Наступити на те, що болить: Портфоліо Мано Сванідзе

— Після того як Грузія проголосила незалежність від Радянського Союзу, в різних регіонах країни спалахнули війни. У результаті абхазького і південноосетинського конфліктів тисячі людей були змушені все залишити і стали внутрішніми мігрантами. Моя бабуся була однією з тих, кому довелося виїхати. Усе, що їй вдалося взяти з собою, — це кілька фотографій, які в моїй родині почали вважати дуже цінними, майже священними речами. Бабусю часто запитували, чому вона обрала знімки, а не, наприклад, свої прикраси, — вони ж могли бути більш корисними в умовах війни. Мовчання у відповідь на це запитання завжди справляло на мене велике враження.

Мистецтво приваблювало мене з дитинства: я займалася малюванням, виготовленням намист, ткацтвом килимів, вишивкою, танцями, ліпленням із глини тощо. Але у фотографії я знайшла ідеальний інструмент і мову, щоб описати і передати те, що протягом багатьох років живило в мені занепокоєння. Коли я обирала місце навчання, у мене ще не було можливості знімати, але я завжди хотіла знати, як працює «промивання мізків», тому пішла вивчати маркетинг до Тбіліського державного університету й отримала ступінь бакалавра. А у 2009 році серйозно зацікавилася фотографією і без будь-якої формальної освіти почала експериментувати зі своєю першою камерою Zenit-E. Відтоді фотографія стала невід’ємною частиною мого життя. Я й уявити не могла, що через 10 років після першого знімка я все ще буду відчувати, як серце б’ється сильніше, коли в руках камера.

Для мене фотографія — це спосіб і самовираження, і боротьби, і розслаблення, і архівування спогадів, а також джерело естетичного задоволення. Фотографія працює як терапія, і цей красивий і захоплюючий процес для мене ефективніший за будь-які ліки.

Фотографія працює як терапія, і цей красивий і захоплюючий процес для мене ефективніший за будь-які ліки.

Вибір теми проєкту для мене — це дуже інтуїтивно зрозумілий процес «поклику серця». Завжди є щось, про що я багато думаю наразі, і я починаю експериментувати зі знімками, навіть не бачачи конкретної мети. Дуже часто я просто хочу знайти спосіб якось передати свої відчуття за допомогою фотографії. Так розум трохи розслабляється, і питання, які у мене були до початку проєкту, стають менш гострими і тривожними. Іноді це відбувається після одного знімка, іноді після двадцяти, а іноді й зовсім не відбувається — тоді проєкт перетворюється на вічний.

Завжди є щось, про що я багато думаю наразі, і я починаю експериментувати зі знімками, навіть не бачачи конкретної мети.

Мені подобається документальна фотографія, а також концептуальний підхід, і я бачу всю свою практику як їхнє змішання. Документальні серії зазвичай займають більше часу, ніж концептуальні. Можливо, тому, що останні в основному про особисті почуття, боротьбу, страхи, сумніви, тобто вони вже є в мені — треба тільки знайти спосіб їх проявити. Документальні ж проєкти хоч і пов’язані зі мною, але в них завжди є інші люди, чиї історії я збираюся розповісти, і я витрачаю багато часу, щоб переконатися, що я добре розумію героїв.

У мене є серія «В очікуванні відпустки», яку я зробила, коли працювала по 136 годин на тиждень. У той час я була бездомною і використовувала роботу, щоб хоч десь залишатися. Мої батьки втратили квартиру, і ми з братом не хотіли, щоб вони жили на вулиці, тому вирішили працювати якомога більше, щоб збирати для них гроші на квартплату. У мене було чотири роботи з частковою зайнятістю: барменка, адміністраторка у двох гуртожитках і офіціантка в кафе. А іноді я знімала фоторепортажі. Я часто запитую себе, як я досі люблю фотографію, незважаючи на все це, але я щаслива, що так є.

Фотографія справила величезний вплив на зміну громадської думки щодо різних тем. Ми звикли чути історії про бідність, війну, порушення прав людини тощо, але при цьому блокувати свої емоції. Однак ми, як і раніше, реагуємо на знімки, які ілюструють ті ж проблеми. Я вірю, що фотографія — універсальна мова, але водночас розумію, що на різних людей вона впливає по-різному.

Я рідко вдаюся до кольору у своїх проєктах, але використала його в документальній серії «Правило п’яти секунд» про трансгендерних жінок у Грузії та їхнє повсякденне життя. Грузія залишається консервативною країною, де ненависть і агресія по відношенню до сексуальних меншин — звичайне явище. Подолавши складні та жорстокі випробування, багато трансгендерних жінок опиняються безпритульними і, щоб вижити, стають секс-працівницями. Серія фотографій була моєю спробою розповісти історії тих, хто вирішили не здаватися, а якимось чином виживати в середовищі, де їх не хочуть бачити. Мене надихнула сила, яку жінки-трансгендери знаходять у собі, щоб продовжувати свій шлях, тому я і не хотіла прибирати колір, документуючи їхнє життя.

Грузія залишається консервативною країною, де ненависть і агресія по відношенню до сексуальних меншин — звичайне явище.