Це все, що залишиться після мене: Історія роду, розказана через речі

Ми — те, що залишиться після нас. Причому не тільки діти, онуки, зведені будинки і посаджені дерева, а й більш прості, «земні» речі: листи, щоденники, предмети з секретами, відомими лише нам. Орхан Памук оспівав такі атрибути повсякденності — знімки, посуд, прикраси, одяг і навіть недопалки коханої жінки — у своєму «Музеї невинності», тому що предмети дійсно все пам’ятають і вміють говорити. Якщо уважно слухати і фотографувати.

Проєкт «Ридикюль» Ксенії Федорової — це біографія такого предмета «з історією». Аксесуар бабусі, з якою фотографці не довелося поспілкуватися, в результаті допоміг їй зблизитися з усією родиною.

— У березні я переїхала з Лондона до Петербурга, де нам з чоловіком довелося провести карантин в орендованій квартирі. У чужих кімнатах мені не вистачало сім’ї, тому, щоб повернути собі відчуття безпеки і бути ближче до родини, я попросила сестру передати мені коробку з речами батьків і бабусі — їх вже давно немає в живих. Так я хотіла відшукати якусь сильну, емоційно значущу для мене річ.

Серед сімейних скарбів були речі моєї бабусі, Антоніни Михайлівни Зайцевої: сумочка, медалі, облігації, записні книжки, листи, листівки. Тоді я замислилася про те, як же мало залишається після відходу людини, — лише папірці й пара простих предметів. Однак усі вони — мовчазні свідки епохи, змін і роздумів їхнього власника, насправді здатні розповісти багато про що.

Бабусин шкіряний ридикюль одразу привернув мою увагу, з його допомогою я й вирішила дізнатися про неї більше. Для цього я також склала її біографію, поговорила зі своєю 80-річною тіткою. Усе це дало поштовх проєктові «Ридикюль» — моїй спробі доторкнутися до зникаючого минулого і заповнити прогалини у власній ідентичності.

Героями моїх фотографій стали предмети з коробки. Я намагалася комбінувати їх, обираючи найбільш значущі, такі, навколо яких можна побудувати історію. Скажімо, медалі добре «грали» з маками, також вдалою відсилкою до минулого виявилися телеграми — популярний на той момент засіб спілкування. Я використовувала їх, щоб зафіксувати ключові події та місця, де жили різні члени сім’ї: Рига, Казахстан і Калінін. Деякі телеграми я написала сама, надихнувшись оригінальними знахідками. А ось облігації я включати не стала — не хотілося, щоб історія пішла в бік СРСР і колективності, набагато важливішим здавалося збереження акценту на особистому і зв’язку з сьогоденням.

Героями моїх фотографій стали предмети з коробки.

Частина відкриттів зачіпала минуле міста й області. Наприклад, я з’ясувала, що тітка читала вірші пораненим солдатам у повоєнний час у лютеранській кірсі в Калініні. Також я дізналася про Погоріле Городище, село в Зубцовському районі Тверської області, де колись жила родина бабусі, — місце, де Пушкін шукав натхнення для трагедії «Борис Годунов». Гаврило Пушкін, один із пращурів поета, в період Смутного часу підпалив місто, щоб те не дісталося полякам, які атакували поселення. За іронією долі в наступні роки в тому районі процвітало виробництво сірників.

Здивувала і медична історія Антоніни Михайлівни — те, що вона працювала в інфекційному відділенні міської лікарні № 4 в Калініні та врятувала сестру завдяки пеніциліну, що з’явився в широкому доступі тільки після війни. Разом з колегами бабуся приносила до лабораторії цвіль з дерев і газонів і вирощувала її на продуктах. 93-й зразок — цвіль зі стіни бомбосховища — показав необхідну активність. У цьому факті біографії бабусі Антоніни я побачила зв’язок із сьогоденням, з пандемією. Узагалі, самі ліки та їх винахід дали поштовх новому витку моєї фотоісторії — я вивчила масу матеріалу про пеніцилін.

Мені здається, що слабка наступність і закритість, на жаль, характерні для багатьох російських сімей. Причини різні, в тому числі і вплив радянської системи колективності, де вселялася ідея про «все спільне» і стимулювалася турбота про інших, а не про сім’ю. Нашим батькам, які теж швидко подорослішали, після перебудови потрібно було виживати і переосмислювати реальність 90-х. Міфи і сімейні анекдоти стиралися і губилися, тому батьки майже нічого не розповідали про бабусю й інших родичів. Проєкт «Ридикюль» допоміг мені відчути підтримку моєї сім’ї та зрозуміти, як багато у нас спільного.

Своїй бабусі, яку ніколи не бачила, я написала лист з такими рядками:

«Ти працювала медсестрою. Наразі лікарі знову на передовій, як тоді, в 1940-і. У твоїй лікарні зайняті майже всі місця, в лабораторіях вночі горить світло. Ми носимо маски і рукавички і боїмося торкатися один одного. Наші будинки стали притулками, а прогулянки і звичайні розмови — джерелом небезпеки. Багато що змінилося за 50 років — ми навчилися спілкуватися зі швидкістю світла з будь-якої точки світу і купувати все, що хочемо, не виходячи з дому. Але, незважаючи на це, ми все так само беззахисні перед стихією і хворобами. І в 2020 році світ шукає чарівний засіб від нового небезпечного вірусу, наш „новий пеніцилін“. Підкажи, яким він буде цього разу? Адже все це колись уже було, правда?

Обіймаю,
твоя онука Ксенія»