Я художник, я так бачу: Інтимне портфоліо Джоани Стікланд

На те, як фотографія співвідноситься з реальністю, реагують по-різному. Хтось вважає її надто схожою на «правду життя», а хтось, навпаки, дорікає цьому медіуму умінням вводити недосвідчених глядачів в оману. Ще одне одвічне питання — спорідненість фотографії та образотворчого мистецтва. Хто з них «правдивіше» відображає реальний світ? Хто вигідніше спотворює? А сучасні фільтри — це про що взагалі: про брехню, про правду, про бажання прикрасити і представити світові більш (або менш) точну версію красивого себе?

Фотографка-самоучка Джоанна Стікланд до всіх цих питань підходить з позиції художниці, що цінує красу: як іншої людини, так і особистого бачення автора. Майданчик для творчих експериментів Джоанни — залита ранковим світлом спальня, місце, де люди почуваються максимально розслаблено і природно, а її інструменти — не тільки камера, але і фарби.

— Мене завжди приваблював живопис, а ось у фотографії, мені здається, недостатньо таємничості та загадковості, в ній усе буквально. Працюючи з цим медіа, ми опиняємося в пастці реального світу, навіть якщо картинка повністю створюється з нуля або якимось чином трансформується. Сам процес зйомки також може сильно залежати від того, кого знімати. Живопис — більш психологічний, чи що, більш внутрішній.

Малювати я почала лише кілька років тому, виявивши в цьому занятті великий терапевтичний потенціал. Я зрозуміла, що обожнюю грати з кольорами, формами і людською фігурою. Тепер не можу уявити свої роботи без взаємодії двох мов: вони наче обмінюються між собою інформацією, нехай навіть не напряму. І обидві — образотворче мистецтво і фотографія — відображають різні сторони мого «я». Живопис пов’язаний з емоціями, мріями, творчим актом як дією, що допомагає мені розібратися у власних переживаннях. Фотографія своєю чергою передбачає спілкування з іншими людьми. Щоб знімати, мені доводиться вибиратися з пузиря, спілкуватися з моделями. Також люблю поєднувати два середовища у фізичній площині — малювати поверх уже надрукованих знімків.

У фотографії недостатньо таємничості та загадковості, в ній усе буквально.

У фотографію я прийшла ще в підлітковому віці, але спочатку опинилася по інший бік об’єктива. Коли мені було 14 років, на вулиці незнайомий чоловік дав мені візитку — і далі все закрутилося. Про кар’єру моделі я ніколи не мріяла. Ба більше, у чотирнадцять я боролася з особистими «внутрішніми демонами» — анорексією і психічним захворюванням. А тут раптом на моє тіло подивилися по-іншому: модельні агенти побачили в ньому великі переваги, адже я була худою. Мої кістки хвалили.

Модельні агенти подивилися на моє тіло по-іншому: мої кістки хвалили.

У ті часи я була страшенною перфекціоністкою і намагалася всім догодити — вважала себе дуже зрілою дівчиною, хоча насправді багато в чому залишалася дитиною. Темний, зізнаюся, і дуже самотній період життя. Я багато працювала і подорожувала, але часто була полишена виключно на саму себе. У рідкісні вихідні я вирушала до Метрополітен-музею у Нью-Йорку, де гуляла годинами. Я могла розплакатися перед деякими творами, зачеплена побаченим. Пам’ятаю, особливий глибокий зв’язок я відчула, вперше опинившись навпроти картини «Світ Крістіни» Ендрю Ваєта.

Спілкування з фотографами породжувало якусь свою «електрику», що дуже живила. Особливо під час зйомок не для реклами, а коли ми створювали «недосконалі» картинки для арт-проєктів. Тоді ж і виник мій інтерес до мистецтва і фотографії, я захотіла спробувати знімати сама. Досвід, отриманий у ті роки, я вважаю дивовижним — він зробив мене тою, ким я є сьогодні.

Краса — єдине, що мені хотілося б показати своїми роботами: природна краса жінок, не пов’язана з наміром сподобатися конкретному або абстрактному чоловікові. Свою творчість я ніколи не розглядала як феміністську або належну до будь-якої іншої категорії. Ярлики — те, що нам надають інші; я ж бачу все набагато простіше — як втілення мого бажання зафіксувати часовий відрізок, відведений на спілкування з іншою людиною. Я вважаю за краще показувати людей такими, які вони є: наприклад, трохи сонними й розслабленими, без зайвого фотошопу або професійно вибудуваного світла. Мрію одного разу навчитися робити знімки, схожі на медитацію, — щоб було як глибокий вдих і видих.

Краса — єдине, що мені хотілося б показати своїми роботами.

Ми бачимо речі не такими, якими вони є, а такими, які є ми. Тож кожна фотографія, навіть пейзаж, — це деякою мірою автопортрет. Своїми роботами я хочу доторкнутися до серця моїх глядачів. Сподіваюся, вони відчують любов, безтурботність і красу тіл у їхньому природному стані. І може бути, зможуть роздивитися у фотографіях і себе, як це сталося зі мною біля картини «Світ Крістіни».

Майже у всіх ню я позую сама — просто з тієї причини, що не хочу просити когось зніматися оголеним. Іноді можу зняти подруг, а іноді фото з оголеною натурою — результат творчого обміну з іншим художником, з яким ми випадково знайомимося в мережі. Мені складно пропонувати іншим взяти участь у зйомці, тому що я люблю фотографувати когось тільки в тому випадку, якщо людина дійсно цього хоче. У ню все дуже тонко. Гадаю, мій модельний досвід допоміг, завдяки йому я відчуваю емпатію до тих, кого знімаю. Ще я часто створюю портрети мами. За освітою вона актриса, і їй дуже подобається позувати.

Багато що з того, що я роблю, побудовано на довірі. Я ж насправді вірю, що фотографія може вкрасти частину душі. Я, наприклад, люблю вуличну фотографію, але сама ніколи б не змогла нею займатися: відчуватиму, що вторгаюся в чиєсь життя. Моя стратегія інша — я вважатиму за краще чекати на запрошення.