Натхнення

Барбі, огірки-мутанти та інші жителі підсвідомості в портфоліо Єви Гольц

У своїх проєктах Єва Гольц створює альтернативну реальність, де Барбі намагається подружитися з куркою, їжа вибухає, а згоріла після ракетного удару квартира починає жити своїм життям.
Єва Гольц

Українська фотографка родом із Чернігова. Закінчила курс концептуальної та файн-артфотографії у школі MYPH. Роботи Єви є у приватних колекціях у Польщі, Англії, Шотландії. Живе і працює в Києві.

— У мене немає мистецької освіти, я історикиня, фотографувати ніколи не планувала. Але у мене завжди було образне мислення. Тож якось я вирішила взяти певні предмети і зробити постановку: знімала помади як патрони, ножі фарбувала у колір листя. Хтось зі школи MYPH побачив мої світлини в інстаграмі та вирішив запросити мене на курс. Саме був ковід, і я подумала «чому б ні» — й пішла. Там нам багато розповідали про історію фотографії, і я зрозуміла, що знімати можна по-різному.

Сергій Мельниченко сказав, щоб усі на час навчання взяли собі нову тему. Я вирішила попрацювати з ляльками Барбі. У дитинстві мені подобалося ними гратися, але я робила це не так, як усі діти, а перевертала їх догори дригом. Мені важко було сконцентруватися на вигаданій грі, коли я бачила конкретне обличчя, а так у мене була якась абстрактна постать.

миколаївський фотограф, засновник MYPH

Фото з проєкту «Дивна кімната»

Я бачила проєкти інших фотографів з ляльками — їх часто знімають як предмет, не відчуваючи, не вдихаючи в них життя. Я ж намагаюся робити кадр лише тоді, коли сама повірила, що саме в цьому ракурсі, саме з цим освітленням, саме в такому середовищі лялька оживає. Тобто мої фотографії про людей. Для мене не має значення, що ляльки не відповідають справжнім пропорціям тіла, — не важливо, як вони виглядають. Це просто модель людини.

Я намагаюся робити кадр лише тоді, коли повірила, що саме в цьому ракурсі, саме з цим освітленням, саме в такому середовищі лялька оживає.

Я намагалася знімати власне людей, але це не дуже моє, бо мені їх шкода — маю на увазі, попросити їх щось зробити. Усе ж я відчуваю предмети краще. Я буквально можу передбачити, в який момент відклеїться скотч чи ще щось станеться. Наприклад, на фото з макаронами у волоссі Барбі вони були приклеєні без нічого, бо просто липкі самі по собі. І ти можеш усе контролювати, розуміючи, як ці макарони приліплені та скільки протримаються.

Коли ти фотографуєш людину чи ще щось, то можеш зробити 10-15 робіт за декілька днів. У моєму випадку потрібно підготувати декорації, знайти предмети. Тож якщо я зніму пару нормальних світлин за тиждень, вважаю, я молодець.

Фото з проєкту «Найкращі друзі»

Узагалі, у плані роботи над ідеєю все по-різному відбувається. Так, до проєкту, де у мене Барбі й курка, я готувалася довго, бо мала намалювати декорації на картонках, знайти шаблони для них, орігамі в якості одягу зробити. А якось я просто не доїла огірок, подивилася на нього й уявила, що якщо поєднати два огірки, то вони будуть схожі на гігантську змію — як Василіск у «Гаррі Поттері». І досить швидко без мук творчості все реалізувала. Звісно, що простіше сфотографувати огірок, ніж, наприклад, підвісити фарш, але я однаково віритиму і в ту, і в ту ідею та намагатимуся їх втілити.

Барбі та курка — це проєкт «Найкращі друзі» про закінчення токсичної дружби. Я довго дружила з однією дівчиною з Горлівки, і якоїсь миті вона почала звинувачувати в усьому Україну. І ці Барбі й курка в моєму проєкті — дві дуже різні істоти, які намагаються знайти щось спільне, проводять час разом, але усе дуже декоративно, постановочно, нічого в них не виходить і не може вийти.

