Критика

Ближча до тіла: Як мода на вишиванки руйнує народну спадщину

В Україні зростають продажі творів народного мистецтва — вишиванок, прикрас, рушників. Цікавляться ними й за кордоном. Здається, що це популяризує українську культуру, але етнографи проти такого бізнесу. Bird in Flight розбирався, чи законно та етично купувати і носити старі речі.

Попередній сплеск інтересу до всього традиційно українського стався у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення цей ринок переживає чергову хвилю популярності — з’являються нові сервіси, що продають вишиті сорочки. Бренди все частіше запозичують народні орнаменти та фасони чи пропонують купити автентичні вишивані речі.

Тих, хто перепродає старий одяг, українські етнографи називають «чорними етнографами» — за аналогією з чорними археологами, які незаконно проводять пошукові роботи та знищують спадщину.

Цього літа в Україні з’явилася студія «Спадок», яку заснувала стилістка Еліна Гамєєва. Вона купує старі сорочки в інтернеті, ремонтує та пере їх так, щоб не пошкодити тканину. Разом із кожною сорочкою покупець отримує листівку з рекомендаціями стосовно догляду.

Ідея створити такий сервіс з’явилася у Гамєєвої після того, як вона почала пошуки сорочки для себе, а потім для своїх клієнтів. «Я б хотіла, щоб хтось провів усю цю роботу за мене, тому і створила студію», — розповіла вона Bird in Flight. За словами стилістки, її клієнти — це люди, які не отримали у спадок бабусину сорочку, але дуже хотіли б мати цінну річ.

Читайте також: Шито білими нитками: Як сьогодні використовувати етнічні елементи в дизайні
1.bogdana
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
2.bozhena
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
3.ustyna
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
4.uliana
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
7.odarka
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
8.kazka_
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
11.harytia
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»

На сторінці сервісу в інстаграмі не тільки схвальні відгуки. Одні користувачі обурюються через формулювання «купити спадок», інші вважають, що процес експлуатації може зашкодити речам. Письменник та автор ютуб-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» Остап Українець звинуватив студію у тому, що вона пропагує носіння автентичного одягу, яке руйнує його.

Еліна переконана — сорочки не є культурною спадщиною. «Це законно, ми продаємо вироби тільки в Україні, наші обсяги маленькі, але роблять покупців щасливими. Я впевнена, що якщо ці сорочки й знадобляться колись музеям, то радше потраплять туди від наших клієнтів чи їхніх дітей, аніж від марнословів (маються на увазі користувачі, які розкритикували її ідею в соцмережах. — Прим. ред.)», — каже Гамєєва.

Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»
Фотографії зі сторінки студії «Спадок»

«Продавці сорочок порушують етичні норми, але не закон, — підтверджує етнограф Андрій Паславський. — Заборонити продаж повністю неможливо, та й не потрібно: проблема не у продажі, а у використанні. Власники таких „бізнесів“ мали б попереджати та інформувати клієнтів, що подібні речі не можна вдягати чи перешивати, їх можна лише зберігати в належних умовах, як і будь-який інший культурний чи історичний артефакт».

Часто продавці ставляться до вишитих сорочок як до звичайного вінтажу. Так називають речі середини — другої половини ХХ століття, зроблені переважно у промислових масштабах. Але етнографічну спадщину, за словами Паславського, не можна відносити до вінтажу, бо це нівелює її наукову та історичну цінність. «Називати всі антикварні речі вінтажними — свідоме знецінення. Це як ставити в один ряд розписаний майстровий посуд ручної роботи та фабричний або одноразовий», — вважає він.

Заборонити продаж повністю неможливо, та й не потрібно: проблема не у продажі, а у використанні.

Сорочка ткана жіноча, перша половина XX століття. Колекція музею Івана Гончара
Сорочка ткана жіноча, перша половина XX століття. Колекція музею Івана Гончара
Сорочка ткана жіноча, перша половина XX століття. Колекція музею Івана Гончара

У Правилах торгівлі антикварними речами такими вважаються речі, створені понад 50 років тому. Вони мають художнє, історичне, етнографічне й наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні. Але до сьогодні держава жодним чином не регулює продаж антикваріату, умовно заборонений тільки його вивіз за кордон. І ця заборона мало торкається етнографічних старожитностей.

«Деякі бренди стверджують, що старі речі нічим не відрізняються від нових. Вони поширюють байки про зв’язок із предками, вказують розмір, наприклад S чи M, так, ніби це річ з масмаркету і готова до експлуатації, створюють штучний ажіотаж, — каже Паславський. — Кожен такий виріб цінний передусім інформацією (походження, назва, автори, супутні артефакти), потребує правильного догляду, ретельного укладання паспорта та провенанса, в якому були б вказані попередні власники».

