Перший «запорожець», Київ 60-х та будівництво АЕС у врятованому архіві Ірини Пап

Авторкою робіт виявилася Ірина Пап. В архіві майстрині репортажу знімки початку будівництва Чорнобильської атомної станції сусідять із фотографіями реконструйованого після війни Хрещатика, а портрети молодого Бориса Патона — зі світлинами Фіделя Кастро.

Чоловік Ірини Борис Градов зробив найрозтиражованіший кадр Гагаріна. Градов теж був фоторепортером, але вважався майстром не моменту, а постановки, лірики та різноманітних технічних прийомів.

Bird in Flight публікує частину цього архіву української фотохроніки.

Ми поговорили з фотографами Валерієм Мілосердовим та Валентином Кармінським, онуком Ірини Пап і Бориса Градова. Своїми спогадами також поділилися онука Ірини та Бориса співачка Катя Рогова й учень Ірини фотограф Віктор Марущенко.

— На жаль, я була дуже маленькою, коли бабусі не стало, і я дуже шкодую, що мені не довелося добре її пізнати. Але за розповідями рідних та її колег у мене склався портрет нереально крутої жінки. Мало хто знає, що її справжнє ім’я — Фрейда. Невисока на зріст, вона була попереду планети всієї, енергійна й усміхнена. Уся обвішана фототехнікою — до речі, найкращою у спілці. Ірина Пап була ще та модниця; вона мала багато сумочок, одна з них, золотого кольору, дісталася мені у спадок. Вона була дуже західною для тих часів — упевнена, зараз у неї були б усі новомодні гаджети.

Градов не мій рідний дідусь. Після війни, повернувшись до України після евакуації, бабуся дізналася, що її чоловік має нову родину. Із Градовим вони прожили разом 35 років. То була дуже творча пара. Гадаю, вони ніколи не нудьгували. Вони мали чудове почуття гумору. Одного разу Боб (так у сім’ї називали Градова) відкрив бабусі двері повністю оголеним. Він не знав, що бабуся прийшла з моєю сестрою. Градов робив чудові фотоколажі зі смішними малюнками та підписами — найкращі вітальні листівки у нашій родині. Кажуть, що світлина Гагаріна у його виконанні стала улюбленим портретом космонавта. Я інших і не знаю, чесно кажучи. Для мене Гагарін — сміливий та променистий, як на фотографії Градова.

Градов та Пап тісно співпрацювали. Двоє колег високого рівня! Обговорення, творчі суперечки, підготовка та участь у всеукраїнських фотовиставках, розкладені по всій квартирі роботи претендентів.

Останніми роками вона працювала в Інституті журналістської майстерності при Спілці журналістів України. Бабуся керувала відділенням фотожурналістики. Як тоді говорили, саме на її заклик фотознаменитості приїжджали виступити перед її студентами.

— Ми жили по сусідству, на тому самому перехресті Леніна (Хмельницького) і Коцюбинського — Пап із Градовим отримали квартиру в новій висотці, а я мешкав із сім’єю у старому будинку в комунальній квартирі. Був кінець 70-х, я тільки-но почав цікавитися фотографією і, коли зустрічав їх на вулиці, з благоговінням за ними спостерігав. Вони були круті для того часу: імпортні кофри, в яких лежали справжні Nikon. Ми ще не були знайомі, але я вже знав, що це великий Градов, а з ним його дружина Ірина Пап.

Потім був Інститут журналістської майстерності при Спілці журналістів України, який організувала Ірина Пап разом із Оленою Поліщук, — хороша та корисна фотографічна школа, через яку пройшов багато хто з мого покоління. Два роки навчання. Методика була простою: Ірина Йосипівна, особисто знайома з багатьма провідними фотографами країни, запрошувала їх для проведення майстер-класів. Приїжджали найкращі — з Прибалтики, Москви. Наприкінці дворічного навчання ми зробили збірну виставку нашого курсу, представляти яку довірили мені та моєму другу Олександру Бронштейну. Перша презентація наших робіт відбулася на Всесоюзному семінарі фотографів у Ніді (Литва), куди ми вилетіли вчотирьох: Пап, Поліщук, Бронштейн і я.

