий інструмент у війні. Також на мене впливали й конкретні персоналії, як Джорджо Моранді. Але він був скоріше прикладом психологічного спокою під час Першої світової війни.

Всередині назбиралося достатньо злості, образ і банального відчуття несправедливості, аби щось сказати.

італійський художник, який спеціалізувався на натюрморті

Крім того, я пригадав свої перші кроки в малюванні. Якось у віці десяти років батьки відвели мене в художню школу у центрі Львова. Одним із перших завдань, що закарбувалося в пам’яті, був натюрморт: три фігури на білому тлі. На жаль, мій перший натюрморт загубився в переїздах, але в пам’яті він живе й досі. З часом прийшло усвідомлення, що натюрморт — позбавлена змісту примітивна композиція. Але саме в ній якось викристалізовувалося вміння відчувати форму. Штрихування, предметність, перспектива…

У моїх композиціях десь частково, а десь зовсім відсутні об’єкти. Усі вони можуть нагадати предмети, що були в наших батьків, — якісь вази, піалки, чашки та блюдця. Загалом натюрморт — це завжди об’єкти, які є в нашій пам’яті, які об’єднують. Це гармонія і рівновага. Тож їхня відсутність — втрата цього балансу. Йдеться про те, що бачиш, про пам’ять, самоконтроль та про втрату чогось особистісного.

Натюрморт — це завжди об’єкти, які є в нашій пам’яті, які об’єднують. Це гармонія і рівновага. А їхня відсутність — втрата цього балансу.

Сьогодні натюрморт є чисто ремісничим процесом, що вимагає врівноваженості та уважності, як колись у юнацтві. Композиція, яку ти виставляєш власноруч, робиш ідеальною, мала б показувати злагодженість і гармонію в домі. Та зараз я роблю натюрморти, спростивши їх до примітивності й у абсолютно ахроматичній кольоровій гамі. Це натюрморти, в яких немає об’єктів, — є тільки їхній силует, тінь і місце, яке вкрали.

Нове та Найкраще

8 730

1 154

936
1 413

Більше матеріалів