Лови момент: Портфоліо Олександра Заніна

— Уперше я захопився фотографією років десять тому, коли придбав дзеркалку Nikon і вживаний радянський обʼєктив «Гелиос-44». Знімав друзів, рідних і події в особистому житті — хотілося мати фото на згадку. Але не було осмисленого систематичного підходу. Зрештою я це закинув, а камера смартфона повністю витіснила необхідність у неповороткій дзеркалці.

Торік я переїхав до Києва. Столиця з її мешканцями викликала багато змішаних емоцій і стала рушійною силою, що повернула мене до фотографії. Згодом я втягнувся у процес і зараз не виходжу на вулицю без камери. Спочатку фотографія була способом справлятися з реальністю, своєрідною терапією: я багато ходив пішки, спостерігав, вивчав місто.

Абсолютно кожна столична локація мене чимось приваблює — головне, щоб там були люди й ознаки життя. Деякі райони я вже добре знаю, деякі досі відкриваю для себе. Останнім часом знімаю переважно в центрі, але суто через робочий графік і тому що орендуємо квартиру неподалік. Це просто зручно — вийти в будній або вихідний день, прогулятися і, якщо пощастить, зняти щось цікаве.

Столиця з її мешканцями стала рушійною силою, що повернула мене до фотографії.

Стрит-фотографія як жанр підкорює мене елементом несподіваності й неконтрольованості, це наче стихія. Якоїсь миті тобі може здатися, що ти підкорив хвилю, але це оманливо. Ти ніколи не знаєш, що зустрінеш, ніколи не контролюєш, що відбувається, — завжди можна бути швидшим, уважнішим, кращим, винахідливішим. Твоїм завданням є упорядкувати той хаос (або інколи створити новий) за рахунок доступних інструментів. Потенціал для творчості та самовираження в цьому жанрі фактично необмежений.

Здається, останній рік мені майже не бракує мотивації. Можливо, через те що я постійно знаходжуся в контексті стрит-фотографії — дивлюся повʼязані із цим відео на ютубі, гортаю добірки тощо. Я намагаюся знаходити натхнення у всьому: фотографія, музика, кіно, книги, друзі, родина, дружина, але насамперед — саме життя в його буденності і незначних моментах, які зазвичай залишаються непоміченими.

Сцени та герої знімків приходять самі. Іноді можеш декілька разів пройти велелюдним Хрещатиком і не побачити нічого цікавого, а іноді бачиш сцену в якомусь глухому дворі. Бувають моменти, коли дуже довго нічого не відбувається і вже починаєш думати, що з тобою щось не так, що ти нічого не бачиш. Але потім перед тобою розгортається сцена, і, перш ніж це усвідомити, ти вже робиш фото — зазвичай такі знімки є найцікавішими, коли інтуїція та інстинкти спрацьовують швидше за свідомість.

Бувають моменти, коли дуже довго нічого не відбувається і вже починаєш думати, що з тобою щось не так, що ти нічого не бачиш.

Моя увага перш за все спрямована на людей і те, що вони роблять, на жести, емоції, взаємодію. Щодо композиції, це, напевно, один із найцікавіших і найскладніших компонентів у вуличній фотографії. Особливо коли у кадрі відбувається постійний рух, дуже складно оцінити всі фактори. Бо якщо почнеш стояти і думати, сцена закінчиться, момент буде втрачено. Ти маєш довіритися своїй інтуїції.

Найприємніше — коли ти наче швидко зорієнтувався, визначився з головним обʼєктом, уявив собі кадр, скомпонував фото, а вже потім при перегляді помітив деталі, яких не бачив тієї миті. Саме вони роблять знімок краще, доповнюючи його. У цьому і полягає магія вуличної фотографії.

Якщо почнеш стояти і думати, сцена закінчиться, момент буде втрачено. Ти маєш довіритися своїй інтуїції.

Безумовно, настрій іноді впливає на те, які знімки я роблю чи які сцени помічаю. Але здебільшого коли я на вулиці, то намагаюся стати частиною цього великого організму і зосереджуюся на тому, що відбувається зовні. Я спостерігаю світ і майже ніколи не фокусуюся на собі. Це одна з головних причин, чому мені подобається стрит-фотографія. Спроба бачити світ ширшим і в маленьких деталях — це цінно. Саме тому я не знаю, з якими світлинами повернуся додому, яке відчуття вони будуть передавати, бо відчуття генерує зовнішній світ, а я намагаюся його розпізнати і зафіксувати.

Війна вплинула на моє життя колосально — від місця проживання до мови, якою я розмовляю і думаю. Горизонт планування туманний, через це виникає загострене сприйняття реальності, й енергії потрібен якийсь вихід. Гадаю, цієї миті народжується творчість.

Мій підхід до фотографії змінюється з часом, якісь техніки набридають, і хочеться спробувати щось нове. Певний період я намагався бути непомітним, але з камерою в руках це доволі складно. Чудово, коли не турбуєш людей взагалі, але це буває рідко.

Війна вплинула на моє життя колосально — від місця проживання до мови, якою я розмовляю і думаю.

Останнім часом я багато знімаю зі спалахом і хочу бути відкритим у своїх намірах. Я натискаю на кнопку затвора і приймаю повну відповідальність за цей вчинок, залишаючи за людиною право на будь-яку реакцію. Але останнє, чого я хочу, — це зіпсувати комусь настрій, тому одразу пояснюю, що я зробив і навіщо, якщо бачу, що пояснення не завадить.

Здебільшого люди реагують позитивно або нейтрально. Але перша їхня реакція на камеру — спантеличення. Моє завдання в тому, щоби вони звернули увагу на мене — людину, а не на холодний обʼєктив — і побачили, що я не хочу їх образити чи порушити особистий простір. Я завжди стараюся залишити по собі позитивні емоції, в більшості випадків це вдається. Люди у нас насправді дуже добрі й усе чудово розуміють, з ними можна і треба розмовляти, робити їм компліменти та не зазіхати на їхню гідність. Треба залишатися живим, усміхненим, енергійним — тоді це відчують.