Приїхали до Ніди, а там Луцкус, Михайлов, Смєлов, Корєшков, Будвітіс, Єремченко, Сперанський! Найкращі люди того часу. Потім була наша виставка у Каунасі. Після цієї поїздки ми потоваришували з Іриною Йосипівною, вона стала частою гостею у нашому домі, приходила на каву. Ми з моєю дружиною, піаністкою Наталією Дереновською, завжди були раді їй. А потім вона зненацька зникла. Лише за місяць ми дізналися, що Ірина померла.

З Борисом ми бачилися рідше: він був трудоголіком і постійно працював. Знімав до останнього. Пам’ятаю, після Ніди, 1983-го року, приїхав литовський фотограф Маціяускас — його цікавив архів Градова, литовці хотіли зробити виставку. Ми зустрілися вчотирьох — Ірина Йосипівна запросила мене, були Маціяускас та Градов. Сиділи у кафе на терасі Річкового вокзалу. Борис показував фотографії, він був не в темі та приніс якусь нісенітницю, котру знімав для журналу «Україна», — щасливі обличчя, квітучі гілочки. Маціяускас мовчки дивився і потім сказав: «Ви ж знімали Горького, Дніпрогес. Можна подивитися?» «Усе зникло, — сказав Градов. — Була пожежа. Не зберіг».

Ці люди були фанатами своєї справи, які весь час у пошуку, їх ніколи не цікавило матеріальне. Борис, наприклад, харчувався завжди в найпростіших їдальнях. Побуту уваги не приділяли і постійно говорили лише про роботу та фотографію. Коли ми познайомилися з Градовим і я запитав його по батькові, він відповів: «У фотографа по батькові немає».

Як рятували фотоархів Ірини Пап та Бориса Градова, Bird in Flight дізнався у фотографів Валерія Мілосердова та Валентина Кармінського.

Перше питання, яке у мене виникло: чому взагалі склалася така ситуація, що ці фотографії були фактично забуті?

Мілосердов: Я думаю, що це були фотографії, які вона тоді не здала.

Кармінський: Я поясню. Усі фотографи, які працювали в той час у газетах, повинні були здавати свої вихідники до архіву кінофотофонодокументів на Солом’янці.

М.: «Известия» у Москві мали свій архів — у них досі зберігаються всі світлини ще з 30-х років. Але жоден фотограф не здасть своїх негативів, тому знімки, які знайшов я, — це швидше її особисті роботи, які вона вирішила зберегти.

Чому тоді вона залишила їх у «Известиях», а не забрала, наприклад, додому?

М.: У цьому немає нічого дивного. Фотографи не завжди посвячують свою сім’ю у роботу. Кожен має архів, який він збирає, таке особисте життя, про яке не прийнято розповідати своїм близьким. Ці світлини не були викинуті, вони, власне, були забуті.

К.: Коли вона потрапила до лікарні, то просто перестала туди приходити.

М.: Коли я прийшов до фотолабораторії, там були ванни, якісь бачки, інструменти, вкриті іржею.

До кого ви звернулися насамперед, коли знайшли ці знімки?

М.: Я зв’язався з Вітею Марущенком, який навчався в Ірини Пап, і так ми вийшли на її родичів. Тоді вже зробили публікацію у газеті «Киевские ведомости», яка згодом перетворилася на повноцінну рубрику «Архів Ірини Пап». Зробили виставку у 2000 році, яку відвідало багато людей. Була ще одна виставка, присвячена 90-річчю Ірини Пап. Тому можу сказати, що цей архів живе, постійно з’являється в різних публікаціях.

К.: Це взагалі чудово, мама цьому дуже рада. Після того як померла бабуся у 1985 році, було дуже багато шансів, що її просто забудуть.

