Леніна в Бухаресті перетворили на гідру та червону ногу: Авторка проєкту розповіла про свою зухвалу ідею

У 1989-му в Румунії відбулася революція. Тоді диктатора Ніколае Чаушеску, який 24 роки керував країною, стратили, а пам’ятник Владіміру Леніну в Бухаресті невдовзі повалили як символ комуністичного минулого.

Тривалий час постамент у центрі столиці стояв порожнім, а бронзовий Ленін скульптора Бориса Караджі лежав закинутий біля палацу Могошая під Бухарестом. Але у 2010-му художниця Йоана Чокан розпочала свій амбіційний проєкт-антимонумент: вона закликала інших митців встановлювати власні скульптури замість Леніна. Таким чином Йоана збиралася десакралізувати його фігуру для румунів.

Урешті-решт художники почали погоджуватися. І за чотири роки на площі змінилося 20 скульптур. Багато з них обігрували постать радянського діяча, інші ж на перший погляд ніяк не були пов’язані з ним, наприклад як червона нога художника Богдана Раци.

В інтерв’ю Bird in Flight мисткиня, яка зараз викладає історію мистецтв в Бухарестському університеті, розповіла, що її не влаштовувало у ставленні румунів до свого минулого та як її проєкт допоміг перестати боятися примари комунізму.

Що такого відбувалося у 2010-му в Румунії, що ви вирішили зробити проєкт про комуністичне минуле через двадцять років після повалення режиму?

Мій інтерес до комунізму не є суто політичним. Проєкт «1990» про те, як життя при комунізмі змінило людей в антропологічному й культурному полі, вплинуло на наші стосунки, а також сприйняття мистецтва.

Зокрема, мене цікавить феномен обміну продуктами: досі пам’ятаю всі ці історії про те, як моя мати міняла шкарпетки на масло. А також черги — навіщо було стояти так близько одне до одного в магазині? Чому французи не розштовхують чергу ліктями, щоб пробитися вперед? Крім того, я досліджую машину пропаганди та її зв’язок з рекламою — фейкові новини, те, як з’являлися певні повідомлення та як вони змінювали мислення.

Сам проєкт почався з порожнього постамента пам’ятника Леніну. Режим Чаушеску був дуже націоналістичним, він не хотів російського впливу в публічному мистецтві. Тож у Румунії ви не знайдете багато згадок про російських лідерів. У нас була статуя Сталіна, яка простояла кілька років, і лише один пам’ятник Леніну на всю країну. У 1990-му, після революції, статую прибрали, й до 2010 року постамент лишався порожнім.

Чаушеску не хотів російського впливу в публічному мистецтві, тож у нас був лише один пам’ятник Леніну на всю країну.

Те, що він був порожній увесь цей час, також вказує на те, що Румунія не остаточно порвала з комунізмом. В Угорщині, наприклад, такі пам’ятники протягом місяця прибрали до спеціального парку. Там одразу ж обговорили, що треба робити з цією спадщиною, — і не між собою, а в парламенті. У нас подібної розмови не було. Відтак я вирішила розібратися з цим порожнім постаментом. Інакше я була би ще однією румункою, яка нічого не зробила.

Що саме вас не влаштовувало у тому, як у суспільстві ставилися до свого минулого?

Те, що ми його не визнавали. Я вважаю, що ми мали зробити те, що зробили угорці: зібрати та зберегти. Я ніколи не визнаю, що руйнування пам’ятників щось змінює, — це лише тимчасове рішення. Так ми просто забуваємо про це минуле.

На мою думку, деякі пам’ятники мають лишитися на своїх місцях тільки для того, щоб поряд із ними розміщувати роз’яснення, ким була ця людина. Так ми покажемо, що хочемо знати своє минуле й не дати йому повторитися. Інакше молоді покоління не будуть нічого знати про те, як працює диктатура.

Як ви вирішили змінити це за допомогою вашого проєкту?

Я знаю, хто був на тому постаменті, а мої студенти вже не знають. Вони навіть не уявляють, як Ленін виглядав. Спочатку я думала, що найкращим рішенням буде залишити постамент порожнім на знак того, що в нас є свобода прибрати когось звідти або поставити кого завгодно. Це б символізувало силу народу. Але розповісти історію таким чином було неможливо.

І що ж конкретно ви тоді зробили?

Половина мого проєкту про сам постамент, інша — про пам’ятник. У 1990-му статую повалили, бо люди не хотіли бачити жодних російських символів у своїй країні, але про монумент невдовзі забули. Я почала розслідування, де ж він знаходиться. Мої батьки платили податки, на які статуя була встановлена, а вона перетворилася на сміття. З художньої точки зору це дуже нерозумно. Вона простояла надворі двадцять років. Я вирішила, що їй потрібно бодай надати інвентарний номер та помістити в якийсь музей. Це не лише єдиний пам’ятник Леніну, коли-небудь встановлений у Румунії, а й робота відомого художника Бориса Караджі.

