У рожевому кольорі: Портфоліо художника Дениса Метеліна

Сім років тому Денис Метелін був змушений покинути рідне місто, залишивши в ньому сім’ю та друзів. Розрив із домом став переломним моментом не тільки в житті, але й у творчості: сьогодні ностальгія — одна з ключових тем художника. Працюючи з нею, Метелін відтворює світ свого дитинства та проводить його ревізію.

— У 2014 році моє життя несподівано змінилося. Я народився і виріс у Криму, навчався в художньому училищі. Коли на півострові з’явилися «зелені чоловічки», тато мовчки зібрав мої речі, купив мені ноутбук і відправив до Львова — міста, в якому я нікого не знав. Коли ми їхали на вокзал, я його запитав: «Ти хочеш із мене бомжа зробити?» У Сімферополі були люди з автоматами, барикади, і тато був упевнений, що майбутнього у мене там немає.

У Львові я деякий час жив у родині викладачів — вони брали участь у програмі допомоги біженцям зі Сходу та з Криму. Потім навчався в Польщі, де писав роботу про український і польський стрит-арт. Сьогодні я живу у Львові й у мене все добре. Про Крим я не думаю, однак, озираючись назад, розумію, що обірвав зв’язки дуже стрімко. Але як би там не було, це життя мені більше подобається, ніж минуле.

Вибір стати художником не був свідомим, просто так вийшло. У дитинстві батьки залишали мене вдома з фломастерами і папером. Коли у 2008 році з’явилася мода на графіті, я, як і всі, узявся за балончик. Мода минула, але я продовжив малювати на стінах.

«Всрате мистецтво» — це коли намальовано косо і криво, але всім подобається.

До теми декомунізації я приступив узимку і відтоді написав близько сорока робіт. Мої картини на перший погляд барвисті й веселі, але вони складніші, ніж здаються. Наприклад, у роботі «Спасибі, приїхали» намальовано чотири радянських вожді. Сенс зрозумілий: ви до нас більше не потрапите. Бабуся на картині символізує незахищені верстви населення. Ідея роботи в тому, що кожна людина повинна захищатися сама. У «Окупації» використані кольори ЛГБТ, я додав їх заради провокації. Подібні картини я називаю «всратим мистецтвом» — це коли намальовано косо і криво, але всім подобається.

Іноді я виходжу за рамки зображення і працюю з простором. Проєкт «Життєпис», який я робив два роки, я розмістив у кімнаті. На підлогу поклав карту Сімферополя, на стінах — мої спогади про місто у вигляді малюнків.

Соц-арт показує велич людини. Я роблю те ж саме: беру якийсь об’єкт, наприклад пам’ятник, і зображую його незрівнянно більшим. Таким чином я створюю паралельну реальність, показуючи, як би міг виглядати світ за вікном, якби СРСР не розвалився.

Я створюю паралельну реальність, показуючи, як би міг виглядати світ за вікном, якби СРСР не розвалився.

Міські пейзажі я малюю для душі. Я жив у декількох містах, тому мені є що сказати. Київ — це кам’яні джунглі та хаотична забудова. У цьому сенсі він схожий на Сімферополь. Жити в них складно. А ось Київ минулого дуже теплий, він нагадує мені Сімферополь мого дитинства. Я погано ставлюся до СРСР, у моїх картинах немає романтизації того часу. У Союзі хотіли побудувати комунізм, люди працювали на заводах, свобода пересування була не завжди. Очікування були високими, але реальність недотягувала.

Сьогодні я створюю великі полотна, іноді мурали (влітку намалював три). Продавати роботи я почав тільки цього року, і справи йдуть успішно — творчість мене годує. В основному мої картини купують поціновувачі мистецтва з-за кордону: для них по приколу розглядати пострадянську реальність. Представники української діаспори беруть київські пейзажі.

З темою декомунізації я планую працювати рік або два. За що візьмуся потім, поки не знаю. Життя — непередбачувана штука.