«Вкрадене місце»: Натюрморти Юрія Коваля

— Повномасштабне вторгнення мене спантеличило. До останнього не вірив, що таке може відбуватися у XXI столітті. У ситуації загального хаосу, думок «що робити далі?» та переміщення країною (тоді я був у Києві) в останню чергу згадуєш про роботу.

Тож тривалий час я не міг працювати. Натомість допомагав волонтерським організаціям, розвозив у комендантську годину людей, які прибували до Львова. Я спокійно все переносив і був урівноважений, наскільки це можливо. Але не довго. Зі звільненням Київщини і оприлюдненням фактів про Ірпінь, Бучу, Бородянку та Гостомель мій спокій закінчився. Як було реагувати, коли навколо гинуть люди?

Зрештою я повернувся до роботи десь наприкінці весни. Всередині назбиралося достатньо злості, образ і банального відчуття несправедливості, аби щось сказати. Поштовхом для роботи став загальний настрій, адже згуртованість і розуміння, хто ми є, — це важливий інструмент у війні. Також на мене впливали й конкретні персоналії, як Джорджо Моранді. Але він був скоріше прикладом психологічного спокою під час Першої світової війни.

Всередині назбиралося достатньо злості, образ і банального відчуття несправедливості, аби щось сказати.

Крім того, я пригадав свої перші кроки в малюванні. Якось у віці десяти років батьки відвели мене в художню школу у центрі Львова. Одним із перших завдань, що закарбувалося в пам’яті, був натюрморт: три фігури на білому тлі. На жаль, мій перший натюрморт загубився в переїздах, але в пам’яті він живе й досі. З часом прийшло усвідомлення, що натюрморт — позбавлена змісту примітивна композиція. Але саме в ній якось викристалізовувалося вміння відчувати форму. Штрихування, предметність, перспектива…

У моїх композиціях десь частково, а десь зовсім відсутні об’єкти. Усі вони можуть нагадати предмети, що були в наших батьків, — якісь вази, піалки, чашки та блюдця. Загалом натюрморт — це завжди об’єкти, які є в нашій пам’яті, які об’єднують. Це гармонія і рівновага. Тож їхня відсутність — втрата цього балансу. Йдеться про те, що бачиш, про пам’ять, самоконтроль та про втрату чогось особистісного.

Натюрморт — це завжди об’єкти, які є в нашій пам’яті, які об’єднують. Це гармонія і рівновага. А їхня відсутність — втрата цього балансу.

Сьогодні натюрморт є чисто ремісничим процесом, що вимагає врівноваженості та уважності, як колись у юнацтві. Композиція, яку ти виставляєш власноруч, робиш ідеальною, мала б показувати злагодженість і гармонію в домі. Та зараз я роблю натюрморти, спростивши їх до примітивності й у абсолютно ахроматичній кольоровій гамі. Це натюрморти, в яких немає об’єктів, — є тільки їхній силует, тінь і місце, яке вкрали.