Гуляй лісом: Фланерство Поліни Полікарпової

Фланерство — термін із французької мови, що означає безцільні прогулянки містом і спостереження за його життям. Фланер блукає вулицями та околицями не заради вбивства часу, а для роздумів і пізнання світу.

Фланерство як художній метод використали багато митців: в Україні, наприклад, відомий проєкт Вови Воротньова «ЗА/С ХІД». Поліна Полікарпова теж відклала портретні зйомки та вдалася до фланерства — в її об’єктиві архітектура й ландшафти українських міст.

— Пару років тому я два місяці прожила у Ліверпулі за програмою SWAP: UK/Ukraine, а одразу після цього — місяць у резиденції «Вибачте, номерів немає» в Ужгороді. Уже тоді я почала замислюватися над роботою в нових жанрах, хотіла розбавити «знімки дівчаток на тлі постсовка». Поїздки не виразилися у підсумкових проєктах резиденцій, але дали ефект пізніше: я виробила звичку спостерігати та порівнювати з уже побаченим раніше. Наприклад, з індустріальною архітектурою Північної Англії, де нескінченна мережа вулиць може вивести вас у приватний гольф-парк.

Мене почала цікавити ревіталізація індустріальної архітектури. Я люблю її з дитинства, яке пройшло неподалік фабрик біля річки Харків. Повернувшись до Харкова, я почала шукати незвичайні та малознайомі місця, знімати те, що я пам’ятаю змалку і що може проіснувати зовсім недовго. Узяти хоч знімок колишньої борошномельної фабрики, зроблений у 2016 році: через кілька місяців її оштукатурили, пофарбували, і в найближчому майбутньому це іменуватиметься IT-парком.

Я відкрила для себе вернакулярну архітектуру — як щось химерне та недовговічне у сучасних реаліях (наприклад, собача буда зі шторкою зі штанини Adidas або будівля у формі баскетбольного м’яча). А також дивні локації зі своїми місцевими легендами, як та, що у маленький кривий міст у Старобільську за часів Другої світової буцімто впала бомба. Поєднання знімка та легенди особливо вражає, якщо пам’ятати, що Старобільськ був першим звільненим містом України, а кілька днів — її тимчасовою столицею.

Мене почала вражати сама парадоксальність і сюрреалістичність знайдених об’єктів та місць. Коли серію було вперше показано на Бієнале молодого мистецтва у Харкові, багато місцевих не впізнали зняті локації: розглядаючи фотографію зі статуєю Оленки біля озера на Журавлівці, глядачі всерйоз думали, що перед ними жива людина.

Коли матеріалу стало достатньо для створення серії, я зрозуміла, що міський чи сільський краєвид може жити своїм життям та не бути тлом для портрета. Я, як і раніше, створюю знімки за участю моделей, але розширила коло тем, які приносять задоволення.

Коли фотографуєш модель при мінусовій температурі, через десять-п’ятнадцять хвилин ви з нею думаєте тільки про плед і гарячий чай. Жанр пейзажу більш невибагливий: досить зупинитися на пару хвилин, а потім можна ретируватися.

Жанр пейзажу невибагливий: достатньо зупинитися на пару хвилин, а потім можна ретируватися.

Київ з’явився у серії майже рік тому, коли я переїхала сюди. Іноді я знімаю у Харкові, зосередивши практику між «першою та другою батьківщиною». Я продовжуватиму серію в інших містах і передмістях — можливо, вийде випустити фотокнигу, доповнивши її мапою України із зазначенням знятих місць.

Колись я складала компанію київським колегам Ромі Москаленку й Дімі Толкачову, які досліджували різні історичні місця столиці у пошуках чогось містичного, сюрреального у звичних об’єктах та у спробах зосередити увагу на різних дрібницях. Згодом я теж почала частіше помічати для себе подібні речі.

Я вражена тим, як В’ячеслав Поляков та Олена Субач цілеспрямовано витрачали купу часу, грошей і сил на поїздки невеликими містами України у пошуках крутих місць. Квінтесенцією теми фланерства серед колег стала фраза Назара Фурика: «Фотографа ноги годують».