Всі бояться, а я дякую: Катерина Яковленко про виставку у своїй зруйнованій квартирі в Ірпені

— 24 лютого я була вдома. Прокинулася у восьмій годині, побачила пропущені виклики, нічого не зрозуміла. Згодом усе стало зрозуміло. Але вже тоді виїхати з Ірпеня було майже неможливо, громадський транспорт не ходив. І ми з подругою, у якої тут літні батьки, вирішили поки лишитися в місті. Переночували у мене, але було дуже страшно. Було добре чути, як підривають мости, як літають літаки і як працює ППО. Наступні дні ми вже ночували у неї вдома, там було спокійніше. Але вже 5 березня, після того як майже півтори доби обстріли не припинялися, я вирішила евакуюватися потягом. Однак вокзал теж обстрілювали, тому мене забрала звідти на машині подруга зі своєю родиною. Врешті-решт ми пройшли під мостом, звідки військові та волонтери відвезли нас на вокзал у Києві. Там ми сіли в потяг до Львова.

Наступного дня моїй подрузі написали, що в їхній будинок зайшли росіяни і зламали двері в усі квартири. Уже коли вона повернулася додому після деокупації, то побачила на своєму блокноті напис «Простите». Також у неї вкрали спальник, усі речі були перериті. Цей досвід не можна описати. Його можна зрозуміти, тільки коли сам це переживеш.

У моєму будинку жили звичайні люди, яких цікавили питання, чи варто побудувати паркан навколо дому або новий дитячий майданчик. Я думала, що вони взагалі політично не активні. Але для багатьох із них те, що сталося, є великою трагедією, і вони хочуть щось змінювати та захищати цей будинок. Зараз збирають кошти на відновлення даху до зими.

Я дізналася, що у мене згоріла квартира, з сусідського чату. Спочатку в новинах повідомили, що згоріла частина будинку навпроти парку, і я подумала: «О, це мій, мабуть». І потім зрозуміла, що 18 березня був обстріл і будинок згорів. Я була в той час у Відні, в Інституті гуманітарних досліджень.

Уперше я приїхала подивитися на квартиру в червні. До того мій друг фотограф Саша Курмаз, який їздив до Ірпеня фіксувати наслідки руйнувань, показав мені мій дім через інстаграм-трансляцію. Тоді він не зміг піднятися на четвертий поверх, бо двері були зачинені, а дах лежав на сходах. Але це був мій перший дотик до цієї історії. У червні ми нарешті потрапили всередину. Я відчувала огиду до свого будинку і ще багато різних емоцій. Коли ти там стоїш із усім цим пилом, таке відчуття, що колупаєшся у власних нутрощах.

Саме Саша мене дуже мотивував на проведення виставки, за що я йому вдячна. Я не хотіла робити її буквальною, тобто розповідати про катастрофу і руйнування. Хотілося це показати через якісь образи й метафори, без історій людей — їх і так достатньо в медіа.

Я не хотіла робити виставку буквальною, тобто розповідати про катастрофу і руйнування. Хотілося це показати через якісь образи й метафори.

Виставка називається «Всі бояться пекаря, а я дякую». Це історія з мого щоденника про пекаря, який їздив під обстрілами з сусіднього села у місцеве «Сільпо» і готував хліб для містян. Коли я читала щоденник у Німеччині, вона виявилася чутливим контентом для європейської аудиторії, що не очікувала такої жертовності серед звичайних людей. Мені здається, це якраз характеризує нашу позицію у цій війні — прояви солідарності та готовність допомагати одне одному.

Багато робіт перегукуються між собою через метафори дерева і крихкості. Це вийшло інтуїтивно. По-перше, поряд зі мною був зруйнований забудовою ліс. Колись тут висів плакат із пафосним написом на кшталт: «Жити з видом на ліс — це твій рівень життя». Зараз у мене вікна відчинені на цей ліс, ніякі штори його не загороджують, але радості від цього немає. По-друге, дорогою до Ірпеня окрім зруйнованих будинків можна побачити дерева, які також постраждали від обстрілів.

Серія Тамари Турлюн якраз про те, що ці будинки і дерева складаються у хрести, а потім із них проростають нові дерева. Так само і робота Анни Звягінцевої говорить: якщо посадити палицю у землю, вона може прорости і стати деревом. Мені це імпонує, оскільки це не про руїну як про смерть, якусь кінцевість, а навпаки, про нову парость. І мені так хотілося б думати і про зруйнований дім, і про війну загалом.

Ще один художник, якого я запросила, — Анатоль Степаненко з Ірпеня. У 1993 році він влаштував виставку у закинутому приміщенні Києво-Могилянської академії. Там була інсталяція з деревом, а на суміжну стіну проєктували кадри революційних подій. Зараз я розумію, що він тоді осмислював не лише зруйнований простір, але і країну в перехідному періоді після розвалу Радянського Союзу. Не можу сказати, що є прямий зв’язок між тією виставкою і моєю. Але коли я думаю про сьогоднішню ситуацію, мені пригадуються забуті роботи з 90-х років, які ми свого часу не осмислили. Вони дуже живі саме зараз. Роботи Степаненка вписуються в сучасний контекст, тому що вони так само про проживання динамічного і тривожного часу у повсякденних дрібних деталях.

«Дякую» Стаса Туріни дуже лаконічна та прямолінійна: він дякує усім, хто дотичний до громадянського суспільства і щось робить.

Інший учасник виставки — Марк Чегодаєв. Він зустрів повномасштабне вторгнення у Відні, потім перевіз туди родину. Але не міг дивитися на цю трагедію особисто і тому почав думати, як йому про це говорити. У серії він по пам’яті відтворив у 3D свою кімнату, яку нібито заповнює вода. І він споглядає за нею не в змозі щось зробити. Це нагадало мені власну трагедію, де я була стороннім глядачем, який через дистанцію не здатний ніяк на це вплинути.

Ще є робота Каті Бучацької, з якої я і почала розмірковувати, як, власне, робити виставку про трагедію. У цій серії фотографій Катя звертає увагу на те, що всі слова і образи втратили свою вагу й силу. І що потрібно віднаходити мову, якою можна говорити про це. Художниця була цього року у Венеції на бієнале і знайшла друкарські латинські літери — з них вона стала викладати текст: що слова вже не означають того, що вони означали. Наприклад, ти пишеш «Дети» перед драмтеатром у Маріуполі або на машині, але це нічого не змінює — їх все одно обстрілюють.

Для мене ця виставка теж про віднаходження способу говорити про свою травму, про травму місця, про війну загалом. Це також моя перша самостійна виставка, бо до того я була тільки асистенткою куратора. Тому для мене це крок, за допомогою якого я пробую віднайти цю мову.

Фото експозиції: Артем Черничко