Я була у берлінському музеї НДР, який поділений навпіл: з одного боку побут людей, а з іншого — секретна поліція й тюрми. Саме такий музей я б хотіла в Бухаресті.

Я отримала дозвіл на використання статуї та постамента від адміністрації міської ради. Було важко, але там розуміли, що це витвір мистецтва, який, на жаль, являє собою Леніна. Разом з тим я створила петицію, що потрібно відкрити музей комунізму, хоча мені всі казали, що для музею зарано. Тому я запустила мистецький проєкт, але ніхто не хотів ставити туди свої статуї, бо це ж було місце Леніна. Я вирішила бути першою.

Моя ідея полягала в тому, щоб покрити Леніна їжею для птахів так, аби вони обліпили статую і ніби з’їли її. На голову я помістила корону, яку вдягають покійнику під час поховання. І врешті-решт випустила білих голубів, тому що вони були символом миру при комунізмі. Таким чином я поховала Леніна.

Я покрила Леніна їжею для птахів так, аби вони обліпили статую і ніби з’їли її. Відтак уже змогла сказати іншим художникам: дивіться, Леніна більше немає.

Відтак уже змогла сказати іншим художникам: дивіться, Леніна більше немає. Після вони погодилися використати цей простір. Кожна зі скульптур говорила про минуле — якась про таємну поліцію, якась про пресу, якась про свободу самовираження.

Усі роботи були великого розміру, але я дістала гроші для кожної від спонсорів. Домовлялася з поліестеровою фабрикою про матеріали, шукала спеціальні інструменти. Точно не пам’ятаю, скільки це коштувало, але на зараз не так і дорого. Тоді ж я була дуже молода і нічого не мала.

Кому проєкт не сподобався, а хто став прихильником?

Проєкт став дуже популярним. Люди насправді розуміли, що це проблема, — у нас у центрі міста стоїть п’ятиметровий гранітний постамент і ніхто не запитує, чому він порожній. Це дуже по-румунськи: ти просто чекаєш, коли хтось прийде та розв’яже питання.

Були й ті, хто мені погрожував, тож у 2010-му я навіть найняла охоронців. Коли я випустила голубів, перехожі почали кричати, що я хочу повернути комунізм, якщо поставила Леніна на постамент. Я отримувала електронні листи, де мене називали комуністкою та бажали смерті. Але дуже допомогла преса, яка полюбила проєкт. Чотири роки мені телефонували журналісти і я пояснювала, чому це мистецтво, а проєкт — про свободу, а не про Леніна. У якомусь сенсі люди загинули під час революції в тому числі за те, щоб я могла використовувати Леніна в мистецтві.

Чи вдалося вам досягти всього, чого ви хотіли?

Не зовсім. Я все ще вважаю, що музей має існувати, і цієї мети я не досягла. Але міністр культури та президент дали на нього дозвіл, і я буду членом колегії. Тепер інституція існує, але немає будівлі. Поміж іншого, це був успішний проєкт, я думаю, він багато змінив. Крім того, це перший публічний артпростір у Румунії.

Минуло дванадцять років. Що сьогодні ви зробили б інакше?

Я б була більш системною. Можливо, проєкт став таким успішним саме через те, що я не мала жодного плану, але в мене тоді було занадто багато роботи. Стосовно сенсів — я б не змінила нічого.

Наскільки я знаю, ностальгія за комуністичним минулим у Румунії все ще продається: випускають товари в такій стилістиці, проводять тематичні вечірки. Як ви до цього ставитеся?

Таке дійсно існує, але це цілком у людській природі. Старше покоління пам’ятає тільки хороше: роботу, безкоштовну медицину. Це і є ностальгія. Але молодь про комунізм узагалі не знає. Я питаю, хто такий Чаушеску, і тільки один студент зі всієї групи відповідає.

Що ви думаєте про синю руку, яка з’явилася у Києві на Бесарабці? Її створив той самий художник, Богдан Раци, який брав участь і у вашому проєкті. Тоді він встановив на постаменті червону ногу.

Червона нога мала сенс, і вона була зроблена спеціально для постамента у Бухаресті. Не можу сказати, що я в захваті від інсталяції у Києві, але Богдан Раци дуже хороший скульптор. Сама по собі його робота виглядає добре.

Фото: Скульптура Леніна з сімома трояндами замість голови, автор: Костін Йоніта.