Не виходячи з шафи: Закриті українські геї
5-10% населення Землі є представниками ЛГБТКІ. Україна — не виняток, але до прийняття своїх ЛГБТКІ-співгромадян готові усього 14% жителів країни.
Українські гомосексуали та трансгендери постійно зазнають нападів, морального і психологічного насильства: лише злочинів на ґрунті гомофобії зафіксовано 1 861 за останнє десятиліття (за даними центру «Наш світ»). У більшості випадків потерпілі вважають за краще не звертатися до поліції, побоюючись розголошення, продовження знущань та відсутності правосуддя. І це виправдано. Наприклад, нещодавно кілька осіб катували трансгендерну людину в Житомирі — минув місяць, але поліція не пред’явила звинувачення нападникам.
Гомофобія діє і на більш тонкому рівні. Так, 21 червня в рамках Маршу рівності (проведеного онлайн через пандемію) над Києвом пролетів дрон із райдужним прапором. За добу під відео, викладеним офіційним каналом KyivPride на фейсбуці, з’явилося понад тисячу коментарів — більшість із них були гомофобними. Особливе обурення викликало те, що дрон ненадовго завис поряд зі статуєю Батьківщини-матері: багато користувачів розцінили це як «наругу».
Український художник та фотограф. Живе в Амстердамі, працює з темами, пов’язаними з ЛГБТКІ. Публікувався у Vice, BBC, Bird in Flight, Calvert Journal, GUP Magazine, Huck Magazine, «Радіо Свобода», «Новое Время». Виставлявся в Україні, Франції, Нідерландах, Грузії, Німеччині та Канаді.
— В основу проєкту лягло бажання зрозуміти та відобразити особливість українських ЛГБТКІ (у даному випадку геїв) — відсутність серед них камінг-ауту. Це загальне місце, близьке та зрозуміле більшості з них. І воно ж накладає відбиток на роботи, присвячені життю спільноти: звичайно, завжди є можливість звернутися до активістів і зробити проєкт про відкритих ЛГБТКІ, але треба розуміти, що вони — мала частина спільноти, верхівка айсберга. Мене ж цікавила більшість і те, як страх стримує їх. Цю історію можна сприймати як автобіографію. У початковій версії проєкту був мій портрет.
Я обрав портрет, бо це жанр фотографії, який передбачає чесність та відкритість героя. Усі портрети анонімні: роздрукувавши знімки, я рвав і комкав їх, щоб «упізнати» героїв було неможливо. Руйнування цих світлин — наслідок неможливості сказати про себе всю правду, розповідь про «невидимість».
Загалом я зняв близько 50 портретів, але їх могло бути й більше. Я просив брати участь людей із ближнього кола, потім пішли друзі друзів. Чимало друзів відмовилися, боячись, що їх якимось чином зможуть ідентифікувати. Більшість відмов приходила від старшого покоління — деякі з цих людей у гетеросексуальних шлюбах, деякі мають дітей. У родині про їхню орієнтацію не здогадуються або воліють робити такий вигляд.
Історія камінг-ауту (а частіше його відсутності) — взагалі популярна тема для розмови серед ЛГБТКІ. З друзями простіше: завжди можна обрати коло спілкування, яке тебе прийме. Головні місця, де не розповідають про орієнтацію, — сім’я і робота, там доводиться терпіти.
За моїми спостереженнями, страх притаманний майже всім українським ЛГБТКІ. І не страх якоїсь фізичної розправи — хоча й такі випадки регулярно трапляються, — бояться скоріше неприйняття, насмішок, знущань. Цей страх штовхає сотні тисяч українців на те, щоб проживати своє життя у тотальній брехні. Усі вони виросли в умовах гетеросексуальної більшості, з гетеросексуальними батьками, оточені гетеросексуальними друзями, родичами й товаришами по службі, які часто поділяють антилюдські погляди на іншу орієнтацію.
Я проводив інтерв’ю з усіма героями — питав, чому вони не роблять камінг-ауту, як ставляться до прайду, чи стикалися з гомофобією (інтерв’ю стануть частиною книги, над якою я зараз працюю). Майже всі герої стикалися з гомофобією. Когось звільняли, з когось знущалися поліцейські, від когось відмовилися друзі та батьки. Якщо герої не розкривали своєї ідентичності, гомофобія не була спрямована безпосередньо проти них, але нікуди не зникала: повсюдні жарти, заклики лінчувати, вимоги заборонити та побажання вилікувати все одно сприймаються людьми з ЛГБТКІ на свій рахунок. Багато хто сам переймає ці погляди і страждає від внутрішньої гомофобії.
Коли кажеш європейцеві, що ти гей з України, на тебе дивляться зі співчуттям. Величезна кількість українців просять і набувають статусу біженця як ЛГБТКІ.
І це діагноз усьому українському суспільству: на нас дивляться як на дикунів, які б’ють та вбивають співгромадян через сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність, національність.
У репутації країни дикунів ми винні самі. Політики-популісти, потураючи найконсервативнішим верствам суспільства, регулярно намагаються протягнути закони «проти пропаганди гомосексуальності». У нас немає ефективних законів, які б протидіяли дискримінації на робочому місці; гомофобія не вважається обтяжливою обставиною під час нападу. Камінг-аут — питання не прийняття себе, а виживання.
У репутації країни дикунів ми винні самі.
Звичайно, гомофобія є і в США, і в Європі, на які прийнято рівнятися, але там удар ножем у серце не намагатимуться класифікувати як хуліганство. Там не можна звільнити через те, що вдома на тебе чекає хлопець, а не дівчина. Не кажучи про те, що у країнах, на які Україна рівняється, легальні одностатеві партнерства та шлюби, така пара може взяти прийомну дитину. Це прості людські права, які мають бути доступними. Вони про гідність.
Традиціоналісти, які просувають урізання прав ЛГБТКІ, обіцяють вічні цінності та благосний світ. Але не треба розраховувати на це: ненависть, яку вони плодять — усвідомлено чи ні — стосовно своїх братів, сестер, дітей та батьків, ніколи не стане двигуном прогресу, а лише відкине нас ще далі. Аби стати людиною, треба зрозуміти, що навколо тебе теж живуть люди і всі вони без застережень гідні таких самих прав.
Я не маю права закликати або вимагати від когось камінг-ауту. Я розумію, чому багато хто в сучасній Україні не робить його. Життя, в якому ти адаптувався і змирився з поневіряннями, можливо, краще за життя, в якому тебе вбивають. Але складність у тому, що за відсутності «видимості» нічого не досягнути, без боротьби не перемогти. Бажання пом’якшити гострі кути — це вихід, але він дається ціною не до кінця прожитого життя.
Життя, в якому ти адаптувався і змирився з поневіряннями, можливо, краще за життя, в якому тебе вбивають.
З іншого боку, камінг-аут — це не так страшно. На противагу випадкам, які закінчилися трагічно, є безліч прикладів, коли рішення відкритися закінчувалося благополучно. Частина героїв проєкту зробили камінг-аут, і, наскільки я знаю, у них усе добре: вони живуть у гармонії з собою, а люди, які їх оточують, раптово виявили, що ЛГБТКІ можуть бути серед їхніх родичів та друзів.