Увійти в царство Боже: Що я дізнався про свою бабусю з її речей

Фотограф та режисер з Лос-Анджелеса Брендон Таузік завжди у пошуку історій. Він знімав американського євангеліста, який пророкував кінець світу, та реконструкторів Громадянської війни у США. Але одна історія знайшла фотографа сама. Його бабуся раптово віддалилася від родини та почала жити серед членів християнської організації. Після її смерті у гуртожитку залишилося п’ятнадцять сховищ, наповнених коробками із речами. На те, щоб розібрати їх, пішло два тижні. У процесі Брендон розмірковував над тим, що речі, які ми залишаємо по собі, розповідають про нас.

— Те, чим ми володіємо, має емоційне та символічне значення. Наші речі з нами до кінця наших днів. Саме через них я сподівався зрозуміти свою бабусю.

Ширлі Таузік служила на фронті під час Корейської війни й саме там зустріла мого дідуся Реймонда. Вони одружилися і народили двох дітей: дядька Алекса та мого батька Лоуелла. Шлюб був дуже бурхливим і розпався, коли батькові було лише сім років. Ширлі покинула дім та вчилася в коледжі, потім повернулася до своєї матері в Массачусетс, а зрештою вступила до YMCA — Християнської асоціації для молоді.

Мій дядько не пробачив їй втечі й ніколи більше не розмовляв із нею, але батько був готовий підтримувати стосунки. Я ж бачив бабусю лише раз, коли був дитиною. Кілька разів ми намагалися зустрітися, але вона скасовувала зустрічі останньої миті. Я написав їй листа у 2017-му, проте так і не отримав відповіді.

Останні роки свого життя Ширлі Таузік провела в одному з гуртожитків YMCA. Організація була заснована у Великій Британії наприкінці XIX століття, але стала особливо популярна у США. Вона надає тимчасове житло молоді та всіляко сприяє її розвитку. Постійне житло в YMCA — це рідкість, зрілих людей там зазвичай немає. Я досі не знаю, як бабусі вдалося затриматися так надовго.

Мій дядько не пробачив матері втечі й ніколи більше не розмовляв із нею.

Протягом останніх десятиліть YMCA повільно занепадала, і багато закладів у США зупинили свої житлові програми через скорочення бюджету. Місце у Массачусетсі, де жила бабуся, теж нещодавно закрило гуртожиток.

Я не знаю, чому вона тримала нас на відстані, живучи так самотньо. Здається, у неї була якась недіагностована психічна хвороба, і мені болісно думати про те, який потенціал мала Ширлі. Що якби вона народилася пізніше, коли психічному здоров’ю стали приділяти більше уваги?

Бабуся пішла з життя у 2020-му, коли їй було вісімдесят дев’ять. Батько знав, що вона зберігала речі у YMCA, але не знав про обсяги, поки не почав отримувати її щомісячні рахунки. Коли локдаун скінчився, ми зустрілися з батьком у Массачусетсі та поїхали до гуртожитку, щоб розібрати речі й перепоховати Ширлі на військовому кладовищі. На це знадобилося два тижні. Усі фотографії, які увійшли до книги Fifteen Vaults («П’ятнадцять сховищ»), були зроблені тоді.

Бабуся мала п’ятнадцять сховищ із речами. Кожне з них було доверху заповнене ретельно упакованими ящиками. Коробки з-під печива Oreo, невикористані набори для вишивання хрестиком, порожні контейнери для локшини швидкого приготування, стакани від желе, таці для обідів, пляшки, штучні квіти, зламані меблі, старі губки для посуду, невикористані рулони туалетного паперу, непрочитані книги, невідкрита кореспонденція, кошики для пікніка, недоторкані полівітаміни та сир пармезан — це тільки частина з того, що ми знайшли.

Вміст п’ятнадцяти сховищ був безглуздим і позбавленим будь-якого відбитка особистості та цінності.

Коли ми завершили, я почувався спантеличеним. Вміст п’ятнадцяти сховищ був безглуздим і позбавленим будь-якого відбитка особистості та цінності — ці речі могли належати будь-кому. Тож що майно, яке ми залишаємо після себе, говорить про прожите нами життя?