«Я сприймаю смерть як частину свого життя»: Інтерв’ю з військовим медиком

Коли Маші було 17 років, вона намалювала на футболці червоний хрест і долучилася до медичної служби Майдану. У 2014-му вступила до лав ЗСУ. Навчалася в Німеччині, отримала сертифікацію бойового медика за стандартами США. Стала співавторкою програм підготовки з тактичної медицини Генштабу ЗСУ і навчила на тренінгах понад 8 тисяч бійців. У цивільному житті Назарова займалася активізмом: наприклад, завдяки її проєкту «РеаніМетро» в метро з’явилися дефібрилятори.

Марія розповіла Bird in Flight про головні хвороби на фронті, УЗД в окопах і про те, як Пирогов «пришивав голови» солдатам.

Чи було у тебе передчуття «великої війни»?

Мене трохи напружувала істерія навколо «майбутньої війни», бо взагалі-то війна тривала вже 8 років. 24 лютого я була у Вашингтоні: полетіла туди разом із колегами за урядовою програмою з обміну досвідом. Звісно, щойно почалося повномасштабне вторгнення, я терміново повернулася.

Який твій основний фокус діяльності — викладання чи безпосередньо робота з пацієнтами?

Викладання. В армії шалена кількість добровольців і нових людей. А ситуація така: навіть якщо до якогось підрозділу прикріпити класного медика, але не навчити самих бійців, як надавати першу допомогу, їхні шанси на виживання дуже низькі. Тому я готую нових інструкторів. Хочу, щоб кожен військовий медик міг не тільки сам надавати допомогу, але і вчити цього інших. Щоб у підрозділів на руках були тренувальні турнікети, нормальні інструкції, щоб кожної вільної хвилини вони навчали своїх військових.

Навіть якщо до якогось підрозділу прикріпити класного медика, але не навчити самих бійців, їхні шанси на виживання дуже низькі.

Від того, наскільки ефективною буде ця система, залежать тисячі збережених життів. Або не збережених.

В ідеальному всесвіті я маю тільки навчати. У реальності в мене весь час бувають пацієнти. Часто ми проводимо тренінги біля лінії фронту, тож будь-якої миті можемо зірватися і поїхати на евакуацію. Або просто на місце прибувають поранені, й ми починаємо надавати їм допомогу.

Так було в Ірпені кілька місяців тому: ми проводили тренінг, почався обстріл. Чотирьох військових поранило, одного досить важко. Його побратими зорієнтувалися та правильно наклали турнікет — ми якраз встигли пройти саме цю частину. І фактично це врятувало йому життя. А далі вже ми як медики надавали йому розширену допомогу.

А як узагалі ця система працює? Буває, що військовий уже на полі бою, але не знає, як накладати турнікет?

Звісно, ніхто у військкоматі не просить складати тест на знання протоколів, якщо не йдеться про якісь суперелітні підрозділи. У тому й сенс армії, що можеш прийти нульовим, а тебе всьому навчать.

Тож усі підрозділи проходять навчання, і вже безпосередньо у керівників на місцях треба питати, чи подбали вони про те, щоб бійців навчили і тактичної медицини також.

У лютому-березні було важко. Могли бути ситуації, коли набрали нових людей, відправили їх на другу лінію спокійно окопи копати, а їх накривало вогнем. Але тоді передова була майже всюди. Зараз такого, що ти «сьогодні призвався, завтра вже на фронті» майже не трапляється. І притомний командир завжди може забезпечити відповідну підготовку бійців. Іноді командири викликають інструкторів навіть на першу лінію або на «нуль». Там будь-якої миті наше навчання може перерватися «прильотом» або роботою з пораненими, але ми точно приїдемо і зробимо все можливе.

Яких травм найбільше?

Це стандартна статистика з мінно-вибухових травм: ноги і пах вражаються частіше, ніж верхня частина тулуба. Але це суб’єктивне спостереження. Україна могла б бути великим постачальником даних для світової науки у плані тактичної медицини, та, на жаль, зараз ми не акумулюємо ці дані, не маємо чіткої статистики.