До умовного проєкту «Помилкове бачення» я відношу різні роботи на тему того, як функціонує мій мозок чи, може, мозок усіх творчих людей. Скажімо, ти дивишся на паску, і вона нагадує тобі за формою вибух — тоді ти вставляєш у неї макарони, щоб це підкреслити. Після ти вже бачиш у цьому додатковий сенс: під час останнього Великодня не всі мали можливість відсвяткувати нормально, хтось їв макарони без нічого чи сухарі. Тобто «Помилкове бачення» — це коли ти можеш бачити не пряме, а додаткове значення предмета. А коли інші люди знаходять у знімках ще якісь нові сенси, я дякую їм за те, що вони збагатили мою роботу своїм баченням.

До умовного проєкту «Помилкове бачення» я відношу різні роботи на тему того, як функціонує мій мозок чи, може, мозок усіх творчих людей.

Фото з проєкту «Помилкове бачення»

Я тільки з часом усвідомила, що на моїх фото часто з’являється їжа. По-перше, вона завжди є, це щось важливе, Коли я їм, я можу надихатися формою. До того ж я народилася в дуже релігійній сім’ї та змалечку постувала. Пам’ятаю, мені десь чотири-п’ять років, їсти напередодні Великодня не можна — ти допомагаєш мамі на кухні щось готувати і стікаєш слиною. Або всю нічну літургію мрієш про те, як дійдеш додому і нарешті наїсися. А в чотирнадцять я вирішила повністю відмовитися від м’яса. Тобто я росла в режимі заборон й обмежень, і можливо, саме через це їжа стала моїм фетишем та я часто сприймаю її не у прямому значенні: їжа як божество, їжа як елемент вибуху.

Я росла в режимі заборон й обмежень, і можливо, саме через це їжа стала моїм фетишем.

Тепер я почала робити колажі для свого проєкту «У закамарках знищеного». Квартира в Києві, у якій я прожила останні чотири роки, згоріла після обстрілу. Мене тоді не було в місті, але коли я повернулася до Києва, то вирішила перевірити, що там із речами. Це був шок, що нічого особливо й не лишилося. На щастя, усі члени моєї родини живі, але все одно це неприємний досвід, про який я вирішила говорити як художник.

Усі мої теми так чи інакше стосуються особистого, тож добре, що суспільно значуще переплелося з особистим. Тепер я можу говорити зі світом про важливу для всіх проблему, а не тільки про мою нещасну дружбу.

Колажі з проєкту «У закамарках знищеного»

Я прийшла знімати свою квартиру, і коли люди мене питали, чи я журналістка, я відповідала, що художниця, що хочу говорити про те, що сталося. Я вже була налаштована захищати своє право бути тут, пояснювати, що жила в цьому будинку, але вони одразу казали «так, про це треба говорити». Оскільки у квартирі все згоріло, там неможливо було нічого зробити — щось підвісити, якісь декорації вигадати, — тому я почала робити колажі. Це був інструмент, аби реалізувати свої ідеї, інакше б нічого не вийшло.

Мені було психологічно важко під час знімання цього проєкту. Я прив’язана до речей більше, ніж до людей. Можливо, це певна ретравматизація, але я ходила на терапію і знаю, що, перш ніж ти зцілишся, буває погано.

Для мене цінність того, що я роблю, у відкритті нового. І в першу чергу для себе. Я знаю, що людей, які знаються на мистецтві, важко вразити. Але коли ти хоча б себе самого не можеш вразити, то навряд чи зможеш інших.

Для мене цінність того, що я роблю, у відкритті нового. І в першу чергу для себе.

Колажі з проєкту «У закамарках знищеного»


Фото авторки: Яна Григоренко

Нове та Найкраще

155

250

42
436

Більше матеріалів