Прямо з вулиці: Портфоліо Єлизавети Букрєєвої

— Свідомо знімати я почала два роки тому, хоча і мріяла бути фотографом з дитинства.Уявляла, що у мене в оці буде камера і я, кліпаючи, робитиму кадри. Кілька тисяч подібних знімків так і живуть у моїй голові. Тому, схоже, у мене просто не було шансів — рано чи пізно фотографія узяла б своє.

Я страшенно люблю Київ, він як клаптева ковдра, де багато різних шматочків, які для чогось зв’язали разом. Мене цікавить повсякденне життя, спільноти і локальні культурні явища — як минулого, так і сьогодення. Але мені б не хотілося якимось подіям надавати важливості, а інші виключати, тому я знімаю те, що характеризує сьогоднішній час і середовище. І це може бути все що завгодно.

Я б не сказала, що вписуюся у традиційний образ стрит-фотографа. Фотоанекдоти, глухі тіні, вичікування персонажа або світла — мені це не близьке, я тяжію до документальної складової. На багато речей люди не звертають уваги, хоча бачать їх кожного дня, тому іноді їх потрібно вирвати з середовища, ізолювати. Ось про це, як мені здається, мої знімки.

Фотоанекдоти, глухі тіні, вичікування персонажа або світла — мені це не близьке, я тяжію до документальної складової.

Спеціально передбачити що-небудь у такій фотографії неможливо, від мене тут нічого не залежить. Єдине, на що можна вплинути, — те, де я опинюся цього дня. Оскільки я працюю вдома, то вранці обираю вулицю, приїжджаю туди і фотографую. У процесі зйомки я намагаюся менше думати і більше довіряти собі. На мій погляд, важливо бути відкритим моменту і, головне, не боятися помилитися, адже правильного кадру не існує, як і незнятого. Тому між «швидше за все, не вийде» і «зняти» я обираю зняти, а потім уже думати.

Я ніколи не ховаю камеру від людей, мені важливо, щоб вона була видимою, інакше я почуваюся некомфортно і вразливо. У людини повинен бути вибір, потрапити в кадр чи ні. При цьому я рідко комунікую з героями. Коли люди позують, вони намагаються виглядати трохи кращими. Це непогано, однак тоді людина стає головною на знімку, а мені хочеться зрівняти простір і героїв, врівноважити їхню важливість в одній сцені. Але якщо фотографія виграє від того, що я перекинуся парою слів із героєм, тоді я це зроблю.

Знімки видаляти не доводилося, але конфлікти і погрози траплялися. Пам’ятаю, як тільки купила свій Ricoh GR, зайшла на ринок зробити кілька тестових кадрів, і вже хвилин через п’ять мене ззаду схопив нетверезий мужик і почав щось бурмотіти про те, що мені не можна знімати. Досвід був неприємний, однак корисний: тепер я завжди стежу за тим, що відбувається за моєю спиною.

У мене немає мети робити провокативні чи трешові фото або ж, навпаки, знімати стерильні документальні картинки, які потім складно відрізнити одна від одної. Я балансую десь між. У мене є кадри з різними людьми, яких прийнято називати «маргіналами». Але я вважаю, що не існує правильного суспільства і правильного шляху, яким усі повинні слідувати. І не тільки ідеальне може бути привабливим — у всього набагато більше боків та якостей.

Не тільки ідеальне може бути привабливим — у всього набагато більше боків та якостей.

Я відчуваю емпатію до всіх героїв своїх знімків і, на щастя, поки не стикалася зі зворотною реакцією глядача. Якби те, що я бачу на вулицях, було кіно, то його жанр — трагікомедія, і її героям просто неможливо не співпереживати. Мені зустрічалися різні люди: бабусі, які соромляться свого віку, діти, що проводили мені екскурсію залізничним «відстійником», чоловіки, які розповідали про своє перше татуювання в обмін на кращий піджак, і люди, що читали молитви за мою удачу. Мені здається, без емпатії на вулицях робити нічого.

Зараз я працюю над декількома проєктами. Один знімаю на барахолці в Києві, він про середовище виживання і локальне ком’юніті. Я вже рік їжджу на Петрівку кожних вихідних, але влітку особливо гостро постало питання, чи зможуть продавці продовжувати там працювати. Сподіваюся, барахолка вистоїть. Інший проєкт називається «Мертва вода», він про типові українські місця відпочинку біля води та сезонну потребу єднання з природою. У фольклорі мертва вода лікує рани, зцілює, але не може повернути до життя. У реальності водойми часто не вписані в міське середовище, немає публічної інформації про те, скільки всього озер і річок у місті. При цьому приблизно десять відсотків території — це вода, яка більшу частину року «мертва», а десь починаючи з травневих до неї стягуються люди.