Однак ми плануємо закуповувати гоупро-камери для медиків, аби вони могли записувати свою роботу, а потім будемо використовувати це у навчанні. Спочатку ми розбирали різні ситуації за відео з камер американських військових, хоча самі маємо величезний матеріал для опрацювання, — просто раніше його ніхто системно не збирав. Час це виправляти.

Україна могла б бути великим постачальником даних для світової науки у плані тактичної медицини.

Що змінилося в тактичній медицині за останні роки?

У першу чергу змінилися саме технічні засоби, які полегшують надання допомоги. Якісь речі стають більш доступними, якісь — більш мобільними. Зокрема, є дуже круті портативні УЗД-апарати: медик може не те що в машині, а навіть в окопі під’єднати його до телефона, провести діагностику і правильно надати допомогу.

Протоколи надання допомоги постійно оновлюються, але є важлива деталь. Тактична медицина як наука переважно твориться у США. Вони орієнтуються на свій досвід Афганістану та Іраку. Зараз у США мало військових операцій, натомість круті технічні засоби для евакуації. Тож курс для бійців дуже обмежений.

Є таке правило: «Якщо бачите поранення грудної клітини, негайно покличте медика». Чудово, але в нас, на жаль, немає евакуації вертольотом за 10 хвилин. Тому ми трошечки коригуємо програми і, наприклад, вчимо бійців, що дірку у грудях можна заліпити навіть підручними засобами. Без складних слів — їм не треба знати, що таке пневмоторакс чи оклюзія. Але вони мають знати, як заліпити ту дірку.

Який узагалі порядок дій? Що покроково повинен робити військовий, коли отримав поранення?

За інструкцією потрібно вести вогонь у відповідь, переміститися в укриття і надати собі допомогу. У першу чергу накласти турнікети на кінцівки, якщо є кровотеча. Далі вже зазвичай надають допомогу або інші військовослужбовці, або медики.

Рішення про евакуацію завжди приймає командир: саме він оцінює обстановку. Наприклад, якщо весь підрозділ має вигідні тактичні позиції, знаходиться в укритті або у бронетехніці, а поранений розташований далеко, його негайна евакуація може бути загрозою для всіх інших.

Саме тому ми навчаємо, що будь-яку евакуацію поранених потрібно прораховувати і планувати, як повноцінну операцію, — розуміти, скільки потрібно людей, яким має бути прикриття тощо.

Була така ситуація. Ми проводили навчання для одного підрозділу саме з упором на евакуацію, пропрацьовували різні сценарії — з машиною та без, з укриттям та під вогнем, із загрозою ракетного обстрілу тощо. За тиждень після тренінгу вони вели дуже важкий бій, майже весь підрозділ або з травмами, або з контузіями. Мали евакуюватися самостійно: хто міг — сам, хто мав трохи більше сил — тягнув інших. Усі вони вижили і написали нам слова подяки, що навчання допомогло їм усе зробити правильно.

Як змінилася тактична медицина в Україні за 8 років, з того моменту, як ти прийшла у ЗСУ?

Тактична медицина нарешті фінансується не за залишковим принципом, бо зараз нібито всі розуміють, що йдеться про людські життя. Почали впроваджувати протоколи західного зразка. Програми, стандарти складу аптечок увесь час змінюються. Усі бачили, як у російських пабліках викладають фото змародерених українських аптечок із питанням «Це що, українці більше дбають про своїх бійців?». Звісно, дбають.

Узагалі, змінилося все, бо змінилася сама армія. Тепер це точно не про кар’єру у стилі «сиджу чекаю на високу пенсію». В армії можна стати класним фахівцем, робити щось справді корисне. Зараз вмотивований сержант може навіть командувати взводом, планувати з підрозділом навчання, давати якісь поради офіцеру з приводу операцій. І це те, чим ми стали дуже відрізнятися від армії Росії.

Я не буду казати, що все ідеально. І не буду розганяти зраду. У своїй сфері я бачила, як ЗСУ видавали бійцям круті аптечки, і бачила такі, що в них «палка-копалка» замість турнікета і марлевий бинт замість гемостатика. Також треба визнати, що зараз аптечками ЗСУ забезпечені не на 100%, і тому волонтерам доводиться на сотні тисяч доларів щось для нас постійно купувати.