М.: Коли я переглядав перші негативи, я побачив, що це було дуже потужно: світлини зовсім відмінні від тих, що я звик бачити в газетах. Ірина була чесною фотографкою. Просто в ті часи все проходило через фільтри, і знімки перетворювалися на щось зовсім інше. Ці зображення мають побачити люди.

Як ви уявляєте ідеальну роботу з цим архівом та подібними до нього?

К.: Краще, ніж зараз, уже не буде.

М.: Приклад правильної роботи з такими архівами — Америка. У бібліотеках зберігаються відскановані роботи — ти можеш прийти, запросити автора, котрий цікавить, і там же, на місці, подивитися світлини. Ось це життя архіву. Але це вже державне питання.

Як до вас потрапили фотографії Бориса Градова?

М.: Я був у гостях в Олени Поліщук, соратниці Градова. Зайшла мова про його фотографії, і вона сказала, що має якусь частину його знімків. Їх я й відсканував.

К.: У мене вдома стоять ще чотири коробки з фотолабораторії журналу «Україна», які мені повернули з архіву на Солом’янці. При цьому там точно зберігаються не всі роботи, тому що мені не вдалося знайти деякі світлини, які перемагали на різних конкурсах, наприклад.

Як відбувалася перша аерофотозйомка?

К.: Це зараз є дрони, а раніше треба було отримати купу дозволів від КДБ та міліції не те що на зйомку, а щоб просто злетіти над містом. Та що там — не можна було фотографувати мости, будівлі вокзалів. Для аерофотозйомки вони з Градовим отримували спеціальні дозволи. Займалися цим газети, де друкувалися знімки. АДН, що тепер РІА «Новости», мало свій журнал «Супутник», для якого, швидше за все, були використані ці світлини. Цей журнал не можна було купити в Союзі, це було гарне видання, надруковане на правильному папері, яке розповсюджували через посольства на Захід. Такий іміджевий проєкт про гарне радянське життя.

М.: Узагалі, для фотографів головна мета — зняти. Для кого, чому — вже другорядне питання.

Ви постійно були присутні на зйомках?

К.: Та ні, років із дев’яти мене почали тягати періодично на зйомки, здебільшого з дідом їздив, бо з віком Ірина все більше часу віддавала факультету фотожурналістики.

Що то був за факультет?

К.: Я закінчив його в 1981 році. На той час ніде у Києві не вчили фотожурналістики, і цю місію на себе взяла бабуся, стала ініціаторкою створення факультету. Це не було вищою освітою, скоріше факультативом. На ньому не вчили, наприклад, проявляти плівку; йшлося про бачення, про фотожурналізм. Левова частка українських фотожурналістів, не лише початківців, навчалася там. До нас із лекціями приїжджав Халдей — зрозуміло, що це було всім цікаво. На факультеті відбувалися свого роду портфоліо-ревю, ти міг прийти та показати свої роботи метрам.

Як функціонував факультет?

К.: Ірина була рушійним елементом, запрошувала відомих фотографів з лекціями та майстер-класами. Вони всі тоді дружили, зустрічалися, тож це було питання телефонного дзвінка. Наприклад, литовці, представники знакової школи тих часів, приїжджали.

Я так розумію, що Ірина була жінкою з характером.

К.: Так, пробивною такою. Фонтан енергії. Вона була невелика на зріст, але могла перевернути гори. Для неї буквально не було якихось нездійсненних завдань.

А Градов?

К.: Навпаки: стриманий, небалакучий, спокійний. Вони врівноважували одне одного.

Коли я шукав фотографії Ірини, нічого не зміг знайти. Була рубрика у «Киевских ведомостях», яку, зрозуміло, ніхто не сканував. А чому ви не викладали ці знімки в інтернет?

М.: Я все-таки вважаю, що ці фото мають бути представлені цілісно, щоб вони не розходилися якимись пабліками в дусі «Старий Київ», де ніхто не підписує авторів і взагалі все змішано в одну купу.

Ну ось зараз ми зробимо інтерв’ю, і цілком можливо, що знімки спіткає така доля.

К.: Є надія, що хоча б посилання поставлять. Ну і той, хто зацікавиться, копне глибше та знайде.