Одразу побачити, в чому цінність речі, для неспеціаліста складно — вона необов’язково буде гарною чи примітною. Проте етнограф, історик або археолог зрозуміє, про що свідчать деталі: про регіон походження, традицію чи можливого власника.

Те, що навіть вік сорочки не є головним критерієм музеєфікації, зазначають і у Музеї Івана Гончара. «Важливим також є збереження традиції в техніці виготовлення, орнаменті, кольорі. Тобто сучасна репліка чи реконструкція теж може стати музейним предметом», — пояснюють співробітниці музею Вікторія Куцурук та Олександра Сторчай. — Незалежно, чи це сімейний спадок, чи зразок традиційного мистецтва, чи авторський художній твір, важливим є ставлення до нього і бажання його зберегти».

Одразу побачити, в чому цінність речі, для неспеціаліста складно — вона необов’язково буде гарною чи примітною.

Вбрання жіноче святкове. Західне Полісся, початок XX століття. Колекція музею Івана Гончара
Вбрання жіноче святкове. Західне Полісся, початок XX століття. Колекція музею Івана Гончара
 Вбрання жіноче святкове. Східне Полісся, початок XX століття. Колекція музею Івана Гончара
Вбрання жіноче святкове. Східне Полісся, початок XX століття. Колекція музею Івана Гончара

Носити старі речі відмовляють музейники з усього світу. Їхня етика забороняє використання артефактів з особистою метою, і неважливо, йдеться про музейну чи приватну колекцію. Міжнародна рада музеїв (ICOM) радить якомога менше чіпати такий одяг, не прати його власноруч, брати тільки в рукавичках та утриматися від парфумів при контакті. Проте ці правила мають лише рекомендаційний характер — притягнути до відповідальності за неналежне користування речами в Україні неможливо.

Після того як Кім Кардаш’ян одягнула на Бал Інституту костюма музею Метрополітен 60-річну сукню, ICOM навіть заснувала новий комітет зі збереження одягу. Вбрання у стразах, яке створювало ілюзію наготи, пошили для Мерилін Монро в 1962 році. У ньому вона заспівала Happy Birthday тодішньому президенту Джону Кеннеді. Вихід на балу американської телезірки Кардаш’ян став резонансним: на виробі помітили пошкодження в районі застібки. «Історичний одяг не повинен носити ніхто, ані державні, ані приватні особи», — відреагували тоді на це у заяві ICOM.

Кабат жіночий вишитий, початок XX століття. Колекція музею Івана Гончара

Крім того, популярність автентичного одягу може зашкодити народній культурі й іншим шляхом. За останні роки краєзнавчі музеї обкрадали кілька разів. Так, музей у селі Бодаква на Полтавщині зазнавав нападу злодіїв двічі — востаннє в липні цього року. Винесли близько 20 речей, у тому числі 11 сорочок. Сигналізації у закладі не було, поліція не змогла знайти експонати. Тож Оксана Кулініч, яка опікується музеєм, узялася за пошуки сама й упізнала одну з сорочок із колекції на сайті Violity. Це найвідоміша платформа з продажу антикваріату в Україні, створена у 2005 році. Тільки вишитих сорочок там близько чотирьохсот. Ціни на них стартують від кількох десятків гривень і досягають майже $2 тисяч. Адміністрація сайту не змогла нічим допомогти Оксані: жінці відповіли, що Violity не несе відповідальності за продаж речей на платформі. Багато сорочок можна знайти й на OLX.

Сорочка ткана жіноча, перша половина XX століття. Колекція музею Івана Гончара
Сорочка ткана жіноча, перша половина XX століття. Колекція музею Івана Гончара

Приватний музей Едуарда Крутька у селі Козубівка на Полтавщині пограбували минулого року. Звідти винесли сорочки, срібні прикраси, пояси, рушники та найдорожче — коралове намисто, яке Едуард оцінює приблизно в 10 тисяч гривень. Того дня сигналізація в музеї не спрацювала, поліцейські прийняли заяву, але справу так і не розкрили.

Ще раніше, у 2016-му, до колекціонерки Лідії Дячик потрапила викрадена з городенківського музею «Покуття» сорочка. Колекціонерка одразу повернула її власникам.

Етнографічна спільнота пропонує два варіанти для охочих мати автентичну сорочку: або купити її та контактувати з нею якомога рідше, або замовити й носити точну копію. Зараз усе більше студій чи окремих майстрів пропонують пошити репліку бабусиної сорочки, щоб не вдягати стару річ, — як от студія «Майстерня Мокоша», майстерня Магди Дзвін чи «Творча майстерня Оленки Дідик».

Нове та Найкраще

470

107

868
341

Більше матеріалів