Кохання та інші катастрофи

— До повномасштабного вторгнення у мене було насичене культурне життя: я працював SMM-менеджером у Харківській муніципальній галереї та вивчав історію мистецтва у Харківській академії дизайну. У 2021 році з друзями заснував платформу PATIO, де ми спілкувалися з творчою молоддю — влаштовували поетично-музикальні вечори, проводили artist talks і навіть одного разу благодійний рейв. Зазвичай на PATIO приходило 50-80 людей, що непогано, як для камерних зустрічей. Тоді ж у 2021-му я створив свою першу фотосерію.

Я захопився фотографією, коли переживав невдалі романтичні стосунки. Мені потрібно було знайти вихід емоціям та побороти страх зближення з людьми, тож я почав з автопортрета. Зрештою, сублімація — це конструктивний шлях, на відміну від, наприклад, випивки. Мені подобається вивчати природу романтичних стосунків, те, якими вони бувають та що викликають: пристрасть, сум, радість, гнів. Адже попри біль вони роблять тебе по-справжньому живою людиною.

Пізніше я почав фотографувати й інших людей та експериментувати із формою. Я знімаю на довгу витримку з кольоровим світлом. На фото зазвичай мої друзі, іноді просто знайомі та кілька незнайомців.

Відтак це історія про нас. Наше покоління стикається із багатьма складнощами через пандемію та війну. Доводиться скоріше дорослішати і приймати рішення, від яких буквально залежить твоє життя. Приміром, багато моїх друзів поїхало з України, але так само багато планують повертатися. У душі ми все ще підлітки.

Наше покоління стикається з багатьма складнощами: доводиться приймати рішення, від яких буквально залежить твоє життя.

Друзі дуже важливі для мене, ми допомагаємо один одному. Як і моє коло спілкування, я підтримую базові права людини, фемінізм, ЛГБТ-спільноту. Ще я дуже люблю свій дім, Харків і хочу розвивати міське середовище, боротися за збереження спадщини. Навіть той благодійний рейв, який ми проводили, був заради підтримки локального видання «Люк».

Я люблю ходити в галереї — востаннє був на виставці студентів школи UMPRUM у Празі. А найбільше запам’яталася виставка українських митців у дрезденському Альбертінумі. Я ціную авторське кіно, наприклад Вонга Карвая, Гаспара Ное або Паоло Соррентіно, але дивлюся і просто популярні серіали на Netflix або мультики. Знаю, що фотограф має споживати багато візуального, проте мене більше надихає теорія — обожнюю наукову літературу про мистецтво. Я отримую велике задоволення, коли щось вивчаю, і для мене це одночасно й відпочинок. Загалом, натхнення може прийти звідки завгодно. Так, пісня Ptaha Emigrant гурту BusiCama наштовхнула мене на ідею зробити серію про емігрантів. У ній я збираюся спробувати новий метод — поєднати фотографію з ліногравюрою.

Зараз я живу та навчаюся у Лейпцигу, вже познайомився з українцями зі своєї академії. Я постійно згадую дім. У Харкові ми з друзями часто приходили в кав’ярні або бари, а якщо навчалися чи працювали, то зустрічалися на коворкінг. Для європейців це незвично: вони просто зустрічаються у парках і не роблять нічого, а мені конче потрібно чимось займатися навіть під час спілкування з друзями. Іноді я проводжу час і з іноземцями, але найчастіше все ж з українцями — адже нас об’єднує спільна травма.

Я дуже хочу повернутися додому, коли тут буде безпечніше. Але волію стати до того часу достатньо крутим фахівцем, щоб розвивати українську мистецьку сферу. Взагалі, у мене є мрія — відкрити свою академію у Харкові, де митців будуть навчати кураторству та менеджменту.