Бачила, як ЗСУ видавали бійцям круті аптечки, і бачила такі, що в них «палка-копалка» замість турнікета.

До речі, щодо волонтерства. Люди в тилу весь час збирають на турнікети, аптечки тощо. Це безперервний процес. Наскільки він справді є критично важливим для боєздатності армії?

Це складне питання. Точно можу сказати, що без волонтерства ми б не впоралися. З іншого боку, я часто думаю про те, наскільки більш ефективною була б ця система, якби вона була централізованою.

Бо буває допомога, яка шкодить. Принцип «краще, ніж нічого» в медицині взагалі не працює: неякісні турнікети можуть комусь вартувати життя. Трапляється, що у людей є і гроші, і мотивація, але не вистачає експертності та бажання розібратися й вони купують і передають непотріб.

Яке рішення? Якась єдина система, на яку всі донатять і яка сама здійснює розподіл у межах країни?

Теоретично — так. Чи може одна людина або організація купити і розподілити мільйон турнікетів? Так, може. Якщо акумулює необхідні ресурси. Але у нас усі фонди та організації хочуть передати хоча б маленьку партію, але від себе. Хай це буде навіть 10 турнікетів і витрати на логістику складуть значну частину вартості самої посилки. Чи це найбільш ефективне рішення? Ні.

Але в той же час саме ця організація на мікрорівні — те, що реально дозволяє тримати оборону України тут і зараз. Те, що працює на практиці. Коли одній людині щось потрібно, все її село світ переверне, але знайде і все відправить — це така суперсила українців.

Що тебе дратує у стереотипних уявленнях про військових медиків і тактичну медицину?

З одного боку, надмірна героїзація. З іншого — знецінення. Мене трохи бентежать ці лозунги: «ЗСУ — боги». Ні, ЗСУ — це люди, які виконують свою роботу, і давайте поважати їх за це. Згадую стару байку про Пирогова: солдати так вірили в його суперсилу, що принесли відірвану голову товариша і думали, що він її на місце пришиє. Важливо пам’ятати, що у ЗСУ служать люди, а не герої фентезі і їхні можливості не безмежні. У військових медиків теж бувають випадки, коли вони безсилі.

Ще мене бісить, коли медиків сприймають як тиловиків. Одного разу мені в коментарях якась жінка написала: «Ви не менші молодці, ніж ті, хто нас захищає». Дякую, дуже дякую. Ми робимо все те, що й інші військові. Чи ми стріляємо? Так, стріляємо. Копаємо окопи? Так, копаємо, якщо треба.

Бісить, коли медиків сприймають як тиловиків.

І тому ти багато і з гумором пишеш про свою роботу? Взагалі, чорний медичний гумор — це твоя «захисна реакція» чи щось інше?

Взагалі, я так живу. Болю вистачає, і гумор допомагає мені справлятися.

А пости про практику я пишу тому, що хочу показати, як це все працює насправді. І щоб застерегти і відлякати тих, хто вважає, що тактична медицина — це кіношні подвиги.

Іноді люди проходять базовий тренінг і думають, що вже за тиждень почнуть усіх рятувати: будуть джгути, горлянки проколоті, оплески і слава. А фактично крім найбільш гарячих точок, де ти 24/7 приймаєш поранених, 90% звернень до медика у підрозділі — це «дай таблетку». Голова і срачка. І людина не розуміє, як так. Коли буде подвиг? А іноді просто не знає, яку таблетку дати. У нормальному режимі ми готуємо медиків 4 місяці, і там є окремий розділ про прийом пацієнтів тощо. Зараз, звісно, всі програми дуже скорочені.

Крім найбільш гарячих точок, де ти 24/7 приймаєш поранених, 90% звернень до медика у підрозділі — це «дай таблетку».

Чи є хоч якась можливість для тебе продовжувати займатися проєктами з цивільного життя?

