Сказання про теремки:
Хаотична забудова Києва
Київ — гамірний мегаполіс, чиє населення постійно зростає. У 2019 році офіційна кількість людей, які проживають у місті, наблизилася до 3 мільйонів, і це не враховуючи тих, хто працює у Києві лише у будні. Постійний приріст населення впливає на появу нових житлових кварталів. Так, у 2018-му на Київ припало 43% всього зданого в експлуатацію житла у багатоквартирних будинках в Україні, а ціни в доларовому еквіваленті продовжують стабільне зростання, нехай лише на кілька відсотків.
При цьому всьому назвати забудову Києва інакше як хаотичною не виходить: райони суцільних багатоповерхівок, у яких з вікна можна побачити лише протилежний будинок, незліченна кількість
мала архітектурна форма
Фотограф, куратор. Живе у Києві. У 2010 році отримав премію Sony World Photography Awards. У 2018-му закінчив курс менеджменту мистецтв у Болонському університеті (Італія). Виставлявся в Україні, Франції, США, Австрії.
— До 2018-го я ніколи не жив у Києві, але дуже часто в ньому бував. Три роки я жив в Італії та Англії, а коли повернувся до України, поглянув на місто по-новому. Почав уважніше вдивлятися в нього і помічати, наскільки точно естетика міського простору ілюструє соціальні процеси.
Перетворення у Києві можуть бути не такими очевидними, систематичними чи вражаючими, як, наприклад, в азійських мегаполісах, але місто постійно зростає і територіально, і за кількістю жителів. При цьому будівництво та розвиток нерухомості у Києві дуже слабо регулюються (сильно спрощуючи, можна сказати, що кожен робить що хоче), тому міська структура добре відображає соціально-економічні процеси: безладний розвиток, співіснування радянського минулого з елементами «нового часу».
Хоча на фотографіях будинки та ландшафти, але, за великим рахунком, знімки про час. У проєкті я хотів відобразити процес трансформації міського простору Києва та насамперед зафіксувати, як він виглядає зараз.
Іноді я спеціально чи випадково повертаюся до місць зйомки — і спостерігаю, як помітні зміни та як швидко вони відбуваються. Особливо це очевидно там, де співіснують елементи двох епох: наприклад, радянська забудова й ряди прилавків чи офісів.
Я знімав на Позняках, Осокорках, у районі Лівобережної, Дарниці, Деміївської, Либідської, на Троєщині, Видубичах та ще багато де. Наразі продовжую знімати у нових місцях. Мене цікавлять ті, де максимально яскраво проявляються артефакти різного часу чи соціокультурних процесів, де помітні нашарування. Ще цікаві райони, де живе чи працює багато людей і де краєвид це відбиває. Будинку, в якому я мешкаю, на світлинах немає: він не здається мені досить візуально виразним.
Мене цікавлять місця, де дуже яскраво проявляються артефакти різного часу.
На мій погляд, словосполучення «художник та дослідник» зараз використовують надто часто. Так, робота над проєктом є свого роду дослідженням, чи радше вивченням, — але справжнє дослідження передбачає використання наукового методу, теорії, великого обсягу інформації; його результат — висновки і рекомендації. Я не ставив такої мети, мій проєкт скоріше про естетику, ніж інформацію.
«Неправильність» часто приваблює фотографів: з нею цікаво та простіше працювати. Можна сказати, що я експлуатую неузгодженість міста й абсурд, що виникає в ньому.
Чи варто боротися із абсурдністю забудови Києва? Гадаю, варто боротися з її причинами — вони комплексні та не відрізняються від причин більшості проблем у нашій країні. Я не ставив собі за мету з чимось боротися — якщо тільки не вважати процес документації та показ фотографій боротьбою.
Мені здається, що знімки досить буквальні. Вони мають естетизацію — естетика завжди була дуже важливою для мене. У даній серії це рівне світло, статична композиція, деталі, відсутність драматизації та навмисної абсурдності. Така візуальна мова, на мою думку, відповідає суті проєкту, в якому я не хочу зробити висновок або показати, що добре і що погано. Це якщо не об’єктивний погляд (що неможливо, коли ти вже робиш знімок), то, принаймні, «рівна» візуальна мова.
Можна сказати, що я експлуатую неузгодженість міста.
Гадаю, така забудова стала характерним елементом Києва, і мені важко уявити місто без неї. Для сьогоднішніх дітей ці будинки залишаться картинкою з дитинства, як для мене «брежнівка» у Кривому Розі.