Не повноцінно, звісно. Але я розумію, що треба мати щось, крім війноньки, і намагаюся не втрачати зв’язок. Після «РеаніМетро» наступний проєкт — обладнання дефібриляторами потягів Укрзалізниці.

Не всіх вдається врятувати. Як бойові медики справляються з цим? З присутністю смерті?

Я можу говорити лише за себе. Я сприймаю смерть як частину свого життя, частину роботи. Усе, що я можу, — працювати над своєю освітою, щоб у будь-якій ситуації я могла сказати: я зробила все, що від мене залежало.

Мені дуже не подобається стереотип про те, що всі лікарі — циніки, що вони нічого не відчувають, не мають співчуття. Зазвичай усе якраз навпаки: люди приходять у професію саме через емпатію та бажання зменшити страждання інших.

Поради «не пропускати все через себе» у випадках з лікарями не працюють. Так, смерть — частина роботи, але ти не можеш не зважати на неї, коли вона відбувається у тебе на очах. Просто коли це трапляється знову і знову, з’являється щось на кшталт панцира і ти вчишся працювати зі своїми емоціями, аби жити далі.

Поради «не пропускати все через себе» у випадках з лікарями не працюють.

Як ти в умовах війни плануєш майбутнє?

Щонайменше у мене є графік виїздів на тренінги. Хоча, звісно, будь-якої миті все може змінитися. Поки планування у мене виглядало так: навесні подумати про те, що влітку будуть миші, а отже, піде сказ та інші болячки. Підготуватися. І до кліщів теж. Влітку подумати про засоби від температури на осінь, бо очевидно, що у бійців буде більше простудних захворювань.

Усім, хто поки не в армії, теж раджу подумати хоча б на кілька кроків наперед. Я нещодавно була в Києві, дивилася на людей на вулицях, і мені, як у комп’ютерній грі, ввижалися таблички над головами: «Буде призваний за 2 місяці», «Буде призваний за 47 днів». Я це бачу, а вони ні. Цілком очевидно, що якщо людина досі не призвалася, то вона не дуже хоче йти в армію. Але війна буде довгою. І воювати доведеться багатьом. І, звісно, краще заздалегідь отримати хоча б якісь навички, придивитися до підрозділу, в якому б хотілося служити, бути напоготові, а не просто чекати, доки повістка прийде.

Як тобі працювати в такій ієрархічній системі, як армія?

На щастя, українська армія давно відійшла від радянського «я начальник, ти дурак». У той же час тут має бути й дисципліна, й ієрархія. І я сама наполягаю на цьому. В армії не працюють правила бірюзових корпорацій. Якби, як радять бізнес-коучі, для прийняття рішення вислуховували думку всіх 40 учасників підрозділу, а потім шукали консенсус, то просто жодна військова операція не відбулася б. Тому так: є структура, кордони, відповідальність. Але це не означає, що в якихось кричущих випадках не треба боротися зі свавіллям та некомпетентністю керівництва, якщо таке трапляється.

Ти якось казала, що активізм — це «демократія копняка». Як ти гадаєш, в умовах війни може йтися про розбудову громадянського суспільства? Усе це на часі?

Так, і навіть більше, ніж раніше. Важливо, щоб у моменти морального піднесення і концентрації на війні були люди, які триматимуть на олівці «список мудаків». Бо він не зменшується. Не можна, прикриваючись війною, приймати корупцію, схеми, незаконну забудову. Це не можна відкладати на потім. Ми вже це проходили раніше: «Атовці прийдуть — порядок наведуть». Люди хочуть перекласти на армію відповідальність за все. Але найкращі люди країни вже в армії. І повернуться не всі. Тож давайте вже зараз тут думати про майбутнє, яке вони захищають.

Пам’ятаєш той момент, коли в 17 років ти намалювала червоний хрест на футболці і пішла рятувати людей на Майдані? Ніколи не шкодувала про цей імпульс, з якого все почалося?

Пам’ятаю і ніколи не шкодувала. Десь чула, що «я не можу інакше» — це позиція жертви. Ніби ти приймаєш, що обставини сильніші за тебе. Але в моєму випадку це про інше — про можливість бути собою.

Ілюстрації: Роман Кривенко